Інна та Володимир Скидан одружені з 2018 року. Від початку повномасштабного вторгнення чоловік працював у військовому шпиталі та надавав медичну допомогу військовим та цивільним.
Трохи згодом його перевели на «Азовсталь», де він провів 2 місяці. За наказом військового командування здався в полон, у якому знаходиться вже понад рік.
Журналістка Трибуну поспілкувалася з Інною, дружиною Володимира, яка розповіла, що з ними відбувалося в Маріуполі та як чоловік потрапив у полон.
Життя до 24 лютого (розповідь жінки)
У 2010 році чоловік закінчив Бердянський медичний коледж. Після цього поїхав працювати на фельдшерсько-акушерський пункт у с. Вільнянськ, Запорізької області. А у 2013 році вирішив переїхати у м. Маріуполь та працював фельдшером невідкладних станів у спецбригаді «швидкої». Сама я родом з Маріуполя, але також поїхала вчитися у Бердянський медичний коледж. У 2016 році закінчила навчання та поїхала у рідне місто працювати фельдшером на «швидкій». Там ми з ним і познайомилися. Спільні інтереси нас дуже зблизили. Ми почали багато часу проводити один з одним. У вихідні завжди щось робили разом. У 2017 році мій чоловік вступив до Збройних сил України та почав працювати у 555 військовому шпиталі в сортувальному відділенні.
Остання зустріч
22 лютого 2022 року його викликали на роботу та більше він не повернувся додому. З першого дня війни надавав допомогу військовим та цивільним, яких привозили до шпиталю. Останній раз я бачила свого чоловіка 8 березня. Тоді вже в Маріуполі не було зв’язку та у цей час я жила у друзів. Я була у будинку, коли почула, як хтось голосно кричить. Виходжу на вулицю, а там стоїть чоловік. Його на годину відпустили до мене. Пам’ятаю, як міцно ми тоді обіймалися. Він говорив, що через 4-5 днів прийде ще, що все обов’язково буде добре. Я тоді чекала його кожен день, але він так і не прийшов. З кожним днем у місті було все гучніше, вибухи не припинялися ні на хвилину. 16 березня я вирішила піти у шпиталь до нього. Бігла щосили, а повсюди були вибухи. За дві години до того, як я прийшла, на шпиталь скинули авіабомбу. Дійшовши, я побачила дуже багато поранених, все в диму та літак продовжував літати. Мені повідомили, що чоловіка декілька днів тому перевели на Азовсталь. Я дуже розгубилася та не знала, що мені робити далі, тому повернулася до друзів. Бої ставали все ближче до нас, все місто палало. 24 березня ми вирішили виїжджати з міста.
Робота у гарячих точках
6 квітня мені вдалося доїхати до Дніпра. Чоловік тоді був дуже щасливий, що я нарешті була на підконтрольній території України. Зупинилася у знайомих, але сидіти вдома не могла, всі думки були про чоловіка. У Маріуполі я працювала у донецькому центрі невідкладної допомоги, тому подзвонила своєму керівництву та мені запропонували роботу в санавіації в Донецькій області. Я одразу погодилася та почала працювати у «гарячих точках». Працювала з лікарем в бригаді або їздила самостійно. Я досі пам'ятаю ті відчуття, коли ти одна в машині з пораненим і найголовніше - довезти його до лікарні та врятувати життя. Найважче було морально, бо поруч не було мого чоловіка. Я його дуже чекала вдома. Найголовніше для мене було, щоб він якнайшвидше повернувся.
Рік у полоні
На Азовсталі він пробув понад 2 місяців. Раз або два на тиждень ми могли підтримувати зв’язок. Там разом з побратимами він рятував життя, де були сотні поранених. Без сну та відпочинку, без достатньої кількості їжі та медикаментів, під постійними обстрілами, бомбардуваннями, медики рятували життя іншим. 16 травня всім захисникам Азовсталі віддали наказ виходити з заводу та зберегти своє життя. А 18 травня чоловік повідомив, що він за наказом здається в полон. Тоді він написав мені: «До 3 місяців та нас звільнять». В моїй голові навіть не було думки, що через рік я досі не зможу його обійняти. Я була впевнена на 100%, що до кінця того літа, він вже буде вдома. Тоді для мене це був найскладніший період, коли літо закінчилося, а його не повернули. Здавалося, що я не зможу більше витримати та здамся. Я не знаю, що з ним, я не знаю, де він знаходиться. Останній дзвінок від нього був 29 вересня. Найголовніше, що я почула: «Я живий, зі мною все добре. Сподіваюся, що скоро зустрінемося. Кохаю».
Окрім мого чоловіка ще дуже багато медиків знаходяться у полоні. Це люди, які не залишили місто, а продовжували виконувати свою роботу, рятуючи життя військових, жінок, дітей. Медики, яких за Женевською конвенцією не повинні тримати в полоні, яких повинні відпустити, але.... Вдома на них чекають дружини та чоловіки, батьки й діти, які всіма силами борються за їх свободу.
