Журналістка "Трибуну" поспілкувалася з В'ячеславом Бондаренком, більш відомим як Слава Бо. Чоловік близько 40 років прожив у Луганську, та в 2014 змушений був залишити місто через окупацію. Слава створив власний журнал "ПлюсМінусНескінченність", у якому розповідає про культуру українського сходу та не тільки.
Сьогодні ми поговоримо про вас. Ви з Луганська, в 2014 році вам довелось поїхати звідти, що було не дуже легко саме для вас, але про це ми поговоримо пізніше. Розкажіть де ви зараз та чим займаєтесь наразі?
Я в Києві вже майже 9 років. Роблю журнал про сучасне мистецтво “+- нескінченність”. Спочатку це був локальний журнал про сучасне мистецтво та культуру Донбасу. Але так вийшло, що 24 лютого того року вся Україна перетворилась на Донбас, тому поки йде війна, він присвячений мистецтву під час війни. Третій останній номер за перші два місяці війни рефлексії митців і мисткинь в цьому журналі. Але я дуже сподіваюсь, що ми повернемось до нашого формату - будемо розповідати всім про наш Донбас, який ми любимо і знаємо. Це в планах.
До 2014 року ви жили в Луганську. Чи можете ви описати, як тоді розвивались події, адже ви безпосередньо були учасником?
До 2014 я з родиною жив у Луганську і, чесно, нікуди не планував, так ось вийшло несподівано. Майже 40 років прожив у Луганську, я його достатньо добре знаю. Крім того, що я журналіст, я ще займався різними культурними проектами - робив виставки і таке інше. Здавалось, що ось-ось вже ми досягнемо мети - Луганськ, який нам подобається, сучасний, цікавий. “Русская весна” чи “русская слякоть”, на жаль, настала. Все пішло не за нашим планом. Коли я опинився в Києві, чесно кажучи, до останнього думав, що ось вже восени я повернусь - ми повернемось до Луганська і будемо далі робити наші цікаві штуки, але ні. Але повернемось, я впевнений.
У вас є власний журнал «+- нескінченність». Коли його було створено та як з'явилася така ідея? Я так розумію, що вам допоміг саме досвід журналістики?
Загалом, це єдине, що я вмію робити. В 1995 році в Луганську я був на факультеті журналістики на спеціальності “журналістика” в університеті імені Даля. І ось весь цей час я займаюся журналістикою. Просто в якийсь момент (це у 2020 році, ще до повномасштабної війни, але війна вже на той момент шостий рік шла) я зрозумів, що, на жаль, про Луганщину та Донеччину мало хто що знає, крім того, що там йде війна. Але моя Луганщина і Донеччина - це не тільки війна, і я вирішив писати про своїх друзів, колег, знайомих, які роблять світ навколо себе цікавим. Так ось вирішив робити цей журнал.
Чесно кажучи, думав, що зараз дуже швидко знайдуться на це гроші - партнери будуть в чергу ставати, щоб ці гроші дати, але ні. Я майже рік шукав партнерів, писав грантові заявки і таке інше. Був впевнений, що я нічого вже не знайду - журнал був готовий і я хотів залишили його в форматі PDF і просто розповсюджувати в електронному вигляді. І тут Всесвіт почув мій запит: знайшлись партнери - Харківський офіс фонду Конрада Аденауера в Україні (вони і досі нам допомагають видавати паперову версію.)
Ми зробили три номери, зараз в роботі одразу два номери - четвертий і п’ятий. Я зараз займаюсь здебільшого журналом, він забирає дуже багато часу, та іншими нашими проектами. До початку повномасштабної війни ми зняли 30 серій нашого Ютуб-серіалу “+- місцеві” - можна подивитись на нашому каналі. Це саме про людей, які роблять життя навколо себе яскравим - художники, поети, музиканти. Журнал можна або скачати в ПДФ або замовити безкоштовно.
Назва вашого журналу “+-нескінченність”. Розкажіть, чому саме така назва?
Це дуже довга історія. Все почалося з виставок сучасного мистецтва в Луганську ще в 2010 році і перша виставка мала назву “+- 15”. Я тоді був не впевнений, і зараз не впевнений, коли попередня виставка такого формату (опен-ейр) була в Луганську - чи 15, чи 14 років, +-15, і ми так назвали виставку. І так вийшло, що там плюс-мінус 15 авторів було і коли ми робили виставку, температура повітря була 15 градусів. Наступна виставка була “+- 16”, потім “+- 17”, а потім прийшла русня і виставки “+-18” вже не було. Але цей +- до нас так прилип і потім з’явилась арт-резиденція “+-” в Сєвєродонецьку, багато чого цікавого там було. Коли прийшла ідея журналу, “+-” так і залишився, а нескінченність - уже кожен своє для себе бачить: хтось нескінченні можливості, хтось теми, хтось ось цих людей, яких багато навколо нас.
Ваші журнали насправді - такий наразі скарб про Луганщину та фактично доказ того, що наша область завжди була творчою, зі своєю українською історією. Чи підозрювали ви тоді, що це так важливо буде зараз?
Так, підозрював, але я все ж таки мав надію, що держава Україна теж це підозрює. На жаль, на той час не було кому у владі це робити та звертати на це увагу в Луганськ. Ще починаючи з 2010 року всі “русские пробежки” бігборди з Ніколаєм II і таке інше - ці наративи “руськомирські” постійно просувались. Ми намагались протидіяти, як могли, але все ж ресурси були нерівні. Як тоді, так і зараз ми - мої друзі та колеги - продовжуємо просувати українську культуру у свідомість.
