Віталій — військовий, рубіжанин. Боронив своє місто та область, поки не отримав наказу відступити. Опісля виконував задачі по деокупації Донеччини, а через 10 місяців був відправлений на ротацію. Нині боєць — головний сержант роти одного з підрозділів Чернівецької частини Нацгвардії.
Виданню ТРИБУН боєць розповів про те, як зустрів повномасштабне вторгнення, про неможливість допомогти мамі з окопу та як згадав молитву у найтяжчий момент.
Зустріч з повномасштабною
“Я народився та виріс у Рубіжному. У 2019 році пішов добровольцем, бо ж війна в нас з 2014 року. Ми, ті, хто жив на Луганщині, про це знаємо”, — починає розповідь Віталій.
Віталій говорить, що напевно саме те, що він на власні очі побачив військові дії у 2014 році, спонукало стати військовим.
“У 2014 році Рубіжне також обстрілювалося. Не все місто. В нас є завод "Зоря", через це тоді майже обійшло війною наше місто, але по околицях все пообстрілювали. Бачивши все це, вирішив стати військовим”.
В родині Язвенків не було військових до Віталія. Родина сприйняла новину добре та підтримала. А на момент повномасштабного вторгнення хлопець був на службі у рідному місті.
“У нас в місті була військова частина. В той час я був на роботі. Нам по радіостанції доповіли, що почалася повномасштабна війна, ми не повірили. Ми в розслабленому стані, можна так сказати, прийняли цю інформацію, але коли почули постріли артилерії, одразу повірили, що дійсно війна”.
Віталію не одразу вдалося вмовити маму евакуюватися — процес був складним.
“Мама все життя збирала на квартиру, все життя на неї працювала - і тут таке. Тільки після того, як прилетіло у вікно квартири мами, вона почала збиратися. Їй було важко. В той день було дві евакуаційні машини. В першій машині виїхала мама, а через дві години їхала друга евакуаційна машина, яку обстріляли й там вже ніхто не вижив”.
А найгірше те, що він ніяк не міг допомогти.
"Я ніяк не міг їй допомогти, я сидів в окопі. Ми тримали оборону. Я не міг відійти, подзвонити їй чи хоч якось поддержать. Їй довелося виїжджати власними силами”.
Дев'ять місяців на передовій
Коли окупували Рубіжне та Сєвєродонецьк в кінці червня минулого року, він ще залишався на Луганщині.
“До ротації я дев’ять місяців провів на передовій. Ми тримали оборону Рубіжного. Потім відійшли до Сєвєродонецька, а згодом - до Лисичанська. Лисичанськ на той момент ще був нашим. Але річ у тому, що Сєвєродонецьк був майже повністю окупований, і Лисичанськ закривали по боках”, — пригадує Віталій.
За словами бійця, ще б трохи, і їх взяли б в кільце.
“Якщо я не помиляюся, то Президент України дав вказівку вивести всіх військових з Луганської області, бо якби він не дав вказівки вивести війська, то нас би оточили повністю. В кращій з перспектив був би полон”.
Він з печаллю говорить про те, що довелося вийти без бою.
“Ми виходили важко, тому що була одна дорога, якою ми могли відійти, та й вона обстрілювалася, але ми вийшли. Після того, як ми відійшли, захопили Лисичанськ. Виходить, що ми його здали без бою”.
Після того Віталія з побратимами перекинули на Донеччину.
“Почали обороняти Донецьку область. Зайняли позиції в Слов'янську. Обладнали собі там КСП - контрольно-спостережний пункт. Закріпилися і їздили вже на виїзди як штурмова група. Відбили село Діброва. Потім займалися розмінуванням, на Кремінну виїжджали”.
В Чернівцях Віталій з грудня 2022 року. Перевівся по ротації.
“Зараз ми всі в Чернівцях. Мама хворіє, я перевівся після ротації спеціально саме сюди, аби бути поруч з нею. Тут вже познайомився з дівчиною, зараз у нас родина. Я навчаю новоприбулих сюди солдатів. Це спочатку індивідуальна підготовка мобілізованих, потім у складі підрозділу, потім бойове злагодження. Частина військовослужбовців виконує завдання в Чернівецькій області, а частина військових їде по ротації на Схід”.
В ході розмови з хлопцем склалося враження про надстійку духом людину, зрілу психологічно. Це підтвердилося й словами Віталія.
“Мені не знесло дах. Навіть на військово-лікувальній комісії мені сказали, що все добре, я цілком психологічно здоровий. Але мені було от прям дуже важко переносити загибель друзів. В якийсь момент я збагнув, що звик до втрат товаришів. Уявляєте, в моєму всесвіті це стало нормою?!”.
