Той автобус міг і не встигнути. У середині січня 2015-го Сергій Наконєчний сів і поїхав із Донецька, а через кілька годин до нього додому прийшло МГБ. Просто розминулись. Людина, яка пережила підпілля, збирала розвіддані для українських підрозділів і ховалась від окупантів майже рік, 24 лютого 2022-го проспала початок повномасштабної війни. Сусіди стукали в двері, кричали "війна". І вже 26-го він завантажив воду і вирушив на Краматорський аеродром. Із тих пір — нікуди з Донеччини. І не тому, що немає куди, а тому, що потрібен вдома.
Сергій Наконєчний — журналіст, учасник Євромайдану в Донецьку 2013–2014 років. З 2017-го він працює у Донецькій обласній державній адміністрації. Волонтерить з перших днів повномасштабного вторгнення разом із дружиною, теж переселенкою з Донеччини.
Сайт, мітинги і шахтарі
У 2013-му Сергій вчився на журналіста в Донецькому національному університеті. Коли спалахнув Майдан, вийшов на вулицю вже наступного дня. З того часу аж до 13 березня 2014-го не пропустив жодної акції.
Разом із друзями вони відкрили сайт і почали писати про події на Донеччині. Намагалися пояснити місцевим, що Майдан — не ворожа сила проти так званого "юго-востока", а протест проти беззаконня і зневаги до людини. Проукраїнських видань у Донецьку тоді було лише кілька — "Новини Донбасу", "Острів", газета "Донеччина", яку видавав Ігор Зоц, і газета "Поштовх" — її видавав Юрій Матущак, який загинув в Іловайську. Решта або мовчала, або відкрито ставала на бік Партії регіонів.
"Не всі нас чули. Не всі хотіли чути", — каже Сергій.
Навесні 2014-го, коли почалися мітинги з проросійськими активістами, команда Сергія взялася “копати”: хто організовує, звідки люди, як фінансують.
"Дуже цікава історія: хто, коли і куди завозив бійців із Ростова, як підвозили шахтарів і як їм за це приплачували. Шахтарям тоді ставили пряму умову: не поїдеш на антимайдан — звільнимо всіх. Ми це все розкопали і публікували", — розповідає він.
Після 11 травня 2014 року залишатись відкрито в Донецьку стало небезпечно. Сергій пішов у те, що сам називає підпіллям: міг ходити містом, зустрічатися з людьми, але дуже обережно, різко обмеживши контакти. Росіяни на той час активно вишукували людей із проукраїнською позицією, особливо тих, хто раніше засвітився на акціях. Водночас почалось АТО. Поки в місті тривало своє протистояння, Сергій разом із однодумцями збирав інформацію про розташування бойовиків, їхні переміщення і плани і передавав у підрозділи, з якими вдалося налагодити зв'язок.
"Усі розуміли: довго так не протягнеш, одного дня просто доведеться виїхати", — каже він.
Цей день настав у середині січня 2015-го. Сергій сів в автобус. Того ж дня до нього прийшло МГБ.
"Ми просто розійшлися на кілька годин. Якби я тоді поїхав іншим автобусом — усе могло б скластися зовсім інакше", — каже він.
Більше вдома він не був. Вирушив туди, куди переїхав Донецький національний університет імені Василя Стуса, де він навчався, — у Вінницю.
"Треба було їхати до своїх. Разом легше — можна підставити плече, підтримати одне одного. Умови тоді були непрості: і роботу треба було шукати, і житло. Але з друзями якось легше", — розповідає Сергій.
Певний час він працював журналістом у Вінниці. Потім переїхав до Краматорська — там теж займався журналістикою. Згодом йому запропонували роботу в Донецькій ОДА. Він погодився: робота була важлива, потрібна і, по суті, близька до того, що він робив раніше — тексти, зйомки, соцмережі. Там він працює з 2017 року.
За кілька днів до 24 лютого, після заяви Путіна про "захист народу Донбасу", Сергій із колегами та друзями самі вийшли на площу в Краматорську — організували невеликий мітинг. Уже наступного дня міська рада зібрала там велику кількість людей. Було відчуття, що щось наближається. І щось дуже недобре. Але 24-го вони все одно проспали.
"Сусіди почали стукати у двері, кричати: війна, війна. Ми з дружиною прокидаємось — яка війна, що ви таке кажете? А вони: та ви що, не чули, скільки прильотів було, скільки ракет, скільки бомб за ніч упало. А ми… ми просто проспали", — розповідає Сергій.
Перший день повномасштабного вторгнення просто намагалися зібратися з думками. Говорили між собою, що робити далі. Зрештою вирішили: залишаються за будь-яких умов. Ні він, ні дружина їхати з Краматорська не хотіли і зараз так само не хочуть.
Лиман, музика, стійкість
26 лютого їм зателефонували перші військові. Після ударів по складах і логістиці в місті вже почалися перебої з продуктами і водою. Сергій із дружиною порадилися між собою і поїхали закуповувати воду. Першу партію повезли на Краматорський аеродром.
