Повномасштабне російське вторгнення змінило життя, мабуть, усіх жителів Луганської області, яка на сьогоднішній день практично повністю окупована. Хтось втратив близьких, хтось будинок, а хтось справу всього життя.
Своїми переживаннями із ТРИБУНом поділилися мешканці Луганщини, які опинилися в складній ситуації.
Військовослужбовець Андрій (ім’я змінено) з Луганщини добровольцем пішов захищати країну, як тільки дізнався, що почалася нова фаза війни.
Усе життя в мене було сильне бажання піти в армію — відчував якусь потребу всередині. Але не міг надовго покинути своїх сестер та маму, бо я — єдиний чоловік у сім’ї. Ми часто сварилися з ними через це, бо я розумів, що моє місце десь там, на війні. У 2014-ому мені було всього 12 років, попри це, чітко усвідомив хто такі росіяни.
За кілька днів до повномасштабного вторгнення стало очевидно, що наближається нова фаза війни. Почав морально готувати маму до того, що піду захищати країну. Це були найскладніші дні! Навіть за весь час на сході в пекельних прифронтових точках мені не було так боляче, бо сльози мами або сестер — це мій найбільший страх.
24 лютого вивіз родину до Дніпра й пішов зі знайомими записуватися добровольцем до ТРО. Пройшовши навчання, почав їздити до найгарячіших точок сходу України.
Якщо говорити про мій внутрішній стан, то серце було повним злості до окупантів, що зазіхнули на життя українців та на мою Батьківщину. Страху не було — переживав тільки за те, аби правильно виконувати завдання командира.
Тоді я ще не усвідомлював, наскільки можу змінитися. Якщо на початку війни був більше хлопцем, який має лють до загарбників та хоче їм помститися, то зараз я б сказав, що маю на меті лише нищити все російське.У мене немає жодної толерантності, жодної емоції або якихось почуттів до цих людей.
Найскладніше на війні для мене — не піддатися емоціям. Бувають складні ситуації, коли для якихось дій є дуже обмежений час, тому деякі військові можуть розгубитися. Я ж намагаюсь зберегти спокій та допомогти їм. Інколи це складно зробити, але реально.
Хоч і відчуваю переважно порожнечу всередині, але дуже переживаю близьких. Одного разу коли сидів в окопі, почався жахливий обстріл. Чомусь саме в цей момент не міг зібратися — все думав про родину. За кілька хвилин мені у руку та в живіт потрапили уламки від ворожих снарядів і я втратив доволі багато крові. У той момент думав, що загину. Мої побратими допомогли перев’язати рани якимись хустками та шкарпетками, а після обстрілу відвезли до шпиталю. Думав, що більше не повернусь боронити країну, бо поранення були доволі складні. І ці думки з’їдали мене зсередини. Розумів, що не можу просто лежати, коли мільйони українців гинуть заради свободи їхньої держави.
Тепер інакше сприймаю все навколо. Наприклад, майже не відчуваю співчуття. Зрозуміло, що все це — вплив війни, але інколи мені стає лячно залишитися беземоційним на все життя. Частіше відчуваю агресію, бо коли часто перебуваю на передовій і думаю, як вижити, мій мозок ігнорує будь-які позитивні емоції.
Після перемоги хочу просто відпочити та привести до ладу своє здоров’я, як моральне, так і фізичне. Бо сам розумію, що чим довше йде війна, тим складніше, особливо психологічно. На фронті рятують люди. Ті, з ким я служу, дають величезний поштовх та мотивують задля досягнення однієї великої мети.
Наталія Денисенко із с. Половинкине Старобільського району на початку повномасштабного вторгнення перебувала в Харкові. Вагітна жінка згодом вирішила повернутися до рідної домівки, яка на той час вже була окупована.
24 лютого подзвонила мати чоловіка й сказала, що почалася нова фаза війни. Ми не вірили, кілька хвилин просто дивились одне на одного. Відчули реальність тільки коли пролунали вибухи. На той час я була на шостому місяці вагітності, ми просто не знали, що робити далі. Кілька днів спали в підвалі та молилися, щоб із нашою дитиною все було добре. Паніка серед людей дуже тиснула емоційно, тому ми вирішили поїхати до подруги в село Харківської області, а через місяць повернулися до батьків в окупацію. Ми розуміли, що там небезпечно, але вибору не було.
