Дмитро Жерновий народився та виріс у Рубіжному Луганської області, навчався у Харкові та Києві, 13 років тому переїхав з України до США. Попри відстань, чоловік залишається небайдужим до долі своєї країни та рідного міста. Дмитро допомагає ЗСУ, місцевим волонтерам та активістам.
В інтерв'ю “ТРИБУНУ” він розповів про своє життя в еміграції, погляди американського суспільства на події в Україні, а також інформаційну діяльність, через яку він потрапив у немилість рубіжанських колаборантів.
Про переїзд до США
Я з невеличкого міста Рубіжного, про яке тепер знають навіть у США. З цим містом мене пов’язують лише теплі спогади. Часто згадую, як кожного дня, йдучи до школи, проходив повз будинок своєї бабусі, вона виглядала з вікна та бажала мені гарного дня. Не зважаючи на такі плюси Рубіжного, як компактність та затишок, завжди хотілося переїхати до великого міста, бо там відкривалося більше можливостей для молоді.
Так я вступив до Харківського авіаційного університету, а потім до Київського національного. Життя у столиці затьмарило мені очі. Я і не знав, що воно може настільки відрізнятися. З того часу почав думав про масштаби. Хотів більше дізнатися про цей світ, подивитися на життя інших країн та людей. І згодом поїхав до США.
Спочатку це була програма обміну студентами. З часом зрозумів, що хочу залишитися у цій країні.
Першим моїм містом став Нью-Йорк. Вже на автобусній станції до штату Південна Кароліна мене обікрали. Був на межі відчаю — я на іншому континенті, нікого не знаю, порожні кишені. Добре, що люди, які їхали в тому ж напрямку, дали грошей на квиток.
Водночас прийшло усвідомлення, що насправді США — країна, мешканці якої завжди тобі допоможуть. І надалі я в цьому ще більше впевнився. Працюючи у будинку для літніх людей, побачив, яке ставлення до життя свого та інших людей мають американці різних класів. Воно однакове як до бідних, так і до більш заможних. І це мене підкупило. Дуже подобалось жити в США, вивчати культуру, нові способи мислення та світобачення мешканців. І я подумав, що цими знаннями зможу поділитися і з Україною. Та вже планував повернення до Батьківщини. Але через особисті причини ідеї стосовно переїзду залишив позаду. В США я вже понад 13 років.
Про роботу та хобі
Мені завжди подобалося творити майбутнє та робити життя людей простішим, а це можна зробити у сфері IT. Зараз я працюю в досить великій компанії під назвою “Zillow”. Вона як Google, тільки на ринку нерухомості. Я безпосередньо відповідаю за напрям автоматизації розгортання технологій та процесів. Великої популярності організація набула у період ковіду. Люди не могли ходити та обирати будинки, а ми дозволяли зробити це всього лише в один клік комп’ютерної мишки.
Також одне з моїх хобі - туризм. Нещодавно я переїхав у місто Денвер, штат Колорадо. Це для того, щоб бути ближче до гір та втілювати в життя мрію розвивати екотуризм.
Про перші дії та допомогу після початку повномасштабного вторгнення
Пам’ятаю, що це була друга або третя ночі - і у цей момент я не спав. Дивився новини в інтернеті, звідти дізнався, що почався наступ на Україну. Одразу написав родичеві, сказав, що почалося вторгнення. Він не повірив. Я почав пересилати йому відео того, що коїться у Києві та інших містах, але він говорив, що я щось плутаю. Після цього кілька тижнів була лише думка про те, чому деякі люди з Донбасу не розуміють свідомих його мешканців. Я гадаю, що вони просто загубилися у житті та своїх думках.
Після цих жахливих новин я поїхав зі своїм другом у Пенсильванію, щоб бути не на самоті. Ми почали допомагати українцям на відстані, як тільки могли. Збирали гроші на потреби цивільних та військових.
Від компанії, у якій я працюю, діє програма допомоги біженцям. Вона працює так: коли людина, яка хоче допомогти українцям, переводить певну суму - організація подвоює її.
