"Трибун" розповідає історію 18-річного гранатометника Арсенія (ім'я героя змінено). Військовий родом з Маріуполя. Брав активну участь у патріотичних заходах в місті. У 16 років потрапив у "Національний корпус". Як тільки йому виповнилося 18 років, одразу вирішив долучитися до лав ЗСУ. Спочатку хлопець служив у Російському добровольчому корпусі, а згодом воював у складі батальйону "Вовків Да Вінчі".
Життя до повномасштабного вторгнення
Арсеній розповідає, що завжди хотів бути військовим. Для нього мама завжди була гарним прикладом. У 2014 році жінка стала волонтером, а у 2016 році сама пішла служити.
"У мне було хороше коло людей. У 14-15 році, коли мама волонтерила, то у неї було багато знайомих військових. Вона мене з ними постійно знайомила. У 15 році я фотографувався з військовими батальйону "Хортиця". Вони давали подивитися на зброю, надягали на мене бронежилет. Мені тоді було років 10", - розповідає хлопець.
Він додає, що хотів вчитися на військового, але коли вже потрапив у "Національний Корпус" та почав спілкуватися з іншими хлопцями, то захотів не просто піти служити, а саме пов’язати своє життя з армією.
"Я ще не скоро піду з армії, бо це те, чим я хочу займатися у житті. Дружина, батьки, знайомі — всі вони проти. Батьки у мене розуміють, що таке війна. Вони мене відмовляли йти зараз на війну. Говорили, що у 14 році війна була зовсім інша. Та я всеодно пішов воювати. Я зробив це не тільки за себе, за свій дім, але й за наше майбутнє, за дітей, які зараз тільки народяться, виростуть", – розповідає Арсеній.
У Російський добровольчий корпус (РДК – прим. ред.) Арсеній потрапив випадково. Він читав у Телеграмі військові канали та у них побачив повідомлення про набір добровольців до РДК. 4 вересня 2022 року він поїхав з усіма речами до РДК. Через 4 дні вже стояв на позиціях. Як розповідає військовий, позиції були на Запорізькому напрямку, за селом Темирівка. Відслужив він у цьому корпусі півтора місяці. А вже після цього йому друг запропонував піти разом до підрозділу "Вовки Да Вінчі".
"3 листопада я вже був у "Вовках Да Вінчі". Я там проходив відбір. Потрібно було 9 днів відпрацювати на кухні. Для мене відбір був легкий, бо я прийшов з бойовим досвідом. Вже приймав стрілецький бій та мав першу контузію. Не потрібно було перевіряти мої військові здібності. А після відбору ми поїхали на полігон та вже там нас всіх навчали, оформлювали документи та все інше", ̶ розповідає військовий.
Оборона "Дороги життя"
Коли Арсеній почав служити у підрозділі, то спочатку приїхав у Лиман. Там він просто копав позиції, а вже потім, у березні, поїхав до Бахмута. Півтора місяці обороняв дорогу на Бахмут. "Дорога життя" - як її називає військовий.
"Було тяжко. Тоді я вперше в житті побачив, як хлопців витягували з осколками, або у голову комусь прилетіло. Дорога ця вся була пристріляна. Якщо вийдеш туди та простоїш хвилину, то все, не жилець", ̶ каже Арсеній.
Він розповідає, що всі військові жили недалеко від Бахмута, у селах, де було більш-менш спокійно. З цих сіл вони вже їхали на позиції до "Дороги життя".
"Ми дуже багато ходили. Від того місця, де ми висаджувалися, та до самої дороги потрібно було пройти ще кілометр або півтора. Тоді був початок весни та постійно була погана погода. Було відчуття, що ти йдеш як на пластиліні. Хлопці навіть берці втрачали. Коли ми пробігали біля цієї дороги, то поруч стояв згорілий "Буцефал". Добігали до нього та пірнали в окопи", – додає Арсеній.
Військовий розповідає, що у них був великий окоп (посадка), приблизно кілометр. У посадці було 2 позиції. Це були спостережні пункти. За цими пунктами вони спостерігали, а якщо бачили ворога, то стріляли в нього.
"Коли мене вдруге контузило, ми втратили два спостережних пункти. Та наша посадка повністю контролювалася російськими військами, точніше вагнерівцями. Тоді ми сиділи в полі. У нас був великий окоп, який зроблений як нори з перекриттям, та ми були постійно під артилерійними, мінометними обстрілами. В останні дні окупанти по нас з РПГ постійно стріляли, бо вони вже близько до нас були. Вони навіть бігали на повний зріст, наче їм все одно було вже", – каже Арсеній.
Оборона у самому Бахмуті
Після оборони дороги Арсенія та інших бійців направили на полігон. Там вони перебували 2 тижні, а потім їх відправили вже у саме місто. Тоді військовий перший раз був у Бахмуті. У середині травня бійці приїхали до Бахмута. Як тільки вони в’їхали, одразу прилетіла міна та вони втратили командир взводу.
"У той же день до 12 ночі ми чекали у підвалі, бо той дім, у якому ми сиділи, дуже сильно обстрілювався. О 12 ночі ми висунулися на позиції, а о 7 ранку мене вже поранило. Після мого поранення бійці мого підрозділу просиділи у Бахмуті ще 12 годин. Мій друг, з яким я служив, розповідав, як він пішки виходив з Бахмута. Йшов до річки, а там вже його забрали. Мій батальйон був останнім, який виходив з Бахмута. Це було приблизно о 7 чи 8 вечора", – розповідає військовий.
Повернення на Донеччину.
Зараз військовий перебуває у відпустці. Він проходить реабілітацію, бо отримав вже другу контузію. Після першої в нього вже пропав слух у правому вусі. А зараз після поранення в нього опік обличчя та луснула перетинка у лівому вусі. Він сподівається вилікуватися якомога швидше, щоб повернутися на фронт та звільняти рідну Донеччину.
"Я дуже хочу жити у Маріуполі. Це моє рідне місто, там в мене всі родичі. Я не знаю, що будуть робити з всіма зруйнованими містами. Але якщо їх будуть відбудовувати, то я повернуся та відбудую свій дім. Також мрію знову відвідати Донецьк. Я там був ще маленьким. Відвідав гру "Шахтаря". Просто хочеться повернути все це", ̶ розповідає Арсеній.