Незворотні зміни
Віталій посивів у свої тридцять років.
“Ще скажу, що час там дуже довго тягнеться. День на передовій під обстрілами триває, як тут місяць. Дуже страшно. Я став сивим”.
А друзі хлопця говорять, що помічають в нього нервовий тік.
“Я почав очима кліпати часто. Багато хто не помічає, але ті, хто мене знає, відмічають, що я швидко кліпаю і дуже часто. А так я в принципі переніс всі труднощі більш-менш нормально. Можливо, цьому сприяло те, що наше місто обстрілювали 2014-го року. Можливо, я до цього готувався. Не всі так перенесли. Деякі люди, які були зі мною, в паніці забивалися в куток і не хотіли вставати, щоб ти їм не робив. Активні бойові дії - це дуже сильний стрес і ти не знаєш, як відреагує твій організм, тому підготовка - це дуже важливо”.
Військовий часто в розмові говорить про страх та про те, що пощастило з побратимами.
“Коли ми приймали бій в Рубіжному, ніхто не розумів, що робити, як себе поводити і взагалі як оборонятися. Наша військова частина до повномаштабного вторгнення була з охорони громадського порядку, у нас були функції військ правопорядку. Всім було страшно. Всі були перелякані. Нам пощастило, звісно, що прибули хлопці з Гостомельської бригади оперативного призначення - вони й допомогли зорієнтуватися. Ще танкісти були, але я не пам'ятаю звідки. Виходить, ми стояли - оборонялися в будівлях. Обстріл йшов наш, ми стояли на передовій і нас теж обстрілювали мінометним вогнем, але більше прилітало за нами. Тому жодна машина не могла до нас під'їхати та підвезти забезпечення”.
Забезпечення залишалося в тилу і дістати його було цілою місією.
“Ми створювали групи, переміщалися саме групами. Забезпечення десь там в тилу привозили й скидали. Це все було у нічний час. Машини приїжджали без світла в тил. Ми вирушали пішки групами туди, до забезпечення. Носили все в руках. Обрали для себе один пункт, де ми будемо складати це все забезпечення, і вже до цього пункту приходили старші по пару чоловік і розносили собі по позиціях. Їжі не вистачало, води - тим більше. Були такі моменти, що ми сніг топили. Хочу сказати, що коли ми з Рубіжного та з Лисичанська відійшли, - тоді забезпечення було вже ідеальне. Все вже було нормально. Воно і до цього було добре забезпечення, просто неможливо було його доставити”.
Я не хочу, щоб мої діти брали участь у війні!
Відкриттям стало те, що військовий звернувся до Бога в один з найбільш важких моментів.
“Коли був перший обстріл по мені, хоч я ніколи молитви не знав на напам'ять, я присів, закрив голову руками, почав читати подумки молитву. Настільки це для мене було дивно, що я собі в голові її прочитав напам'ять. Я ніколи її не бачив. Можливо, в церкві чув один раз. Можливо, по телевізору. В житті я не знав цю молитву. В житті вона мені не потрібна була, та і в Бога я особливо не вірив. А коли притисло, почався обстріл і я зрозумів, що я можу ось-ось померти, вийшло так, що я повірив і в Бога, і молитву собі в голові прочитав повністю. Після того я її прочитав в книжці і виявляється, що я навіть жодного слова не випустив. Тому це для мене було так дивно. Було настільки страшно і я розумів, що ось-ось можу померти, тоді мені потрібно було у щось вірити. Коли дуже погано, то віра дуже допомагає”.
Йдучи в бій, Віталій усвідомлював, для чого він все це робить. І таке усвідомлення дуже допомагало.
“До того, як ти йдеш в бій, ти трохи думаєш, для чого воно тобі взагалі. Для чого цей бій тобі потрібен? Ти готовий туди йти чи не готовий? І ти усвідомлюєш, що захищаєш свою рідну країну, і розумієш, що якщо не ти зупиниш ворога, то доведеться зупиняти твоїм дітям. А я не хочу, щоб мої діти брали участь у війні”.
Після Перемоги Віталій мріє повернутися у рідне місто, подивитися на вулиці та людей.
“Коли я залишав Рубіжне, воно було в руїнах. Але, якщо чесно, я мрію поїхати туди й подивитися в очі тим "ждунам". Побачити, як вони змінилися. Чи вони дочекалися того, чого хотіли? Чи дочекалися тієї Росії, про яку мріяли? Нічого не робити з ними - просто подивитися їм в очі. Звісно ж, хочу зібрати всіх своїх рідних і близьких по всій Україні. Я за ними сумую”.