Взагалі я намагаюсь не тільки допомагати фізично, але й нагадую іншим, що війна ще не закінчилася, вона триває. Що український народ бореться за свою свободу. Пишу про це в місцеві чати, на зустрічі з людьми завжди приходжу з патріотичною символікою. Нещодавно йшов по вулиці та познайомився із музикантом церковного хору, бо він зрозумів, що я з України. Йому хотілося поспілкуватися зі мною та дізнатися більше про мою країну. Я зрозумів, що українці мають приділяти свій час тому, щоб розповісти про події вторгнення та їх наслідки. Про мету народу та задля чого ми захищаємо свою Батьківщину. Показати, скільки років вже триває війна та що потрібно зробити, щоб вона закінчилася.
Про інформаційну діяльність
У мене була група, куди люди почали відправляти фото із Рубіжного. На них було зображено окупантів, які почали заселятися у будинок, в якому я виріс. Мені це, звісно, не сподобалось. Я збирав інформацію про розташування ворогів, передавав її, після чого окупанти були ліквідовані. Також пам’ятаю, коли у перші місяці повномасштабного вторгнення ще не було великого інформаційного шуму, то кадирівці в основному все знімали до Тік-Току. З цих відео я також дізнавався, де вони знаходяться.
Була неприємна ситуація. На початку березня 2022 року я намагався допомагати рубіжанам. Робив це, направляючи містян до місць розташування розеток, зв’язку, генераторів тощо. Бо тоді вже почалась гуманітарна катастрофа, та люди не знали, де знайти базові речі. І одного разу, знайшовши місце для підзарядки телефонів, - сказав про це мешканцям. Тоді це був магазин “Емма”, який відкривався о 9 годині ранку. А коли люди там зібралися, то на місце їх скупчення прилетів снаряд.
Після цього окупанти почали розносити інформацію, що приліт був запланований мною. Казали, що я відправляю людей не на евакуацію, а на смерть. Мене почали сильно дискредитувати, сіяти паніку серед цивільних, щоб якомога більше людей залишалися вдома та не виїжджали. Одна жінка почала дуже розвивати цю тему. Я гадаю, що вона працювала на якусь окупаційну “владу”. До моїх родичів приходили силовики, розпитували про мене. Але моя совість чиста, бо я лише намагався допомогти рубіжанам, а не нашкодити їм. Я та багато знайомих та друзів потрапили до проросійського каналу, в якому розміщували так званих “изменников Родины”. Взагалі, якщо хтось і потрапляв до цієї групи, то це ті, хто робить гарні справи.
Про те, чи підтримують американці Україну
Американці, яким більше сорока років, всі цікавляться подіями в Україні. Розуміють, що це дуже серйозно. Багато знайомих думали, що почнеться Третя світова війна. Я намагався розповідати, що потрібно зробити, щоб її уникнути. А молодь у більшості зайнята своїм життям. Але, наприклад, коли я ділюся зборами з людьми та прошу їх долучитися, то, на мій подив, дуже багато відгуків отримую саме від юнаків.
Єдина проблема - політизація американським суспільством російсько-української війни. Тобто намагаються це внести в рамки американського електорату на свою користь. Їм не стільки цікава сама Україна, як більше те, що вони для неї роблять та скільки грошей вкладають. Є невеликий прошарок популістів, які будують свою кар’єру на наших стражданнях. Але свідомих мешканців все ж більше, вони розуміють серйозність цих подій та намагаються допомагати власними зусиллями українцям. Звісно, Америка - це не та країна, яка хоче брати участь у війні багато років. Тому що будь-хто втомиться від цього. Я не кажу, що країна зовсім може відмовитися від допомоги, але те, що відбудеться її зменшення - цілком можливо.
Про плани після перемоги
За місяць до вторгнення я планував приїхати до Рубіжного. Вже купив квитки, бо у мого дідуся був ювілей. Але не зміг через повномасштабне вторгнення. Зараз найбільше бажання - побачити живими своїх бабусь та дідусів. Також дуже хочу пройти тим шляхом від дому до школи. А вона на той час була першою, в якій відкрили україномовний клас. І так вийшло, що я потрапив саме туди. І зараз хочу сісти за ту саму парту, згадати, як вивчав Кобзаря, та зрозуміти, що все стало на свої місця.
