З70 людей, серед яких 28 дітей, знайшли прихисток у модульному містечку в Бородянці. Більшість — мешканці самої Бородянки, всі інші — переселенці з Луганщини, Донеччини, Херсонщини та Запорізької області.
Журналісти видання ТРИБУН завітали у модульне містечко, дізналися, за чий кошт воно побудовано, побачили умови та поспілкувалися з людьми.
Знайомство з побутом
“Зараз з вами знаходимося на території тимчасового містечка. Це був пілотний проєкт по Київській області. Перші чотири модулі з'явилися тут 1 червня 2022 року. Завдання на той рік було у нас - перезимувати. Це дуже нам допомогло вирішити питання відселення і перебування населення саме зі зруйнованих будинків по вулиці Центральній і решти території Бородянської громади. На території перебувають багатодітні сім'ї, літні та люди з інвалідністю”, — розповідає Костянтин Мороз, заступник селищного голови Бородянки.
Задля комфорту людей кімнати заселяють не з розрахунку ліжкомісць, а спираючись на родини. Так, наприклад, родина з трьох людей живе у кімнаті на чотирьох.
“Починали ми з чотирьох модулів — допомога Польщі. Зараз в нас їх шість — до ініціативи польського уряду долучилися литовські колеги”, — говорить пан Мороз.
Перше, що впадає в очі, — охайність подвір’я та клумби з квітами й грядки з кабачками поміж модулів.
“Ми намагаємось якось налагодити і побут і дати можливість людям реалізувати себе через маленькі свої городи. Це трохи й зближує, і відволікає від проблем та стресу”, — пояснює заступник селищного голови Бородянки.
Чотири модулі, які були встановлені першими, майже однакові в середині. Єдине, що різниться, — кімнати відпочинку. В кожному модулі кімната має своє призначення.
“Маємо в кожному модулі в дзеркальному відображенні 22 кімнати. Крім того — загального користування жіночі та чоловічі вбиральні, душові кабіни, їдальня і кімната відпочинку. Чотири модулі — чотири різні кімнати відпочинку. Це і дитяча кімната, і спортивна кімната, молельні і комп'ютерний клас. Крім того, на території організували курси англійської мови для діточок і дорослих”, — продовжує розповідати й показувати пан Мороз.
Про психологічну складову теж дбають. Однак штатного психолога нема.
“Нам допомагають психологи з організації ЮНІСЕФ, психологи з "Лікарів без кордонів". Також у нас тут є центральна районна лікарня, фахівці якої теж часто у нас бувають з консультаціями”.
Модульне містечко функціонує вже рік. І від початку самі модулі не були розраховані на цивільних.
“В травні 2022 року приїхали конструкції. Ми їх зібрали і запустилися в червні 2022 року. В базовому комплектуванні вони більше були розраховані на військових. Тому довелося їх трошечки доробляти за рахунок держави, за рахунок спонсорів. І нам це вдалося”, — пояснює пан Мороз, коли ми роздивляємося кухню.
Він розказує, що в перших чотирьох модулях доукомплектовували кухню. А зону відпочинку створювали самі жильці.
Останні два модулі, подаровані переселенцям литовським урядом, трохи відрізняються начинням.
“Тут є додаткові поверхні для готування, вісім, а не чотири, конфорки на плиті. Є витяжки на кухні. Кожна кімната з кондиціонером, а в попередніх чотирьох — кондиціонери тільки у спільних приміщеннях. І якщо в інших модулях 22 кімнати, то в цьому модулі 36 “номерів”. Відрізняється і пральня — 6 пральних машин і 6 сушилок”, — проводить екскурсію далі чиновник.
На території модульного містечка постійно перебувають комендант та медичний представник.
“Вони тут проживають, але вони з числа професійних управлінців. Вони не переселенці, вони наймані працівники. Тому що комплекс достатньо великий, як ви вже чули: шість модулів загальною чисельністю 370 осіб. Люди пережили різне: були і в окупації, були під завалами, з гарячих точок приїхали, тому вони потребують постійно нашого чергування, перебування тут”, — говорить чиновник.
Костянтин Мороз підсумовує, що люди, пов’язані однією бідою, краще розуміють одне одного, більш об'єднані.
“Люди самі координуються. Взагалі самоврядування є, не зважаючи на те, що професійні управлінці тут займаються. В кожному модулі є старший модуля, який визначає графік прибирання, чергування і все інше. Окрім того, раз на місяць ми збираємо людей, вислуховуємо їхні проблеми та зауваження, намагаємося вирішити”.
Найбільшим мінусом модульного поселення він називає залежність від електроенергії та показує генератори, якими запаслися на зиму.