"Далі почали з’являтися інші запити — від друзів-військових, від людей, які якось знаходили їхні номери. Якийсь час допомагали за власні гроші. Але згодом звернень стало так багато, що стало зрозуміло: самі вже не впораються. Тоді почали збирати кошти через Facebook — і працювати вже масштабніше", — пояснює він.
Волонтерство у 2014-му було зовсім іншим — радше точковим, на власних силах: трохи продуктів, трохи води, комусь допомогти з розселенням, іноді щось передати для окремого підрозділу. А повномасштабне вторгнення перевернуло все — і за масштабом, і за темпом.
Із того лютого Сергій об'їздив всю Донецьку область, бачив, як знищують міста не з телевізора. І щоразу зустрічав те, чого не очікував.
"Нам у цих поїздках якось завжди щастило. Бо багато друзів — волонтерів, журналістів — їздили на деокуповані чи прифронтові території, а потім поверталися і казали: там одні зрадники, взагалі незрозуміло, що там відбувається. А ми щоразу приїжджали — і зустрічали людей, які чекали. Абсолютно проукраїнських людей. Вони раділи і допомозі, і просто тому, що з’являвся контакт з Україною — з великою Україною. Навіть через такі прості речі, як музика, яку ми вмикали в машинах. Показовий був момент після деокупації Лимана. Ми заїхали в місто, за свої гроші й за кошти друзів закупили продуктові набори. І перше, про що нас просили люди, — навіть не хліб, не їжу і не медикаменти, — а включити українську музику. Ми просто відчинили двері в машині, увімкнули флешку — і люди стояли поруч, слухали й раділи, що мають таку можливість", — розповідає Сергій.
Про руйнування він говорить небагато. Більше — про тих, хто вижив.
"Коли спілкуєшся з людьми, які пережили окупацію або довго жили на прифронтових територіях, мимоволі дивуєшся: як у них вистачило витримки це пройти, не зламатися, залишитися людьми? Вони ще й про інших дбали — про покинутих тварин, про самотніх старих. Розповідали страшні, жахливі речі — і водночас залишалися собою. Це вражає навіть більше, ніж зруйновані будинки", — каже Сергій.
Слов'янськ і Краматорськ живуть подвійним життям. Комунальники виходять на роботу, магазини відчинені, аптеки, лікарні, поліція, швидка — всі працюють. Є опалення, вода, світло.
"Міста намагаються жити як можуть. Підприємці теж: працюють, створюють робочі місця. Усі розуміють: людей багато, військових теж багато. Усім потрібні послуги, харчування, торгівля. Хлопець, який виходить із ротації, не може чекати три дні, поки форма прийде поштою — вона потрібна сьогодні. І знаходиться підприємець, який закриває цю потребу, наприклад. Є комунальник, який забезпечує роботу будинку, де цей підприємець працює. Воно все дуже тісно між собою пов’язане", — пояснює Сергій.
Відсутність залізничного сполучення зараз не так сильно вплинула на життя міст, як можна було б подумати. Незручно — так. Але життя не зупинилося.
Особливо після кількох ударів біля Барвінкового, коли шахед влетів у потяг, люди й самі почали інакше дивитися на заборону руху поїздів.
"Це, звісно, незручно, є певний дискомфорт. Але життя триває, воно нікуди не зникає. Після тих ударів біля Барвінкового люди трохи переосмислили цю заборону. Бо всі розуміють: якщо пустити потяги до Краматорська, загроз буде набагато більше. Тому автобусами, приватним транспортом люди все одно добираються, рухаються, переміщуються", — каже Сергій.
Водночас багато сімей із дітьми виїжджають. Не завжди через небезпеку — часто через школу.
"Дійсно багато людей виїжджають із дітьми. Бо тут дистанційна освіта, школи працюють онлайн, а це все-таки трохи інша історія. У мене знайомі поїхали до Черкаської області просто для того, щоб дитина могла ходити у звичайну школу. Не через безпеку чи роботу — просто щоб була нормальна школа, нормальний графік і живе спілкування з однолітками", — пояснює він.
Краматорськ — місто, де вони з дружиною живуть і де вирішили залишатися.
"Є розуміння, що ця територія небезпечна, що в будь-який момент може бути під ударом. Але Київ і Дніпро теж постійно під ударами. А тут я на своєму місці — можу робити свою роботу і займатися волонтерством безпосередньо тут, оперативно реагувати на потреби військових. І іноді цивільних — у нас специфіка більше під військових, але буває. Дистанційно це набагато складніше", — каже Сергій.
Вони добре знають, що означає втратити місто. І добре розуміють, чому залишаються.
"Моя дружина тримає. Ми підтримуємо одне одного. Усі розуміють, що складно і важко, але ми навчилися триматися і мотивувати одне одного. Ми переселенці, тому знаємо: поки можемо бути тут корисними — для області, для держави, для військових, для цивільних — треба залишатися і щось робити", — каже він.
Читайте також: “Продовжується накачування ненавистю": журналістка – про медіа на окупованому сході.
