Дмитро Андрощук на фронті ще з 2015-ого року. Він допомагав з евакуацією та працював у госпіталі хірургом. З початком повномасштабного вторгнення став членом добровольчого батальйону ‘’Госпіталь’єри’’. Наразі чоловік працює військовим судинним хірургом у лавах ЗСУ.
Він розповів ТРИБУНу про досвід роботи на майдані, врятовані життя на передовій та як йому вдається витримувати емоційний тиск під час війни.
– Чому ви обрали саме професію лікаря?
– Я спочатку думав між поліцейським, пожежником і лікарем. Завжди хотілося бути своєрідним супергероєм, який рятує людей. В 13 років якось так сталося, що я потрапив надовго в лікарню, і саме тоді проникнувся медициною. Після дев’ятого класу вступив у медичний коледж для того, щоб зрозуміти: моя це професія чи ні. Зрозумівши, що це все ж моє покликання, пішов в університет. Я з самого початку хотів бути нейрохірургом, але коли прийшла війна вирішив змінити напрям на судинну хірургію, щоб допомагати військовим.
– Розкажіть про події на майдані 2013-ого року, яка була Ваша роль?
– Я був відчайдушним борцем за безвіз та проти того, що мені не дають вільно поїхати туди, куди я хочу. Ось декілька рядків з моїх нотаток революціонера, в яких я описав події тих часів:
Все почалось з того, що я, як студентський лідер, вивів на Тернопільський майдан тисячі студентів. Через студентські групи я поширив клич протесту, що ми повинні заявити про своє право обирати майбутнє. В той день, 2 грудня, я очікував побачити максимум сотню-дві людей. Але ж ніяк не багатотисячну армію студентів-медиків.
Так багато студентів за раз наша академія не збирала навіть після невдалих іспитів.
Після цього був створений страйковий комітет студентів, група «Двигун ТДМУ», організовані відправки медиків у Київ , натомість організаторів страйкому почали викликати на допити в прокуратуру, що розставило всі крапки.
Потім були мої поїздки в Київ, вогонь, поранення, кров і зовсім інше життя для мене і всіх наших молодих активістів. Хоча, чого брехати… для всієї країни.
В Київ я приїжджав в моменти найгарячіших точок, намагався надавати максимальну допомогу, пам’ятаю, як на операційний стіл мені принесли Михайла Жизневського – одного з перших, кого вбили на майдані.
Вільний від роботи час я був медиком 15-ої штурмової сотні , яку було знищено та розформовано після подій в Маріїнському парку. Тоді 15-та сотня прийняла на себе найбільший удар. Власне, я вижив в той день тільки через те, що на мені був справжній бронежилет, який зупинив кулю.
- Який в Україні був рівень домедичної допомоги в ті часи ?
–Надаючи медичну допомогу людям на майдані в Києві, я зрозумів, що у нас дуже низький рівень військово-польової хірургії, і в цілому ми знаходимося дуже далеко від світових стандартів. Насправді будь-яке поняття домедичної допомоги, яке ми зараз часто чуємо навколо, в медичних університетах з’явилось тільки в 2015 році, тобто навіть лікарі не знали, що робити з пораненим до госпіталю, і це великий прокол в нашій освіті. Я зрозумів, що це те, в чому ми маємо розвиватись. Я зі своїми колегами почав проводити курси домедичної допомоги для всіх бажаючих.
–Чим ви займались коли почалось повномасштабне вторгнення?
–Я займався координацією медичних служб і евакуацією на Київському напрямку. Було розгорнуто чотири стабілізаційні пункти, які через себе пропускали всіх тяжких поранених. Завдяки цим пунктам ми втричі знизили смертність військових, і я вважаю це своїм особистим досягненням. Я зібрав найкращій екіпаж ‘’Госпіталь’єрів’’ і ми виїхали на схід. Спочатку це був Вугледар, а потім - Бахмут.
