Ольга Жидкова - вже відома багатьом волонтерка з Луганщини, двічі втратила дім. Сьогодні вона активно допомагає військовим, реалізує проєкти, працює координаторкою благодійного фонду "Восток SOS". Про проблеми переселенців, волонтерство, жагу до перемоги та життя дивіться та читайте у нашому інтерв'ю.
Розкажіть про початок свого волонтерства, ми знаємо, що воно почалось саме у Сєвєродонецьку, ви координували штаб, розкажіть про той період.
Я луганчанка із Сєвєродонецька. З 2014 року я переїхала з Луганська у Сєвєродонецьк. З Сєвєродонецька я переїхала у 20-х числах у Івано-Франківськ. Волонтерством я почала займатися з початком повномасштабного наступу й займаюсь до сих пір.
Спочатку ми допомогали тільки людям у Сєвєродонецьку – ми роздавали гуманітарну допомогу з моїм другом Ігорем Цвєтним, котру організували стихійно на його базі ДСК, де був його офіс Це центр міста і ми видавали гуманітарну допомогу, яка приходила нам у Сєвєродонецьк. Таких штабів було декілька і один з них очолили ми.
Ми і ходили, і координували роздачу допомоги. Все було хаотично, тому що були обстріли. Люди спочатку приходили, а потім, коли почали обстрілювати саме наш штаб, ми стали носити по домам.
Взагалі ваше рідне місто Луганськ, розкажіть про події 2014 року, фактично яких ви були свідком, як все відбувалося? Як змінювалось саме місто та люди в ньому?
Все було як в кіно. Ми вже потім зрозуміли, що це все було інсценізовано та зрежисовано. Але ми тоді не так розуміли, що це буде надовго та серйозно. Ми думали, що ось-ось це закінчиться, повернеться на круги своя – це чийсь жарт, ми прокинемося і нічого цього не буде. Виявляється, ми прокинулись, а все й теж саме. Ми не спали, а якось жили майже 9 років.
Ні для кого не секрет, що у майже всіх мешканців Луганську є родичі в Росії і ми були орієнтовані на РФ – близкістю кордонів, тісними родинними зв’язками. Просто деякі вже дуже чекали та сприяли – «Россия, прийди!». А деякі чинили опір внутрішньо, деякі були просто пасивні. З часом багато хто розчарувався та переїхав. Причому деякі розчарувалися в Росії, але все одно переїхали туди. Деякі розчарувалися та переїхали на підконтрольну Україні територію. Це свідомі люди, на них зараз можна покластися. Вони не просто втекли від обстрілів, вони свідомо обрали свій шлях і з цими людьми можна домовлятися та будувати майбутнє.
Ейфорія від того, що Росія все-таки зайшла на територію, у людей завершилася досить швидко. Спочатку думали, що все зруйноване швидко відбудують, і воно справді так було. Перші два-три місяці після завершення активної фази у 2014 році ремонтні роботи шли швидко. Вони як таргани набіжали, почали ставити вікна, робити якійсь ремонтні роботи. Вони не робили хороші ремонтні, але візуально це була гарна картинка. Але вона закінчилася так само швидко, як і почалась. За взмахом палички у моїй колишній квартирі (яку я продала у 2019 році), вони зробили у домі три поверхи, а на четвертому їм дали команду завершити. Сьогодні вони є, а завтра вже немає. Але люди вірили, що завтра це почнеться спочатку, прийдуть ще потужніші бригади та все зроблять.
Місто не відновлювали, він з кожним днем руйнувався вже більше і більше. Не від того, що стріляли, а від розрухи в головах. Треба було щось робити, а наш народ все чекав, що прийде новий цар і їм дасть. І з часом місто з досить гарного та великого став похмурим та провінціальним. З атмосферою змінювалися і люди. Вони теж не хотіли жити у процвітаючому місті, воно помирало. Він ще не помер, але був дуже сильно хворий і люди теж почали хворіти - вони сталі агресивні та злі.
Ви двічі пережили втрату житла, міста. Яка різниця між 14 та 22 роками?
У 22 році я не думала, що буде з моїм житлом, машиною, квартирою, гаражем. Ми втратили все, але це не важливо. Я готова була віддати все. Свою квартиру я останній раз бачила на каналі Юрія Бутусова – вони виходили з моєї квартири, коли орки намагалися взяти «Азот».
Крім живої людини, близьких та рідних, втрачати все інше взагалі не страшно. Страшно втрачати людей, а все інше наживне. Зараз матеріальне – це лише інструмент, а не мета.
Які основні проблеми "переселенців" можете виділити вже на власному досвіді?
Як виявилося, з домашніми тваринами було важко знайти собі квартиру. Але виявилося, що з маленькими дітьми це ще важче, ніж з собаками та кішками. Необрунтовано підняти ціни на житло. В принципі, Івано-Франківськ зустрів мене добре. В мене прекрасні сусіди, які допомогли мені з перших днів. Я російськомовна, і коли вони чують, як я намагаюся розмовляти українською, то кажуть «яка гарна в тебе українська мова!», і мені це приємно. Коли я збираю передачі нашим хлопцям на фронт, то вони готові віддати їм все. З цими людьми я відчуваю, що Україна єдина. Я вдячна людям, мені було легко інтегруватися у Івано-Франківськ.
Дуже важко мені не було. Мабуть в мене такий характер, я не уявляю, що для мене має бути важко. Тяжко втрачати людей та чекати смсок, все інше – це життя.