В окупації ми прожили 4 місяці. Хоч і були в себе вдома, але того не відчували взагалі. Там я і народила. Коли дитині був лише місяць, ми виїхали в Латвію. Це було дуже страшно й тяжко, але, дякувати богу, нам вдалося евакуюватись. Навесні планувала приїхати в Україну для хрещення донечки. Її хрещеним батьком мав бути мій брат Роман. 16 травня була вже на Батьківщині.
Все було як зазвичай, але всередині відчувалася тривожність, не могла знайти собі місця. У той день завжди чомусь тримала телефон біля себе. О 10 годині вечора подзвонив командир брата: «Романа більше немає. Дві години тому він загинув на позиції, бо біля нього розірвався снаряд». Я не хотіла сприймати ці слова. Сіла й уголос проговорювала, що все це просто сон. Потім мені зателефонувала родичка і зі сльозами та в істериці сказала, що це правда. Але я досі в це не вірю. Першою думкою було: як сказати батькам. Вони вже поховали одного з синів — інший мій брат помер від раку. В якийсь момент я зібралася та сказала мамі про загибель Роми. Її крик я не забуду ніколи. Це просто поєднання жахливого болю, злості та відчаю. На прощання із сином вони виїхати з окупації не змогли. З дружиною Романа ми вирішили кремувати тіло, а прах поховати після перемоги вдома, у його рідному селі. На сьогодні мені здається, що брат десь на позиціях або на базі, а ми тут. Серце не хоче вірити, що його більше немає.
В психологічному плані, — війна завдала мені стільки болю, скільки я не відчувала за все своє життя. Повністю змінився мій емоційний стан. Стала чутливіше реагувати на незначні буденні ситуації. Частіше плачу. Щоденний стрес супроводжується нав’язливими думками про подальше життя. Прокидаючись зранку, першим чином молю бога, щоб з моїми близькими було все добре, щоб всі вони були живі. Бо через війну я втратила свого брата, його вбили покидьки-окупанти. Через окупацію не можу підтримати та обійняти своїх батьків, яким нині ще важче. А це зараз — моє головне бажання. Тепер я також маю донечку, — та несу відповідальність за її життя. Якби не вона, я б уже здуріла. Тримаюсь тільки заради неї.
Бізнесмен із Сєвєродонецька Михайло Івонін із початком повномасштабного вторгнення втратив усі свої бізнеси. Зараз він усіма силами намагається не занепасти духом та будувати нове життя.
33 роки я в бізнесі. До війни був генеральним директором науково-дослідного і проєктного інституту «Водоочисні технології». Ми займалися проблемами теплоенергетики на промислових підприємствах. До вторгнення планував розвивати цю справу та ще три бізнес-центри. Якраз 23 лютого 2022 року добудував четвертий, у якому хотів відкрити комп’ютерну академію «ШАГ». Вже навіть були підписані договори на оренду цього приміщення.
Ivonin Park побудували. Поблизу була нічим не заповнена територія, яку ми придбали для одного з наших підприємств. Пам’ятаю, що там була просто огорожа та діяв пропускний режим. Згодом почали працювати над озелененням території. Я розробив ландшафтний дизайн та запропонував мешканцям міста доєднатися до її озеленення. В акції взяли участь понад 400 сєвєродончан. Завезли землю, проклали комунікації для поливу, висадили кущі та дерева.
24 лютого ми з родиною прокинулися від дзвінків близьких та дізналися, що почалась гаряча фаза війни. У мене троє маленьких дітей, то ж першим чином треба було вивезти родину. Того ж дня ми виїхали в Хмельницьку область.
Жоден бізнес не вдалося релокувати. На момент, коли я виїжджав з міста, у мене ще залишилися там знайомі. Вони згодом і повідомили, що всі будівлі, у які я вклав так багато сил, зруйновані російськими ракетами. Моральний стан був дуже гіркий, тому що 33 роки я будував те, що давало сенс моєму життю. А потім це все згоріло як сірник. Було боляче та важко.
У мене маленькі діти, і як батько я маю триматися та думати про них у першу чергу, бо якщо я буду розгубленим, то це відіб'ється на моїй сім’ї. Заради неї я і маю рухатися далі.
Зараз я у дуже “підвішеному” стані, але намагаюсь жити, починаю розвивати новий бізнес — виробництво дерев’яних блоків для швидкого будівництва будинків. А після перемоги хочу допомагати відновлювати міста України.
Співавтор: Євген Ільченко
Читайте також: Тривога, страх та невизначеність є нормою в умовах війни — військовий психолог Олексій Карачинський радить не стидатися своїх почуттів