Луганці у Бородянці
Мешканці Луганщини опинилися в модульному містечку Бородянки завдяки сприянню Миколи Старцева, начальника Новопсковської селищної військової адміністрації.
“Після мого призначення на посаду (вересень 2022 року — прим. ред.) я приїздив на Київщину по роботі. Через особисті контакти познайомився з заступником голови Бородянки. І в бесіді Костянтин Львович зазначив, що є модульне містечко, будуються нові модулі, бажаючих з Бородянки не було, бо вже всіх розселили, тож він запропонував поселити переселенців з Луганщини. Вже наступного мого приїзда ми підписали Меморандум про співпрацю і наші люди почали заїжджати”, — розповідає Микола Старцев.
Наразі тут мешкає п’ять родин з Луганщини.
“Хтось приїжджав, побачили, на жаль, жахливу картину розбитої Бородянки, і людей це злякало, не захотіли залишатися. Тим не менш, є ті, кого все влаштувало, — і умови, і можливість працевлаштуватися в місті, знайти собі хобі до душі. Тут живуть люди і з Новопсковщини, і з Чмирівської громади, і з Сєвєродонецька. Звичайно, що переважна більшість — це літні люди, пенсіонери, для яких оренда житла є непідйомною”, — додає пан Микола.
Йдучи довгим коридором, знайомимося з місцевими мешканцями. Деякі втікають, коли бачать фотоапарат, а дехто запрошує до себе й охоче спілкується.
“Я мешкаю тут з 14 березня цього року”, — розповідає Андрій, показуючи кімнату та котика, що солодко спить на постілі.
До цього чоловік рік мешкав у Тернополі. Він сам — переселенець з Новопсковщини.
“Моя дружина померла якраз перед повномасштабною війною. Пам’ятаю, як о четвертій ранку прокинувся 24 лютого 2022 року, бо почув якийсь шум. В телефон глянув — бомблять. Не хочеться мені жити ані в Росії, ані в ЛНР. Забрав сваху. У мене сват воює з 2014 року. А діти ще з 2014 року живуть в Києві. Якийсь час жив у Тернополі, потім перебрався сюди. Так і живемо з пухнастим. Поки він спить, я ходжу на хор, басові партії виконую. Разом з місцевими вже виступали у Києві, в Фастов їздили, в католицькому соборі співали”, — говорить пенсіонер.
На життя чоловік не скаржиться.
“Тут хороші умови. Як побачиш, як живуть люди в Сирії в наметах у спеку, так нам гріх жалітися. Все є”.
Разом з людьми тут мешкають близько 20 домашніх тварин. Хтось тільки в кімнаті, а інші — спокійно гуляють на вулиці. Головне, що співіснують мирно.
Віра Михайлівна Гаркуша відповідає у цьому модулі за кухню. Вона тут кілька місяців. Евакуювалася зі Старобільщини.
“Я, як тут опинилася, почала готувати. То млинці крутимо, то голубці, то вареники ліпимо чи биточки робимо. Зараз я по кухні старша. Всі мене тут люблять. Я така людина — з гумором трошки — і всі мене знають, хто я така”, — розповідає жінка.
Її донька на фронті, онучка та два онуки в Литві, син з дружиною на Львівщині, а старший онук загинув під Балаклією минулого року. Хлопцю так і не виповнилося 25 років.
“Мені 70 років. Мені Бог дає. Я молюся вранці і ввечері. У мене подарунок - діти. А здоров’я… цукор скаче, але то від стресу, думаю. Тримаюся. Ще хочу працювати. Я заяву написала, щоб працювати в невеличкому маркеті, що біля нас”, — говорить Віра Михайлівна.
Серед мешканців модульного містечка мало молоді. Посеред всіх виділяється дівчина, що із захопленням дивиться на футбольне поле поруч.
“Я дуже люблю спорт: футбол, теніс, волейбол. До повномасштабної війни наш вчитель фізкультури організував різні спортивні секції і ми ходили дуже часто, по декілька разів на тиждень”, — розповідає Аліна.
Поки ми знайомимося, звертаю увагу на те, що відрізняє переселенців з Луганщини від інших — вони підкреслюють — “повномасштабної”.
“Я з села Ганусівка, що за Старобільськом. В мене старших два брати, один з них — військовий. Тож для нас війна почалася у 2014 році. Я теж хочу стати військовою, або поліцейською, коли підросту. Закінчила 9 клас, тож поки не можу здійснити мрію, ще не беруть за віком”, — сміється дівчина.
Вона твердо вирішила, що зараз піде вчитися у коледж на вчителя, а потім стане на захист України.
Ось так разом співіснують 20 домашніх тварин, 28 дітей та 342 дорослих у модульному містечку в Бородянці. Всіх їх об'єднує спільний біль — їх вигнала Росія з власних домівок.
