Олександр Буряк — відеооператор з Лисичанська, що фільмує війну на рідному сході. Він прийшов на телебачення в прямому сенсі слова за оголошенням та став одним з найкращих камераменів Луганщини.
В перервах між поїздками на Харківщину та Донеччину Сашко розповів у монолозі ТРИБУНу про життя з камерою у руках.
Доленосний випадок і перша окупація
Я навчався в Сєвєродонецьку, у Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля, вивчав побутову та електронну апаратуру. Коли закінчив навчання, якийсь час працював на меблевій фабриці у Білій Церкві, де живе старший брат. А у 2012 році повернувся додому. Роботи в місті не було, не знав, що робити. Одного разу мама побачила оголошення на місцевому телеканалі, що шукають телеоператорів, можна без досвіду роботи - усьому навчать. Я написав електронного листа, мені перетелефонували та запросили на співбесіду. Два тижні походив за відеооператором: вчився, дивився, як слід знімати. Потім кілька місяців на телеканалі стажувалися й інші люди, але врешті-решт мене взяли на телеканал “Акцент”.
Я вже погано пам’ятаю деталі, але перший сюжет, який я зняв, стосувався вуличного освітлення в одному з районів Лисичанська. Працював, втягувався. Мені дуже сподобалася ця професія, хоча я б ніколи не подумав, що стану телеоператором. А потім - 2014 рік. Окупація.
Обирай, або окопи рити нам і потім подивимося, або продовжуй знімати
Коли з “Акценту” почали потроху звільнятися люди, я трохи тягнув, бо мені на той момент ще не виплатили зарплату, а в мами вже була діагностована четверта стадія раку. Батько - пенсіонер. Коли зайшли сепаратисти, мені сказали: “Обирай, або окопи рити нам і потім подивимося, або продовжуй знімати”. В той момент було лячно: батьки вдома самі, а мені чітко дали зрозуміти, що якщо не погоджуся, то "на підвал".
І я почав знімати. Води, газу, електрики, зв'язку вже не було в місті. Працював де-не-де лише стаціонарний телефон. Але викликати мамі “швидку” було завданням із зірочкою. А потім прилетіло в наш будинок.
Ми з батьками дивом вижили. Це було вдень. Вночі мамі було зле, то ж ми спали. Перегородка між залом і коридором розсипалася вщент, заваливши двері. Ми ледь витягли маму, бо вона опинилася відрізаною від нас уламками будинку. В нас була однокімнатна квартира поруч, залишилася від дідуся. Туди ми й перейшли жити. Потроху перетягнули те, що вдалося врятувати з речей та меблів.
Комунікацій не було. Їли сухарі, зберігали ковбасу під ванною, бо там було найбільш прохолодне місце, мали запаси води.
24 липня 2014 року українські військові звільнили Лисичанськ і все потроху почало ремонтуватися та лагодитися. А 14 серпня нарешті з’явилося світло. В цей день померла мама. Тоді я подумав: добре що всі служби вже працювали й ми її змогли гідно поховати.
Нова робота — новий рівень
До 2016 року я ще працював у Лисичанську на телеканалі “Акцент”, але робоча атмосфера ставала все більш напруженою, тож я почав шукати нову роботу і вже з квітня 2016 року став телеоператором на тоді ще телеканалі “ЛОТ”, а згодом на “Суспільне Донбас”.
Пам’ятаю, перше враження було — небо і земля! Була класна професійна команда, багато соціальних проєктів. Тоді я почав знімати фільми, наприклад, документальну стрічку про генерал-майора Олександра Радієвського, який командував звільненням Сєвєродонецька у 2014 році та загинув наступного дня у боях за Лисичанськ. Для мене тоді це було важливо. Ми об'їздили багато різних міст і місць, опитали чимало людей, аби зібрати спогади.
