Через повномасштабне вторгнення майже вся Луганська область опинилась в окупації. Бойові дії та захоплення території росіянами змусили багатьох мешканців Луганщини виїхати за межі регіону. Один з них - науковець Володимир Яроцький. Переселенець розповів "Трибуну" про свою роботу на Луганщині та нове життя у Львові.
- Розкажіть, будь ласка, трохи про себе та про своє довоєнне життя.
До початку повномасштабного вторгнення я працював науковим співробітником національного природного парку Кремінські ліси, а до цього працював у науково-дослідному інституті лісового господарства. Був співзасновником еколого-туристичного клубу “Слідопити”, проводив екскурсії з інтерпретації дикої природи. Приймав участь у проектах по дослідженню та охороні диких звірів.
Свого часу я разом з дружиною доклав багато зусиль для створення національного природного парку в Кремінній: проводили дослідження, писали наукові статті та обґрунтування створення, тощо. Коли я перевівся в жовтні 2021 року до складу національного парку, то дуже радів новій роботі.
- Як Ви "зустріли" початок повномасштабного вторгнення РФ?
В цей час я був у Харкові, опрацьовував польові дані з національного парку (в мене в Кремінських лісах стояло декілька фотопасток на диких тварин). Намагався відстежувати ситуацію через знайомих військових та колег-іноземців (вони отримували рекомендації від своїх посольств в Україні).
Мені дуже допоміг досвід польових експедицій. Коли вранці ми прокинулися з дружиною від звуків вибухів (чули вибухи на Чугуївському аеродромі), просто накрили важкою ковдрою доньку, щоб вона не прокинулася, та почали складати рюкзаки. Я брав здебільшого польове спорядження: спальники, намет, тощо. Ми були готові в разі чого спати “просто неба”, в мене були запаси сушених фруктів, м'яса…
Вранці мені подзвонив знайомий з Київської області, для якого я проводив екскурсію з виживання та слідопитства. Він мені запропонував пожити у нього в глухому селі на Поліссі. Поснідали, викликали таксі та поїхали на вокзал. Там було дуже багато розгублених студентів-іноземців, квитків на потяги не було до перших чисел березня. Побачили в розкладі , що відбувається посадка на потяг “Лисичанськ-Ужгород” і просто сіли на нього (теж студентський досвід мандрівок).
Поки їхали, моніторили ситуацію, спілкувався з колегами-природоохорониками (нас небагато, але ми є як у різних куточках України, так і за її межами). Ми зрозуміли, що в Київську область нам вже не треба. Нам пощастило, що потяг їхав через усю Україну, і у нас був вибір, де виходити. Вирішили, що найбезпечніше буде на Закарпатті. Моя хресна з Кремінної знайшла контакти далеких родичів, які мешкають в Свалявському районі. Тож перші тижні повномасштабного вторгнення ми провели на Закарпатті, допомогли знайомим та друзям прокладати “дорожню карту” евакуації для тих, хто не зміг/ не встиг виїхати в перші години.
- Чи це Ваш перший досвід війни? Як Ви пережили війну у 2014 році?
Я народився та більшу частину дитинства провів у м. Горлівка Донецької області, але з 2002 навчався у Харкові. Після навчання залишився там жити. Але в Горлівці у мене залишилися батьки та інші родичі. Я робив спроби вивезти їх, але вони прийняли рішення залишитися в Горлівці. В 2014 десь півроку на вихованні в мене були мої двоюрідні брати, але потім тітка забрала їх назад. З вибором моїх родичів я важко мирюся.
Чи довго Ви перебували у Кремінній? Коли прийняли рішення виїхати? Як вдалося вибратися з міста?
В січні ми провели науково-технічну нараду національного парку, запланували наукові та природоохоронні роботи на рік. Це був перший НТР національного парку. У нас були дуже амбітні плани. Як я вже казав, війна застигла мене у Харкові. В перші години війни в мене була ідея їхати з Харкова у Кремінну, жити у приватному будинку з тіткою, виживаючи за рахунок автономії власної садиби. Я виходив з досвіду подій 2014 року, думав, що найбільші бойові дії будуть відбуватися у таких великих містах як Харків, і що в такому містечку, як Кремінна, буде безпечніше. Але вже до 9 години ранку 24 лютого, я зрозумів хибність цих міркувань.
Коли я перебував з родиною на Закарпатті, то намагався спонукати співробітників парку та родичів евакуюватися з Кремінної. Казав про можливість отримання допомоги. На жаль, як і в 2014 році, мої спроби вийшли марними.
