ДСНС-ники з Луганщини залишалися на робочих місцях, поки це було можливим. Рятувати людей під обстрілами їх ніхто не навчав, однак це їх покликання.
Олексій Ковтун – мешканець Рубіжного, начальник Управління реагування на надзвичайні ситуації Головного управління ДСНС України в Луганській області. На цій посаді він працював до повномасштабного вторгнення у Сєвєродонецьку та продовжує працювати зараз у Харкові. Про роботу під обстрілами в Сєвєродонецьку та Рубіжному, порятунок людей та втрату найріднішої людини пан Олексій розповів кореспондентці ТРИБУН.
– Розкажіть, будь ласка, про свій день 24 лютого 2022 року.
24 лютого, десь о п’ятій ранку нам з дружиною зателефонував син, який мешкає у Харкові. Ми почули лише одну фразу – “почалася війна”. Поки ми усвідомлювали те, що сказав син, мені надійшла інформація вже з роботи: “Увага! Збір-аварія”. За цим сигналом весь особовий склад має негайно з’явитися на робоче місце.
Збираючись на службу, я ніколи в житті не міг уявити, що це мій останній ранок вдома.
– Ви залишалися на Луганщині до останнього, рятували під обстрілами людей. Розкажіть, що тоді відбувалося в Сєвєродонецьку та Рубіжному.
У посиленому режимі рятувальники Луганщини почали працювати з самого початку повномасштабного вторгнення. Але було ухвалено рішення про скорочення кількості працівників, адже наближалася лінія фронту. Тоді під жорсткими артилерійськими обстрілами та авіанальотами працювати ставало ще більш небезпечно.
“Прильоти” були навіть у момент роботи рятувальників. Ворог не цурався гатити навіть по евакуаційним автобусам та гуманітарним штабам, щоб тих, кого не вб’є, залишити помирати голодною смертю.
У той час у сусідньому Рубіжному ситуація стала надто важкою. Почалися масовані обстріли, тому підрозділи, які дислокувалися в місті, вимушені були покинути свої ДЕПО та переміститися у більш безпечне місце – у промзону Рубіжного.
У зв’язку з цим, нашим керівництвом було прийнято рішення направити мене з Сєвєродонецька в Рубіжне з метою забезпечення безпеки особового складу та паралельно з цим організувати роботу на дуже небезпечній ділянці.
– Чи завжди вдавалося виїжджати на виклики?
Телефонного звʼязку вже майже не було. Іноді інформація приходила на спецлінію “101” у Сєвєродонецьку і нам по радіостанції її передавали.
Кожен день ми мали багато викликів щодо пожеж або влучань ракет в будинки. Але не завжди мали змогу виїхати на місце, адже ворог так накривав своїм шквальним вогнем, що я розумів: якщо ми з хлопцями вийдемо з укриття – рятувати людей буде нікому.
При цьому, наслідки “прильотів” не завжди виходило остаточно ліквідувати. Через постійні масовані обстріли іноді ми не мали можливості закінчити розбір завалів або загасити пожежу. Доводилося виживати самим, щоб врятувати життя іншим.
– Який з викликів Вам запамʼятався найбільше?
Один з останніх викликів, який запам’ятався найбільше, – це обстріл з важкого озброєння вночі по житловим будинкам по вулиці Студентська у Рубіжному.
Ці нелюди стріляли, коли люди спали – просто мирно спали.
Прибувши за вказаною адресою, ми побачили жах: значні руйнування житлових п’ятиповерхових будівель. Також була велика пожежа у гуртожитку на 2 поверсі. Поки одна група рятувальників гасила пожежу, інші вогнеборці обстежували п’ятиповерховий будинок, який був сильно зруйнований.
З-під завалів було чутно благання про допомогу. Двічі обстеживши будівлю, виявили людей в підвалі. Ми розчистили до них прохід і дуже сподівалися, що ніхто з них не постраждав. І ось та мить – так, живі, всі живі, налякані, але навіть неушкоджені.
Вже наступала ніч і обстріли вщухли. Та ми почули ще стогін. І при черговому обстеженні будівлі на п’ятому поверсі знайшли чоловіка, який був під завалами. Його крики означали лише одне – йому дуже боляче, він поранений. Тоді ми покликали на допомогу ще рятувальників. Спільними зусиллями ми обережно витягли постраждалого з-під завалів та спустили вниз. У чоловіка були серйозні поранення спини, відкриті рани на хребті. І на пожежному автомобілі, поки не почався повторний обстріл, доправили його до лікарні. В цей час інші рятувальники продовжували обстежувати будівлю. На щастя, більше загиблих чи поранених не знайшли.
Звісно, було важко морально та фізично від цього всього.
Як згадаю очі мирних людей, аж мурахи по шкірі. Такий “фільм жахів”, але ми його не дивилися, ми разом з нашими людьми його проживали. Не дарма ж кажуть, що рятувальники завжди поруч!
А ворог продовжував навмисно гатити по мирним людям і прицільно стріляти по пожежним частинам. Напевно, щоб ніхто не міг допомогти нашим українцям. Розбиті ДЕПО, знищена пожежно-рятувальна техніка – ось що принесли на нашу землю “асвабадітєлі”.
– Коли та за яких умов рятувальникам вдалося виїхати з Рубіжного?
Через потужні обстріли та загрозу для життя рятувальники вимушені були виїхати з Рубіжного. Останні на єдиному авто, що не знищили окупанти, виїхали 2 квітня 2022 року.
– Де працюєте зараз? Розкажіть про свою діяльність.
Наразі Головне управління ДСНС України у Луганській області передислоковано тимчасово до Харкова, де я продовжую працювати на тій же посаді. Зараз наші підрозділи у переважній більшості несуть службу у Харківській та Дніпропетровській областях. А взагалі майже в кожній області є хоча б один представник Луганського гарнізону. Наші піротехнічні розрахунки також продовжують виконувати свої службові обов’язки. Нині вони очищають територію Херсонської області від вибухонебезпечних залишків війни.
– Розкажіть про свої мрії та плани після перемоги.
Мрія у рятувальників одна – Перемога! І зустрітися із усіма близькими, друзями та колегами, але на рідній землі. Нехай весь світ знає, що Луганщина – це Україна!
На жаль, не всі зможуть зустрітися з рідними. Війна розлучила тисячі родин, скалічила тисячі доль. Близькі люди, які все життя жили поруч, виявилися відокремленими один від одного, часто без можливості зв’язатися. А про трагічну загибель близьких годі й казати. Особливо це стосується людей похилого віку, які залишились відрізаними від сім’ї.
Так і Олексій Ковтун до останнього сподівався, що зможе зустрітися з найріднішою людиною у світі, але цього вже не трапиться…
Пану Олексію довелося під час війни пережити власну трагедію. Під час чергового обстрілу Рубіжного 23 березня 2022 року його батьки ховалися у підвалі власного будинку. Серце матусі не витримало – ні в чому не винна жінка померла. Батько Олексія Ковтуна поховав матір на подвір’ї, а син навіть не мав можливості попрощатися з найріднішою людиною.
Попри власний біль, чоловік продовжив зі своїми побратимами нести службу, намагаючись врятувати якомога більше людей від російської навали.
Сильні духом, відважні, справжні герої без зброї, попри розпач, біль та крик душі – вони завжди прийдуть нам на допомогу. Рятувальники - це не професія, це стан душі!
Про роботу луганських ДСНС-ників під час війни ми розповідали раніше.
Нагадаємо, що росіяни зруйнували близько 70% Рубіжного.