Згодом разом з частиною команди перейшов на ТРК “Донбас Онлайн”. До 2022 року я знімав багато “соціалки”. Бачив, як та чим живуть люди, як потерпають від росіян на прифронтовій Луганщині та як моя рідна область відбудовується попри постійні обстріли. Останні два-три роки міста розквітли від зелені, від якісних доріг, від парків, від кількості малого бізнесу. Все це змінилося 24 лютого 2022 року.
Сюжети з передової
Розумію, що це по-дурному, але я не виїхав одразу, бо до кінця не вірив, що далі буде тільки гірше, що буде нова окупація. Я перебував у Сєвєродонецьку до 13 березня, бо у старих районах ще були світло та газ, але потім, 8 березня 2022 року, поруч з домом, де я знаходився, вбило жінку уламком. Тоді наче прояснилося, зрозумів, що треба збиратися та їхати. Я виїхав у Дніпро, згодом вдалося вмовити батька — в нього було погано зі здоров’ям. Довелося робити операцію в Києві, потім довга реабілітація, зараз він під спостереженням у лікарів. Ми живемо разом у Дніпрі, а я працюю відеооператором у філії “Суспільне Донбас".
Перша зйомка, на яку поїхав з Дніпра, — Святогірськ. Там було відносно спокійно. Знімали, як люди живуть після деокупації. Мешканці саме почали повертатися у місто та села навколо. Хтось латав дахи, інші збирали вцілілі речі. Вразили згорілі російські танки та інші наслідки війни — ти їдеш, а навколо все розбите. Розумієш, кожен дім, кожен двір, кожна зупинка чи магазин, ресторан, готель… Все! Живого місця нема.
Потім був Бахмут, друга лінія оборони. Я працював там зі своєю колегою з Сєвєродонецька, журналісткою Настею Дашко.
І ось, приїхали ми на позиції. Там було ще кілька представників іноземних ЗМІ. Аж тут один приліт, другий. Ми прямуємо до найближчого місця, де можна укритися хоч від уламків якщо що… І тут починається! Десь, хвилин 20 земля здригалася. Коли затихло, ми вийшли до машин, нас на позиції привіз прес-офіцер, а вони всі побиті — скло, фари, передні колеса, подряпини, дірочки, окрім тачки іноземних журналістів, на тій ані подряпинки. Було дивно, що вони сіли й поїхали, не запропонували хоч журналістку підкинути. Врешті-решт один з військових довіз нас з Настею до місця зустрічі з нашим водієм. Пересіли, поїхали ночувати у Дружківку.
Наступного дня поїхали у Бахмут, знімати нагородження хлопців прямо на місцях. Це було восени. Жовтень, здається (2022 року — прим. ред.), вже тоді місто було розбите добряче. Усюди купа протитанкових їжаків, рух перекритий, відомий тільки нашим військовим. Їздили весь день. Коли поверталися назад, першої позиції, яку ми проїздили вранці, вже не було — свіжа вирва від міни.
Емоції та сигнали
Буваємо ще у Торецьку, Покровську, Костянтинівці. Зараз трохи рідше вже їздимо, бо стає більш небезпечно. Не кожен з журналістів чи водіїв погодиться їхати. Тому тут важливо повністю покладатися на того, з ким ти їдеш. От я працюю з журналісткою, в нас вже є свої сигнали - що знімати, що ні. Відеооператор має бачити вербальні знаки та розуміти їх. Наприклад, підняла журналістка мікрофон, я записую, хлопнула по плечу, можу підзйоми робити. З кожним журналістом все індивідуально, але важливо для злагодженої співпраці. Звичайно, грає роль ще техніка, особливо коли над тобою щось свистить чи розривається. Вона не має підводити.
Звичайно, в якийсь момент ти починаєш звикати до того, що відбувається навколо, і просто робиш свою роботу. Подивіться на всіх військкорів - страх притупляється. Єдине, чого я особисто боюся, — не смерті, а залишитися калікою чи потрапити у полон. Але попри ризики, я люблю свою роботу, бо вона дає можливість показувати, як живуть українці. Сьогодні це один сюжет, одні люди, а завтра - вже інше місце, інші герої, проблеми, новини.
