Єлизавета Жарікова народилася у Новопскові Луганської області, у юнацькі роки переїхала до Києва. Там вона викладала українську мову та літературу, писала вірші, а також давала приватні уроки фортепіано. З початком повномасштабного російського вторгнення дівчина разом зі своїм хлопцем долучилися до лав української армії.
В інтерв’ю ТРИБУНу парамедикиня розповіла про рішення піти на фронт та як вона ледве не втратила власне життя, рятуючи побратима
Про книгу та зміну світобачення
Задовго до повномасштабного вторгнення Єлизавета займалася творчістю. Вона писала вірші та пісні. Говорить, що також була частиною музичного гурту, а саме - клавішницею. Зацікавленість літературою та участь у багатьох конкурсах дало змогу написати власну книгу.
- На жаль, книгу я випускала досить довго. Це через епідемію коронавірусу. Тоді у видавництвах виникли проблеми з коштами, тому її друк відбувся у грудні 2021 року. І вона одразу увійшла до списку найкращих книжок за версією ПЕН. Назва її “Мурахи Йоганна Себастьяна”.
Книгу письменниця писала впродовж 10 років. “Вона про становлення, дитинство, відчуття себе у світі та пошук власного, справжнього голосу”, - каже дівчина. Протягом того часу в Єлизавети відбувалася певна трансформація, яку вона показала через творчість.
- Я людина зі сходу, тому як і у багатьох на той час, у мене не було чіткої проукраїнської позиції. А коли вже вступила на факультет української філології в Харкові - змінила світогляд. Фундаментом цьому став доступ до інформації. Коли дізналася про репресованих діячів, про те, як російська культура намагалася поглинути українську, знищити. Коли я жила у Сєвєродонецьку, задовго до початку війни у 2014 році, доводилося чути, що українські композитори лише “другий сорт” та всі повинні рівнятися на російських творців. Тоді на Донбасі переважали проросійські погляди. Тому у книзі я показала саме шлях свого дорослішання та зміну цінностей життя.
Про рішення піти на фронт
За місяці три до початку нової фази війни, коли Єлизавета зрозуміла, що може початися вторгнення, - почала задумуватись, як зможе допомагати Україні. Каже, на це її надихнули знайомі.
- Моя однокурсниця Олена Герасим'юк - госпітальєрка. Вона пішла на війну задовго до її нової фази. Також громадська активістка Ярина Чорногуз. Я брала участь у протесті, який вона організовувала, називався “Весна на граніті”. Саме там почула історії про парамедикинь на фронті і вже тоді роздумувала, що ж буду робити, якщо почнеться повномасштабне вторгнення. Бо ще з 2014 року відчувала, що рано чи пізно Росія захоче нас знищити.
За місяць до початку російського вторгнення дівчина записалася до територіальної оборони Солом'янського району у Києві. Бо на той час мешкала саме там. І розпочала готуватися та вчитися надавати необхідну медичну допомогу.
- “Чому цю роботу має робити хтось інший?” - з цим питанням я вирішила піти допомагати бійцям та Україні. Останні роки займалася пропагандою української культури, брала участь в Революції гідності, була серед студентів-протестувальників на Майдані. Ми це починали, то ми це й закінчимо. Це справа нашого покоління.
Спочатку Єлизавета працювала на околицях Києва. Тоді хлопці з її роти виїжджали до Ірпеня. Дівчина просилася з ними, але її не взяли через брак досвіду. Тому вона перебувала “в тилах”. Облаштовувала медпункт та працювала на блокпостах. Так пройшов перший місяць її роботи.
- Тоді підрозділ, у якому я працювала, тільки формувався, бо добровольців було дуже багато. Поки це відбувалося, я пройшла навчання у центрі ЗСУ на бойового медика.
Про те, як вдалося вижити
В зоні бойових дій парамедикиня почала працювати восени 2022 року. Тоді вони з підрозділом брали участь в обороні територій біля Бахмута. А 27 червня 2023 року під час виходу з позицій міста група потрапила під ворожий обстріл.
- Під час перебування на позиціях один з наших побратимів загинув. Я не змогла його врятувати - була суттєва крововтрата ще до того, як я встигла туди добігти. Йому могла б допомогти тільки реанімація впродовж 20 хвилин, а евакуація звідти тривала б більше години. Це був мінометний обстріл. Прилетіло прямо біля наших окопів. Вороги у той момент працювали досить прицільно.
Під час евакуації тіла загиблого група потрапила у приціл російського дрона.
- Нас почали щільно обстрілювати мінометним вогнем. Бо важко було не помітити групу, яка виносить свого побратима із зони ураження. З’явилися перші поранені, а тіло довелося залишити (його пізніше винесла інша група). Тоді ми намагалися надавати допомогу один одному. Бо поранення отримували сильні. Був випадок із ураженням грудної клітини у бійця. Уламок просто впився глибоко в його тіло. А коли я надавала йому допомогу, то прилетіли ще кілька дронів добивати всіх, хто вцілів.
Парамедикиня каже, що не змогли втікати “змійкою” чи ще якимись методами, які б вберегли життя. Бо тоді б довелося залишити побратима, який вже не міг так швидко пересуватися.
- На той час у всіх були поранення та контузії. Ситуація дуже складна. Тому швидко прийняли рішення прикинутися мертвими, щоб від нас відчепилася ворожа техніка та ми стали їм вже не цікаві. Після я також отримала поранення в ноги. Дрони почали кружляти над нами, щоб переконатися у виконанні своєї цілі. Згодом прямо перед нами скинули кілька снарядів, але вони не розірвалися або були фейками. Коли перестали чути гул, то зрозуміли, що залишились самі та зможемо вийти з-під зони обстрілу.
“Дякуючи побратимам, які підтримували у моральному та фізичному стані, коли я просто падала на землю від запаморочення, ми вийшли до більш безпечного місця”, - каже Єлизавета. Тоді на базі групу зустріли інші бійці, які допомогли прийти до тями та евакуювали їх. Зараз парамедикиня перебуває у лікарні. Говорить, що почуває себе набагато краще.
- Зараз я вже ходжу по госпіталю без милиць на великі дистанції. Не чула на ліве вухо, коли вийшла з-під обстрілу. А зараз терапія дуже допомагає - мені набагато краще. На жаль, з нашої групи не всі так легко переносять реабілітацію.
Після одужання дівчина хоче повернутися до підрозділу та продовжити допомагати бійцям.
- Хочу працювати на фронті заради тих, хто не повернувся, та задля перемоги - щоб всі жертви, які несе Україна, були не дарма. Я як парамедикиня ЗСУ хочу звільнення всіх територій та рідного міста на Луганщині. А як цивільна - бажаю продовжити навчати дітей, розвивати їх та вільну, незалежну державу. А також після перемоги хочу подорожувати містами, де нещодавно панувала смерть, а після - буде відроджуватися життя.
