Миколу Старцева призначили начальником Новопсковської селищної військової адміністрації Старобільського району Луганської області 23 вересня 2022 року. Відтоді він полишив 113-у бригаду територіальної оборони й почав опікуватися проблемами громади.
Журналісти видання ТРИБУН поговорили з Миколою Старцевим про проблеми переселенців та те, чим нині живуть новопсковці в окупації.
Виклики війни
“Я взагалі за фахом інженер-будівельник. Більшу частину життя працював в будівництві, деякий час був заступником селищної голови. А останні, мабуть, років зо два у нас був відокремлений відділ житлово-комунального господарства, будівництва і архітектури, тобто я працював начальником відділу якраз до початку повномасштабної війни”, — пояснює пан Микола.
Його 24 лютого, як і у більшості земляків, почалося з евакуації.
“Виїхав 24 лютого у Харків, бо там живе моя донька. Вже наступного дня пішов у військкомат, а другого березня потрапив до 115-ої бригади територіальної оборони, в якій воював до Указу Президента України про призначення начальником селищної військової адміністрації. Зараз живу, якщо можна так сказати, в Харкові”.
На тепер чоловікові доводиться багато часу проводити в дорозі.
“Більшість часу проводжу в потязі або в автобусі. Автомобіль є, але Україна велика і їздити у відрядження автомобілем і потім вирішувати важливі питання зі світлою головою самому складно”.
Найголовнішою проблемою Микола Старцев називає питання житла для переселенців.
“Після мого призначення на посаду я якось приїздив на Київщину. Через особисті контакти познайомився із заступником голови Бородянки — Костянтином Морозом. І в бесіді Костянтин Львович зазначив, що є модульне містечко, будуються нові модулі. Бажаючих з Бородянки не було, бо вже всіх розселили, тож він запропонував поселити переселенців з Луганщини. Вже наступного мого приїзда ми підписали Меморандум про співпрацю і наші люди почали заїжджати”, — розповідає чиновник.
Наразі в модульному містечку Бородянки мешкають п’ять родин з Луганщини.
“Хтось приїжджав, побачили, на жаль, жахливу картину розбитої Бородянки, і людей це злякало, не захотіли залишатися. Тим не менш, є ті, кого все влаштувало, — і умови, і можливість працевлаштуватися в місті, знайти собі хобі до душі. Тут живуть люди і з Новопсковщини, і з Чмирівської громади, і з Сєвєродонецька. Звичайно, що переважна більшість — це літні люди, пенсіонери, для яких оренда житла є непідйомною”, — додає пан Микола.
Окупована Новопсковщина
Російські військові швидко увійшли до Новопсковської громади — від кордону з РФ до Новопскова усього лише 30 км. Саме через це евакуюватися усім, хто хотів, одразу не вийшло.
“Ті, хто зібрався в перший день, ще змогли виїхати спокійно, коли ще Куп'янськ не був окупований. А ті, хто пізніше, — ті їздили приватними перевізниками в сторону Дніпра. Я точної дати не пам'ятаю, це ще середина березня 2022 року була, їздили маршрути. Але коли вже підійшли близько до Сєвєродонецька російські війська, одного разу маршрутка попала під обстріл. Після того припинилися перевезення саме в напрямку неокупованої України. З того часу люди могли виїжджати тільки через територію Росії, Прибалтику, Польщу”, — говорить пан Микола.
Перехід через Печеніги з’явився трохи пізніше.
“Я якраз був в той час в Печенігах, коли з’явився гуманітарний коридор. Ми стояли зі 115-ою там. Перехід працював спочатку більше для харків'ян і мешканців Харківської області, бо виходили люди з Куп'янська, з Шевченково. Я тодішньому селищному голові Новопскова скинув інформацію, і ми стали поширювати це на Фейсбуці, щоб наші люди там нас побачили. Згодом про перехід дізналися люди зі Старобільська, з Новопскова, вони почали користуватися цим коридором”, — пригадує пан Старцев.
Він також зазначає, що чоловіків там не пропускали з боку окупантів.
“Тільки жінок, дітей, літніх людей пропускали. Багато наших працівників селищної ради, хто виїхав у вільну Україну, скористалися саме цим переходом через Печеніги. Та після харківського контрнаступу коридорів більше немає. Згодом з’явився перехід на Сумщині, але з часом все менше людей виїжджає. Ті, хто хотів чи мав можливість, вже виїхали”.
Говоримо й про те, чим зараз живуть ті, хто залишився в окупації.
“Бізнесмени працюють, "процвітають", як вони пишуть. Дехто з працівників селищної ради і державних установ пішли на співпрацю і працюють на ту, окупаційну, владу. Ті, хто не захотів співпрацювати, просто сидять дома. Ми розуміємо, що є різні мотиви там зостатися: в когось старенькі батьки, в когось немає можливості. Максимум — ходять в магазин і все на тому”.
Цікавимося, як люди виживають, та дізнаємося про комерсантів.
“Комерсантів з’явилася просто величезна кількість. Я скажу, що на початку вони за великим курсом на свою користь міняли людям гривні, коли російські рублі вже були. Це не по людськи, але люди наживалися і заробляли непогані кошти. Українські правоохоронні органи знають, хто цим займався. Тож, будуть питання до них”.
Сподівання і списки
“Вiрю, що повернуся додому, іншого варіанту немає. Ми всі хочемо повернутися додому і відновити те життя. Ми ж всі знаємо, що останні років 5 був розквіт у всіх громадах. Ми бачили, як ремонтувалися дороги, садочки, школи. Все йшло на покращення життя, але…”, — говорить пан Микола.
Він з тугою пригадує все те, що вдалося зробити за останні роки.
“Будемо відбудовувати з тими людьми, хто повернеться, хто там не співпрацював. Буде важко, але ж як інакше?”.
Жартома питаємо, чи веде пан Микола два списки, як у Санти, хороших і поганих земляків.
“Цим активно займаються компетентні органи. Всі ми бачимо офіційні повідомлення про підозри колаборантам, вже є рішення судів про реальні строки ув'язнення. На жаль, з 2014 року влада не зробила жодних кроків у роботі з колаборантами. На той час якби були покарані організатори тих референдумів, тоді, можливо, не було б такої ситуації, як зараз. Але безкарність породжує потім ще цю жагу до злочинів”.
Окремо говоримо про педагогів. Там залишилося чимало тих, хто не пішов на співпрацю з окупантами.
“У нас зараз відновлено роботу однієї школи — заклад працює онлайн. Там педагоги, які виїхали, також долучаємо з інших громад. Так, не всі, але значна частина перейшла на бік росіян. Але ж є освітяни, котрі сидять вдома на тій стороні, не пішли на співпрацю. Ось це наша надія. Надія також буде на молодь, на випускників університетів. Тому що з тими педагогами, я вважаю, ми працювати вже не зможемо”, — пояснює пан Старцев.
Якщо говорити про тих, хто виїхав у вільну Україну, найбільше мешканців громади зосередилися в Києві та Івано-Франківську.
“По своїх працівниках можу сказати — робітники адміністрації розкидані по великих містах України. І коли ми говоримо, що я мешкаю саме в Харкові, а не деінде, то якби більшість наших працівників жила в одному місці, можна було б орендувати приміщення і працювати організовано. Я б переїхав в будь-яке місто України, щоби працювала разом селищна рада”.
Нині так працюють деякі громади Луганщини: Рубіжне, Біловодськ.
“Коли вони виїхали, то одразу в одне місце, тобто в якийсь регіон України, і вони там працюють. Але у нас вийшло так, що на той час селищна рада розпочала дистанційно працювати і виїхали хто куди міг, в кого де родичі. На даний час дітки вже ходять в школу, в садочки. Люди винаймають житло і зібрати їх в одному регіоні, скажімо так, вкрай важко. Тому поки працюємо дистанційно”, — пояснює Микола Старцев.