- Чому Ви обрали Львів? Чи доводилося Вам адаптуватися до нового міста?
Мабуть, можна сказати, що у деяких питаннях я покладаюся на долю та інтуїцію.
Моя дружина та донька в березні поїхали за кордон, подалі від війни. Коли вони поїхали, мені було незручно займати цілий будинок, який нам надали родичі, так як вони приймали й інших ВПО. Тому я поїхав з Закарпаття.
До Львова я встиг пожити на ранчо в прихистку для біженців (Львівська обл.), у м. Жовква. У Львові я опинився через моїх котів, яких залишили в Харкові під час евакуації. Котів привезли волонтери з Харкова саме у Львів. Тому я почав шукати житло, де було б можна жити з котами. На моє прохання про допомогу відгукнулася зооволонтерка Олена родом з Кремінної. Вона познайомила мене з Лесею та Петєю, які надали мені прихисток. Вони переселилися в 14 році з Криму, мали своїх домашніх тварин, тому вони, як ніхто інші, розуміли потреби переселенців. Це ті люди, які допомогли мені адаптуватися в перші дні в Львові.
Мені пощастило і з роботою. Я більше 10 років працював в науково-дослідному інституті лісового господарства, мій минулий керівник залучив мене до природоохоронного проекту в ГО “Лісові ініціативи та суспільство”. В цій організації працюю і на цей час.
Звісно, мені треба було звикати, вивчати місто та його мешканців. Але я мав житло, роботу, почав навчання з надання першої психологічної допомоги. Тому я не можу сказати, що мені було дуже складно у Львові. До багатьох речей я ставлюся як дослідник-спостерігач. Це допомагає складне зробити цікавим.
- Чим займаєтеся зараз?
Зараз я працюю в громадській організації “Лісові ініціативи і суспільство”. Можна сказати, що я продовжую займатися тим, чим займався до повномасштабного вторгнення. Займаюся охороною лісів від незаконних рубок. Розробляю навчальні тренінги для рейнджерів національних парків. Проводжу екскурсії з природотерапії (напрямок оздоровлення, коли людина психологічно зцілюється під час перебування на природі).
- З якими проблемами стикаєтеся як переселенець? Що, на Вашу думку, треба змінити в країні щодо ВПО?
Нам треба єднатися, знаходити спільні цілі та цінності. Знаходити те, що нас об'єднує. На мою думку, коли буде усвідомлення, що всі ми українці, що ми всі громадяни України, то не буде упереджень, які можуть виникати по відношенню до переселенців. Як громадянин, я маю право жити в будь-якому місті нашої держави і мати всі належні права.
Проблеми виникають тоді, коли ми вводимо якісь ознаки для “стратифікації” на “чужих та своїх”. Коли ми втрачаємо відчуття особистої гідності: починаємо вести себе з позиції жертви/винного, або навпаки - починаємо самостверджуватися.
- Чи задумувалися про еміграцію з України?
Так, в мене виникають такі думки. Здебільшого вони пов'язані з безпекою, безпекою для моєї родини. Я добре усвідомлюю, що ще багато років після війни навколишнє середовище та суспільство будуть травмовані та нестимуть загрозу.
Для мене має велике значення бути в контакті з дикою природою, я не знаю наскільки ця моя потреба зможе бути задоволеною.
- Чи плануєте повертатися до Луганщини після деокупації? Якщо так, то які плани маєте на Кремінну та Луганщину після звільнення?
У мене дуже сильний зв'язок з Кремінною. Багато родинних легенд та визначних особистостей з родини (наприклад, мій прадід та прабабуся були першими освітянами на Кремінщині). Мої думки про Кремінну пов'язані з відновленням та збереженням Кремінськіх лісів. Я не впевнений в тому, чи зможу я повернутися до Кремінної, але точно знаю, що так чи інакше (наприклад ,через залучення міжнародних проектів повоєнного відновлення), буду сприяти відновленню природи Кремінських лісів.
- Які взагалі маєте плани на майбутнє?
Ще коли був підлітком, я зрозумів, що мій поклик бути біологом-природоохоронцем, природоохронцем-освітянином. В більш пізньому віці зрозумів, що неможливо вирішувати питання охорони природи, не торкаючись внутрішніх конфліктів людини. Саме через внутрішні конфлікти люди вчиняють ті чи інші вчинки, або приймають політичні рішення щодо природи.
Я не знаю, де буду мешкати у майбутньому, але точно знаю, чим я буду займатися: охороняти та вивчати природу, допомагати людям її краще розуміти, находити в ній джерело відновлення та зцілення.