У 2011 році ви виготовили “Ікону Януковича” і влаштували ходу з “Януконою” в Луганську. Розкажіть про ідею такої акції та як реагували люди?
Хтось подарував цукерки - там була коробка і цукерки були по колу. Я подивився і це мені нагадало ікону. Подумав “о, зроблю я таку Янукону”, вирішив пройтись по вулицям Луганська подивитись реакцію людей, бо тоді вважалось, що це абсолютно “ригівський” регіон. Реакція була дуже несподіваною - плювали в цю ікону, тикали в неї дулі і таке інше. Не було жодної людини, яка б реагувала нормально на це зображення. Але дивно, що потім наші колеги це перекрутили і я прокинувся на наступний ранок знаменитим. Написали, що в Луганську зробили ікону і що це дійсно ікона. Коментарі були дуже різкі. Багато хто сприйняв це не як жарт, а всерйоз.
Відомо, що ви були в полоні в окупантів в 2014 році: як ви туди потрапили і в чому вас звинувачували?
Потрапив я під час виконання своїх професійних обов’язків. Це були президентські вибори і для телеканалу “ZIK” (він тоді ще не був медведчуковський). Ми знімали марафон зі всіх областей про перебіг виборів і я поїхав знімати, як в Луганську відбуваються вибори. Вже коли ми повертались, нас зупинили на сєпарському блокпосту у місті Щастя. Вони, скоріш за все, знали, хто ми - щось допитували 5 хвилин, а потім вдарили в потилицю прикладом, я втратив свідомість. Нас спочатку повели на розстріл, потім випадково з’ясували, що наш водій з кимось працював в таксопарку, дійсно пощастило. Вирішили, що нас відвезуть спочатку на підвал СБУ в Луганськ, щоб там допитати. Три дні були жорсткі допити, катування. Потім спочатку відпустили мого колегу, потім мене. І тоді, як в шпигунських фільмах, спочатку мене ховали, потім по паспорту іншої людини я з дружиною та сином поїхали в Київ, і там я лікувався.
А щодо звинувачень - не було за що звинувачувати. Всі, хто за Україну, - вороги, більш нічого не потрібно. Мені сказали, що я шпигун, і що зараз “укри” будуть атакувати - все, цього достатньо. Були просто якісь безглузді питання про мої зв’язки - абсолютний абсурд.
До речі, як ви вважаєте, чи стали зараз окупанти більш агресивні у своїй поведінці з полоненими?
Важко сказати. Я потрапив у полон навесні 2014 року. На той момент ще не так багато людей потрапляли в полон, навіть можна було ще вийти якось. Я вийшов без грошей, не було ще обмінів. Буквально після того почали торгувати, відпускати людей за викупи. Я знаю дуже багато історій і скажу так - мені ще пощастило. Те, що в мене були зламані ребра, відбита голова, порізані п’ятки і таке інше - це все були, як-то кажуть, ще квіточки. Потім стало значно жорстокіше. Дна немає, вони продовжують деградувати. Їм це дійсно подобається. Дуже сподіваюся, що всі наші хлопці і дівчата, які перебувають в полоні, повернуться.
Ваш “Локальний журнал про загальне ПлюсМінусНескінченність” потрапив у список екстремістської літератури, який створила окупаційна «адміністрація». Що це означає особисто для вас? Чому окупанти приділили таку увагу вашому журналу нарівні з підручниками історії України?
Мені це дуже приємно. Це означає, що ми все робимо правильно. Жадан, підручники з історії України, журнал… До речі, тільки перший номер - ми ще встигли розповсюдити по бібліотеках, було багато презентацій. Тому другого номеру в них немає. Але так, він в списках, і там навіть є алгоритм, що треба з ним зробити - скласти в якійсь коробки, потім ще кудись в мішки, зав’язати - цілий обряд.
Вони бояться, що люди будуть читати і розуміти більше про себе, про свою історію; про те, що ніякого “русского мира” не існує, це все фікція. Хоча ми починали робити журнал, перші два номери, на 75% російською. Ми думали поступово збільшувати кількість текстів українською. Після 24 лютого це питання зникло. Так що ми вже повністю перейшли на українську. Але я так розумію, що окупанти прочитали, зрозуміли, що це екстремістська інформація і вирішили заборонити. Для нас це майже як ось ця перемога за кращий дизайн. Ми розуміємо, що це теж перемога, але за контент.
У вас презентовано вже три випуски журналу, про що буде четвертий і п'ятий?
Четвертий номер повністю присвячений творчості наших захисників и захисниць. Це буде просто неймовірний номер, бо уявіть - люди після важких боїв потім пишуть вірші, малюють картини. У нас уже більше 30 авторів. Сподіваюсь, що в наступному місяці завершимо номер.
П’ятий буде про повернення на наш український схід, і це теж такий спецвипуск. Він буде присвячений людям, хто робив і робить ту саму сучасну культуру сходу України. Це буде портрет героїв та героїнь - чим вони зараз займаються, як планують повертатися. Теж думаю, що буде дуже цікаво. Поки такі плани. Далі сподіваюсь, що ми знов будемо локальним журналом про глобальне і будемо розповідати про наш український схід.
Читайте також: "Волонтерство - мій спосіб життя": Ольга Жидкова з Луганщини