Хочу поговорити трохи про вашого рідного брата Андрія Жидкова, який загинув у листопаді 2022 року на фронті захищаючи Україну. Він був людиною медійною, науковцем, викладачем і коли стало відомо про його смерть, то здається, що плакала вся Луганщина. Розкажіть як вплинула на вас смерть дуже близької людини? Це вас зламало чи ви навпаки стали сильнішою?
Стало не так. Я це пережила. Третього листопада був мій день народження, ранком 4 він надіслав мені повідомлення, остання смска о 07:14. Як мені потім розповіли, загинув він десь після 9 ранку, дізналася я десь о 1 годині дня від нашого друга. Роман Власенко з Євгеном Ждановим хотіли приїхати до нас додому та сказати не по телефону.
Це було важко. Я нікому не бажаю цього пережити. Андрій був дуже близькою та рідною людиною. Я пережила той момент прощання у Дніпрі, коли його прах з урною перенесли до нас – як не дивно, мені стало трошки легше. Відчуття того, що він поряд з нами, хай і в такому вигляді – стало легше. Плюс підтримка друзів та близьких людей.
Я зрозуміла, що більше нікого не хочу втрачати. Я буду робити все для того, щоб підтримати хлопців.
На вашу думку, що буде після деокупації Луганщини? Чи зможемо ми ужитись з тими людьми, які розділяють погляди країни-агресора?
Це буде важче, ніж деокупувати. Деокуповувати буде важко, але я вірю в наших хлопців, ми їх підтримаємо, перемога буде за нами. Буде місяць-дві ейфорії. Всі будуть в захваті від того, що ми врещті-решт перемогли, а потім почнеться найважчий шлях – становлення нашої нової України.
Переконати пенсіонерів, які чекали «СРСР 2.0», нереально. Їх і не треба переконувати. Хай вони тихо-мирно доживают, не думаю, що пенсіонери нанесуть нам якусь шкоду. Хтось повинен втекти, а хтось, хто не втече, але буде помічений у сепаратизмі, повинні обов’язково сісти.
Просто ждуни, якщо вони заплутались… Я вважаю, що повинні вводити паспорт негромадянина. Хоча б на два-три роки позбавляти права голосу та займати відповідальні посади. Ці люди не мають права вирішувати важливі питання.
Буде страшно, особливо таким активним людям, як я. Не приховую, що ненавиджу колаборантів більше ніж росіян. Останні прийшли затуманені з бажанням отримати поживу, а ці їли з нами один хліб та дихали одним повітрям. Колаборанти – це зрадники, це страшніше, ніж просто вбивці. Принаймні для мене.
Також ви займаєтеся центром для маломобільних людей похилого віку. Розкажіть про це, на якому етапі проект і які його масштаби?
З початком повномасштабного вторгнення я співпрацюю з «Восток СОС». Я координатор по програмі будівництва терцентрів. Ми знаходимо старі будівлі на території діючих медичних установ – наприклад, старий корпус, який не використовується. Ми домовляємося с громадою та лікарнею, й робимо ремонт за рахунок донорів. Таких на Івано-Франківщині вже 4.
Наші евакуаційні бригади разом з «Янголами порятунку» вивозять людей з прифронтових територій. Як правило, там багато старих людей, які вже маломобільні – вони покинуті, старі вже не потрібні. Ми їх вивозимо та розподіляємо – є паліативні відділення, поліклініки або шелтери – і коли підходить та стадія, коли можна поселяти, ми селимо в терцентр.
Що для вас найважче у волонтерстві?
Для мене в принципі немає нічого важкого. Хочу буди чесною до кінця – я не дуже прямолінійна і іноді люди це не розуміють. Найважче – когось не образити. Ми зараз не підбираємо слова, ми стали більш жорсткими, але це не наша вина. Іноді для вирішення якогось питання, коли потрібно на вчора, мені доводиться багато пояснювати та просити, і мене це дратує. Вважаю, що якщо я орієнтована на перемогу, то всі повинні бути орієнтовані на перемогу.
На вашу думку, якими будуть наслідки війни для наших захисників і що ми можемо зробити вже зараз?
Ми вже зараз повинні надавати їм психологічну підтримку. Їм зараз важко, вони на адреналіні, на підйомі, в них бувають спади. Нажаль, руйнуються родини. Кажу на прикладі мого брата: коли він був у відрядженні у Дніпрі, він написав пост «Мені не затишно у мирному оточенні, мене тягне туди доо хлопців» і так буде дуже довго. Буде важко адаптувати їх до нас і буде так само важко нам адаптуватися під них. Вони звикли до виконання наказів, а до нас, жінок, потрібен інший підхід. Але ми жінки, які звикли до життя в евакуації, ми вирішуємо проблеми, ми стали дуже сильними. І це зіткнення сильних чоловіків та жінок може згубно вплинути на все інше. Я не знаю, як ми будемо, це вирішувати. Психологи, які не залучені зараз, не зможуть це вирішити. Ми повинні вже зараз готувати психологів, соціологів, які будуть реабілітовувати не тільки їх, але і нас.
Чому вас навчила війна?
Не можна залишати на потім. Живи тут та зараз – це найважливіше. В тебе не може бути завтра, але воно повинно бути, тому готуйся до завтрашнього дня та нічого не залишай потім. Реалізовуй свої мрії та став нові цілі. Живи повноцінно.
Якою ви бачите Луганщину через 10 років?
Це буде дуже потужна, сильна та не така, як зараз. Я думаю, що ми втратимо деякі малі села, збільшаться наші районі. Ми її побудуємо, це буде зовсім інша, україномовна, квітуча наша Луганщина.
Facebook-сторінка Ольги Жидкової.
Повне інтерв'ю можна подивитись тут:
