Анна Вахрамеєва народилася та виросла в Донецьку. У рідному місті навчалася на історика, планувала поїхати з розкопками до Криму та написати дисертацію. Але її планам так і не судилося здійснитися, бо у 2014 році в місті почалася війна. Зараз дівчина активно займається волонтерством. Вона розмальовує одяг, гільзи та продає їх, а на зібрані кошти допомагає цивільним та військовим.
ТРИБУНу дівчина розповіла про події у Донецьку в 2014 році та які заходи були організовані на підтримку ЗСУ.
̶ Що відбувалося з вами у Донецьку у 2014 році?
̶ У 2014 році я вступила до аспірантури та почала писати дисертацію. Я планувала їхати до Криму з розкопками. Моя дисертація була пов’язана з античною археологією та саме з Кримом. У мене було багато планів, яким не судилося здійснитися,бо у моє місто прийшла війна. Знаковими для мене були дві дати. Це 11 квітня. У той період вже захопили Крим. Вже було зрозуміло, що щось погане відбувається. У нас тоді були мітинги за єдину Україну та були сутички з проросійськими людьми. 13 березня, на мій день народження, у Донецьку, так би мовити, пролилася перша кров. Ситуація була жахлива, але ще були надії, що все налагодиться. У той день я їхала додому, мені подзвонила мама та сказала, що «зелені чоловічки» вже у Слов’янську. У мене був хлопець військовослужбовець. Тоді я одразу зателефонувала йому, а він казав: «Не хвилюйся. У вас не буде, як у Криму. Ніхто вас не здасть». Наступного дня почалась АТО. У Донецьку на той час було загалом спокійно. Була захоплена обласна адміністрація, але міська адміністрація, яка розташована поряд, була ще з українським прапором. Тоді функціонували одночасно як українська, так і проросійська адміністрації. Дуже багато тоді росіян з’явилося в місті. Їх було легко впізнати по акценту.
Інший знаковий день - 26 травня. Це день, який для мене запам’ятався як початок війни. Коли наші військові звільняли аеропорт, я почула перші вибухи. Взагалі це було вперше, коли я почула вибухи. Якщо чесно, тоді я не злякалася, а навіть раділа, бо думала, що ось зараз все налагодиться. Наші військові зайдуть та місто повернеться до нормального життя. Але цього не сталося. Донецьк опинився вже в повній окупації. Почались постійні бої. Багато разів окупанти обстрілювали саме місто всередині нього. Під таким обстрілом я ледь не загинула. У середині міста був міномет та було чутно, як з одного місця він стріляє та одночасно чутно, що поряд кудись влучило. Окупанти казали, що це українські військові. Але наші військові знаходилися набагато далі, ніж той міномет міг стріляти. Це було зроблено спеціально, щоб очорнити українську армію. На жаль, люди вірили в це.
До 17 вересня мій університет ще функціонував під Україною, а потім його прийшли та захопили. Тоді я сказала, що я поїхала з міста, але насправді залишилася. Та це мене врятувало, бо те, що я знаходжусь в Донецьку, знали тільки мої близькі. У той час я почала активно викладати картини в інтернеті на підтримку українських військових. Мені було дуже важливо нагадувати, що Донецьк - це Україна. Що тут не всі сепаратисти, що багато донеччан чекає Україну. Мені дуже хотілося зустріти ЗСУ з квітами, як, наприклад, це було в Херсоні. Я дуже часто уявляла собі цю картину. Мій хлопець тоді був військовим та я приїжджала до нього у вихідні та брала з собою пару своїх картин. Я везла їх та роздавала іншим хлопцям на блокпостах. Вони так раділи цьому. Було дуже зворушливо бачити, як кремезний чоловік приймав цю картину та казав: «Боже. Це нам? Це з Донецька?». Коли люди бачили мої картини та розуміли, що в Донецьку не всі сепаратисти, я розуміла, що роблю все вірно.
̶ Коли ви вирішили виїхали з Донецька?
̶ Я виїхала у 2016 році. У цьому році в мене завершилася аспірантура та я могла вже працювати на повну. Я не збиралася працювати на окупаційну владу. Тому постало питання, що мені потрібно виїжджати. Спочатку я пожила трохи в Новомосковську, потім поїхала на розкопки в Острог. Тоді мій хлопець вирішив перевестися працювати з Дніпра до Києва. Я приїхала до Києва працювати над дисертацією в архівах, поки він займався переводом до столиці. Так я й залишилася жити тут.
̶ Коли ви почали займатися волонтерством?
̶ До повномасштабного вторгнення я донатила, більше займалася громадською діяльністю, брала участь в акціях, протестах. Якщо були якісь збори військовим, я завжди допомагала донатами. А після 24 лютого я повністю почала займатися волонтерською діяльністю. Коли все почалося, я жила на лівому березі Києва, а багато моїх друзів - на правому. На правому березі тоді було складніше з постачанням продуктів. Ми почали з моїм нинішнім хлопцем купувати ліки, їжу та інші необхідні речі. До того ж я робила різні смаколики: млинці, пироги для військових. За допомогою мого колишнього хлопця, я змогла допомогти з формою, аптечками та іншими необхідними речами деяким бійцям ТРо. Разом з нашими друзями ми почали готувати їжу для самотніх людей, військових, волонтерів. Коли звільнили Київщину та Чернігівщину, ми почали їздити по Київській області з гуманітарною допомогою, Я їздила туди більше як фотограф. Моя місія
була фотографувати все та робити сторіс, пости у соціальних мережах. Трохи згодом у нас стався доволі неприємний інцидент з цими друзями через різні погляди на волонтерство та ми розійшлися. Зараз я співпрацюю з благодійним фондом «Multihuman». Ми допомагаємо військовим переважно медициною. Окрім цього я малюю та продаю футболки. З того, що я заробляю на них, передаю допомогу на ЗСУ. Ці гроші дозволили вже оплатити машину для мами пораненого захисника, щоб вона поїхала до нього в госпіталь. Ми закупили ноші для батальйону «Донбас». Нещодавно закупили сухі души для військових. Зробили звісно невеличкі такі партії, але допомагаємо тим, чим можемо.
У мене з’явився ще один напрямок діяльності. Я розмальовую гільзи на ярмарках та інших заходах. Ось нещодавно був День Києва та ми продавали ці гільзи та збирали кошти на евакуаційний автомобіль для ЗСУ.
̶ Як виникла ідея розмальовувати та продавати гільзи? Розкажіть, як проходив ярмарок на День Києва?
У нас є колекція гільз та інших військові речі. Їх нам привозили військові, яким ми допомагаємо. Тобто вони надали нам ці речі як сувеніри. До речі, засновник нашого фонду зробив такий невеличкий музей. Він виставив його у кінотеатрі «Жовтень». Там встановили вітрину, в якій є сухий російський пайок, шматки різноманітних ракет та, звісно, ці гільзи. Оскільки я малюю та в нас багато цих гільз, то виникла ідея почати розписувати їх. Спочатку я просто розписала декілька з них. Та коли ми дізналися, що буде ярмарок, то вирішили зробити розпродаж хендмейду від волонтерів та таким чином зібрати кошти на машину. Я тоді сказала, що дуже добре буде привертати увагу те, що я буду сидіти та малювати їх. На ярмарку ми поставили столик та я сіла розмальовувати ці гільзи.
̶ Як люди відреагували на такий незвичний вид мистецтва?
̶ На гільзи був значний попит. Дуже багато дітей хотіли самі розмалювати гільзи та щоб я зробила майстер-клас. Але я не могла цього зробити, тому запропонувала задонатити, взяти чисту гільзу та розфарбувати вдома. Був навіть не дуже приємний випадок. Один хлопчик дуже хотів розфарбувати гільзу, але тато не дозволив. Ми вже були готові подарувати цьому хлопцеві гільзу, але тато був категорично проти. Не всі люди гарно це сприймали. Деякі коли чули, що це волонтерський збір одразу відходили. Люди різні та не всі хочуть чути про війну. Але, в цілому, більшість навпаки реагувала позитивно. Є люди, які донатили просто так. Говорили, що вони не будуть брати цю гільзу, а просто задонатять на добру справу. Деякі люди навіть давали більше ніж ця гільза коштувала. Я просила за них 500 грн, а один
хлопець задонатив 3 тисячі, коли дізнався, що це гроші на евакуаційну машину. Цей хлопець купив її, щоб передати іншим волонтерам для аукціону. Також декілька гільз я сама розмалювала для іншого фонду, щоб вони теж могли їх використати для аукціону.
̶ Що ви малюєте на цих гільзах?
̶ Я малюю соняшники. Це моя найулюбленіша квітка. Також малюю маки, бавовну, ляльки-мотанки, нечемного котика який каже: «Рускій воєнний корабль, іди…!». Також пишу такі слова як: Перемога, Україна, Слава Україні, ЗСУ. Все що пов’язано з Україною та військовими.
̶ Які ще заходи ви плануєте проводити?
̶ У нас є знайомі з підрозділу «Вовки Да Вінчи». Вони запропонували зробити пам’ятну кепку на честь загиблого військового з цього підрозділу. Вони самі хотіли зробити аукціон, щоб зібрати гроші на свій підрозділ, але зараз хлопці знаходяться на сході. У цьому випадку я домовилась з музичним гуртом F.R.A.M провести цей аукціон. Окрім кепки, я зробила ще футболку з вовком та пару шоперів. Але шопери пов’язані не з підрозділом, а з гуртом F.R.A.M. Також ми з фондом зараз плануємо ще один ярмарок. Можливо, якщо вийде сісти на Андріївському узвозі та продавати картини, гільзи та інший наш хендмейд, як це було на День Києва.
̶ Ви займаєтесь кастомізацією речей у патріотичному стилі. Які сюжети ви малюєте?
̶ Один з сюжетів - це Азовсталь. Я малюю його тільки у чорному та червоному кольорах. Інакше я не можу робити. Поки наші хлопці в полоні я не можу асоціювати Азовсталь з іншими кольорами. Маріуполь – це доволі болюча тема для мене. Коли я втратила Донецьк, це місто мені нагадувало його. Мені було приємно туди приїжджати. Я гуляла вулицею, підходила до цього комбінату та дихала цим повітрям, бо воно мені нагадувало Донецький металургійний завод.
У мене є малюнок соняшника, який росте з міни. Ця картина символізує перемогу життя над смертю. Попри війну, все одно з міни виросте квітка. Це була моя перша спроба кастомізаціїї одягу та найулюбленіша. Соняшники для мене стали символом війни. У 2014 році в Донецьку були цілі поля соняшників. Вони все літо квітнули, а взимку вони почорніли. На ці чорні поля було доволі боляче дивитися. Так я почала асоціювати цю квітку з війною. Ще у мене є серія малюнків ляльок-мотанок.
̶ Хотіли б ви повернутися у Донецьк?
̶ Це важке питання. Я б хотіла повернутися туди. Більш того, коли місто звільнять, я туди повернусь. Але жити я там вже не буду. Я не зможу жити з багатьма людьми, які там залишилися. Я їм не пробачу того, що вони зробили. Я впевнена, що деякі з них навіть одразу перефарбуються. Ще я не вірю, що це буде безпечне місце для проживання. Я вже якось звикла до Києва. Мені саме хочеться мати можливість приїжджати в рідне місто. Багато киян - це люди, які насправді приїхали з інших міст. Вони можуть поїхати влітку додому в Вінницю, наприклад, а я не можу. Цей момент мене бісить, бо я дуже хочу мати можливість повертатися додому.