Згодом я зрозумів, що мені потрібно мобілізовуватись в ЗСУ, щоб бути максимально ефективним як хірург. Бо, будучи волонтером чи добровольцем, я не міг приймати повноважених рішень. Зараз я вже вісім місяців курую на одному із гарячих напрямків на сході, і, відповідно, приймаю вагомі рішення в моментах евакуації чи надання медичної допомоги важким пораненим.
Я завжди намагався лізти туди, де найбільше роботи і де найважче, а зараз я хочу бути максимально ефективним, щоб приблизити перемогу.
–Як вдається психологічно витримувати все, що з вами відбувається на фронті?
–А хто сказав, що ми витримуємо?(сміється). Витримувати це неможливо, якщо не відсторонюватись від усього того. Ми засовуємо себе в такий емоційний кокон чорного гумору з сумішшю якоїсь відстороненості. Таким чином можемо все нормально переносити . Найголовніше в нашому випадку - не сприймати близько до себе людські долі, бо ти починаєш пропускати через себе історії кожного пацієнта, тому треба просто виконувати свою роботу сухо і холоднокровно.
Всі ми, медики, приходимо на роботу такі емпатичні, переживаючи за кожну людин , але тільки в тебе з’явиться певна кількість сумних випадків - ти емоційно починаєш вигорати і змінюєш свій підхід до ситуації.
Звісно, що не всім це вдається. Коли був набір медиків в ‘’Госпіталь’єри’’, деякі обрані дуже губилися в моменти обстрілів і боялися вийти на допомогу пораненим через страх, що по ним прилетить. Також була анестезистка з досвідом 15 років. Коли ми були в Бахмуті, сказала нам, що їде додому, бо не витримує і не може далі працювати. Це було дуже невідповідально, бо вона підвела свою команду, яка залишилась без медсестри.
Особисто я вирішив для себе, що кожна смерть в моїй практиці не повинна пройти даремно. Кожен випадок я аналізую і роблю висновки, аби не допустити повторних помилок. Частіше за все трагічні випадки трапляються через нерозуміння, як діяти при певних пораненнях.
–У вас є психологи, які могли б психологічно допомогти?
Нажаль, немає. У нас із цим страшенна проблема. В цілому, на фронті немає ніякої служби, яка б працювала в цьому напрямку. Психологи нам неймовірно необхідні в армії, щоб вони були в кожному підрозділі. Те, що таких спеціалістів немає, дуже сказується на емоційному стані персоналу: людей відбувається вигорання та знижується працездатність і мотивація.
–Військові часто виражають слова вдячності за врятоване життя?
Таке буває вкрай рідко. Вони чомусь це сприймають як даність. І фідбеки не часто отримую. Я не скажу, що їх взагалі немає, але частіше воїни є вдячними людині, яка витягла їх з бою, ніж тому хірургу, який прооперував та врятував життя.
Дуже прикро, коли ти зробив ювелірну роботу, зберіг людині руку, а на наступному етапі за тиждень їй не зробили жодної перев’язки, через що рука загнила і зараз будуть відрізати по лікоть.
Ще був такий пацієнт, якому всі казали, що треба відрізати руку, але ми з травматологом вирішили зберегти руку, і це у нас вдалося. Через чотири місяці людина написала мені врятованою рукою повідомлення вдячності. Це було круто та дуже приємно.
–Чим займаєтесь у вільний від роботи час?
Спілкуюся з журналістками(сміється). Коли немає поранених - читаю книги, зараз почав частіше дивитися фільми, сплю. Вільного часу не так багато, як здається. Тут немає чергувань, немає змін, ми працюємо 24/7. Окрім роботи хірургом, я ще займаюсь питаннями координації, евакуації руху поранених і логістики. Коли приїжджаю додому, знімаю з себе військову форму і ховаю її далеко в шафі, аби жити нормальним життям.
Читайте також: Історія подружжя медиків з Маріуполя, яких роз‘єднала війна
Авторка: Вікторія Семерня
