Тетяна родом з Донеччини. Вона була 19-річною студенткою, коли у 2014 році почалась російська агресія. Дівчина брала активну участь у мітингах, що проводились на підтримку територіальної цілісності України. У 2015 році донеччанка вимушено покинула рідну домівку і вже 8 років живе в Чернівцях.
У монолозі виданню ТРИБУН жінка розповіла про український спротив в Донецьку, стереотипи про Донбас та власний блог в соцмережах.
Про життя в Донецьку та мітинги
У моєму оточенні майже не було проросійськи налаштованих людей. Від самого початку мало хто говорив про від’єднання Донецька від України, був лише меседж про децентралізацію області. Місто жило прекрасно, їздили хороші автомобілі по вулицях, були високі заробітні плати, щось постійно будувалось та оновлювалось.
Перший мій мітинг на захист єдності України відбувся 5 березня 2014. 7 березня у мене день народження, тому як подарунок я попросила батьків поїхати зі мною на мітинг в Донецьк. Вони не одразу погодилися, тому що ходили чутки, що там можуть покалічити або навіть вбити. Але побувати там було для мене можливістю зрозуміти, боротьба яких сил взагалі йде.
На українському мітингу були дуже світлі люди: підприємці, вчителі, професори, ну просто інтелігенція. Якщо ж подивитися на проросійську сторону — там було скупчення максимально злих людей, які стояли з битами, кидали в нас каміння та яйця. Це було схоже на канонічну боротьбу добра зі злом. З нашої сторони ніхто не виходив з партійними прапорами чи портретом Бандери, там не було на що агресувати. Ті люди кидались просто на все підряд, бо знали, що їм за це нічого не буде.
Про переїзд та стереотипи про Донбас
Перший раз ми виїхали з дому у 2014 році, але потім повернулись. Мій тато посварився з чоловіком, який пізніше став комендантом. Він знав, що у нас сім’я з проукраїнською позицією. Батька дуже сильно побили та попередили, що вранці до нас додому прийдуть зі зброєю. Ми тоді швидко зібрались і деякий час жили в самому Донецьку, а пізніше взагалі виїхали в Чернівці.
Мій знайомий якось сказав, що люди зараз розуміють, через кого почалась війна, а у 2014 році у багатьох були сумніви. Ще тоді його родичі із західної України говорили йому, що це ви самі на себе нападаєте, і самі винні в усьому. Звісно, що у людей були різного роду упередження щодо мене.
Мені говорили, що мені, мовляв, дуже пощастило переїхати в таке красиве місто, бо в себе там я нічого кращого не бачила. А я натомість показувала людям наші туристичні місця Донеччини. Вони були в шоці, бо не знали, що там може бути так гарно. Багато хто думає, що в нас одні заводи, хрущовки і все. Деякі навіть питали, чому я так добре розмовляю українською мовою. Я граю на фортепіано, і мене просили зіграти ‘’Мурку’’ чи ‘’Владимирский централ’’, бо я ж зі сходу, і на їхню думку, точно маю знати ці пісні.
Про блог в соцмережах
З початком повномасштабного вторгнення у мене було багато конфліктів з людьми, які говорили, що люди зі сходу самі у всьому винні, хотіли цього і кликали. В якийсь момент мені набридло кожному все пояснювати, і я вирішила, що потрібно створити блог. Я навіть не думала, що у мене щось вийде, бо перший акаунт заблокували через скарги.
У своєму блозі я наголошую на тому, щоб люди звертали увагу на якісь реально важливі проблеми, а не гарикали один на одного. Нам потрібно знаходити спільних героїв, точки дотику між собою, спільні цінності, а не принижувати своїх же земляків. У мене є відео зі зверненням дітей з окупації. Більшість з них говорили українською мовою, що було для них небезпечно, бо навколо живуть проросійськи налаштовані мешканці.
Я дуже ретельно обробляла їхні голоси, щоб ніхто не зміг зрозуміти, хто говорить. Дітям було дуже приємно, коли читали коментарі, тому що їм завжди дорікали, що вони не виїхали та підтримують росіян. Бо там з різних причин залишаються: в когось просто бракує коштів, хтось доглядає за родичами. Зробити відео було важливо, щоб діти в окупації знали, що їх люблять і поважають.
Про волонтерство в ГО ‘’Не самі’’ та творчість
В цій організації я з грудня 2022 року. Ми займаємося евакуацією людей з прифронтових територій. Але це не просто, що людей вивезли і все. Ми надаємо психологічну допомогу та шукаємо для них довгострокове житло. Багато людей бояться виїжджати, бо вони не знають, що їм далі робити, особливо, якщо є діти.
Я навчалась на маркетолога і зараз працюю за професією. Але у вільний від роботи час я малюю, також вмію грати на фортепіано та укулеле. Коли я бачила, як руйнуються міста, я намалювала ці картини:
Це про людей, які хочуть повернутися у власні домівки, що поступово перетворюються на привиди. Дуже прикро, що у нас забрали можливість відчувати дім. У мене є знайома з Донецька, яка також стала переселенкою. І от вона досі не розпаковує одну з валіз, бо чекає, коли повернеться в рідне місто.
Читайте також: ‘’Я просто виконала наказ свого серця’’: бойовий медик Марґарита Федоренко про допомогу військовим та врятовані життя
