Катерина Сухомлинова — громадська діячка, волонтерка, депутатка Маріупольської міської ради. Вона готувала їсти для військових та була добровільною рятувальницею в Мальтійській службі допомоги. З перших днів повномасштабного вторгнення рятувала людей у Маріуполі. А зараз вона активно висвітлює війну в Україні за кордоном та збирає свідчення українців про злочини Росії.
Виданню ТРИБУН Катерина Сухомлинова у монолозі розповіла про події у Маріуполі на початку повномаштабного вторгнення, висвітлення подій в Україні за кордоном та про збір свідчень українців про злочини Росії.
Маріуполь після 24 лютого
Коли почалося вторгнення, я знаходилась на Лівому березі. Це район Маріуполя, який з перших днів російські військові просто знищували. Одразу були тотальні бомбардування. Артилерійські обстріли були фактично з усіх боків: з неба, з води, з повітря. Хіба тільки з середини землі нас не розстрілювали. Оскільки я — добровільний рятувальник, то, звісно, не могла розвернутися та покинути місто. Вже фактично на другий, третій тиждень була величезна кількість постраждалих та мертвих тіл, які лежали на вулиці. Їх не могли поховати через інтенсивність боїв та бомбардувань. Багато людей померло ближче до 10 березня. Це особливо літні люди. Вони помирали від переохолодження, бо погода була зимова — вночі температура опускалася до -15.
Загалом всюди було якесь жахіття. Були переповнені бомбосховища. Наприклад, бомбосховище було площею 50 кв.м, але туди набивалося 80 людей та одразу була задуха. В мене навіть були випадки, що у підвалі не знаходилося місця, щоб поставити медичний рятувальний рюкзак. Дивлячись на людей, було видно, що вони вийшли на кілька годин з дому, а їм довелося жити в підвалах тижнями та місяцями. Це й діти, й літні люди, й дорослі, й домашні тварини, які фактично проживали напівсидячи. На виході з бомбосховищ часто навіть на сходах були мертві люди. Хтось складав коло під’їздів людей, які помирали переважно від поранень, або мертві лежали у квартирах.
Порятунок людей
Впродовж 20 днів рятувала людей, надавала їм першу допомогу. Зв’язку не було, але про нас знали жителі та зверталися по допомогу. Ми надавали невідкладну першу допомогу та у деяких випадках перевозили людей до лікарень. На початку у нас були наше авто та мікроавтобус Мальтійської служби допомоги та Фундації Святого Миколая. Ми вивозили літніх людей та людей з інвалідністю. А потім ми вдвох з чоловіком вивозили й поранених.
Я возила людей в обласну лікарню. Це міг бути й один або кілька виїздів на день з лівого берега. Ми передавали людей лікарям. Вони розпитували, де я взяла цю людину, за яких обставин, реєстрували цих потерпілих. Якщо людина була в змозі щось говорити, то її відповіді теж записувалися. Щодня я приїжджала в обласну лікарню, поки її не захопили російські окупанти та не взяли в заручники практично всіх хворих та медперсонал. Кожного дня я бачила, як ситуація погіршується. Буквально через 2 тижні всі оглядові кімнати були зайняті, люди навіть там вмирали та їх не встигали виносити. Неодноразово лікарню обстрілювали та навіть вивантажити потерпілого інколи було дуже небезпечно. Часто не було можливості їх позаписувати, бо потрібно було цією ж автівкою дуже швидко виїжджати, щоб не потрапити під обстріл.
Евакуація
На початку я не збиралася виїжджати. В мене була можливість переміщатися містом. Я спілкувалася з військовими та мала інформації трішки більше, ніж пересічні люди, які сиділи в підвалах. Але я повністю розуміла загрозу для себе, якщо залишатися в Маріуполі. Це не секрет, що у росіян були списки тих людей, які мали відношення до місцевого самоврядування, до волонтерства, тобто мали проукраїнську позицію. А я ще окрім цього три роки була головою комісії національної поліції в Маріуполі.
Я розуміла, що однозначно буде окуповано Лівобережний район Маріуполя та там будуть проводити зачистки. Це тільки питання часу. Тому поступово вивезла свою сім'ю у центральну частину міста. Останній раз я була на лівому березі 15 березня. Ввечері я ще не думала, що буду виїжджати завтра. Вранці мій друг, Дмитро Чечеря, сказав, що бої йдуть вже в центрі міста, біля площі Свободи. Я зрозуміла, що це — кілька кварталів від того місця, де знаходиться моя дитина, чоловік. Саме тоді я й прийняла рішення, що потрібно виїжджати.
Ми їхали переважно польовими дорогами та переховувалися в невеличких селах. В автівці нас було дві сім'ї. Троє — дівчата-підлітки. Люди у цих селах допомагали нам: годували, давали ночівлю, можливість помитися. Але я не дозволяла дівчатам мити обличчя та волосся, щоб виглядати неохайними. Я не хотіла, щоб російські військові на них звертали увагу та це призвело до насильства. Також після того, як покупалися, ми знову надягали брудний одяг. Цей одяг в нас смердів димом. Всі брудні речі, які ми зібрали з собою, щільно поклали в багажник. При відкриванні багажника звідти навіть випадали деякі речі. Це була така собі стратегія, бо мені навіть за запаскою вдалося вивести свій ноутбук. Так ми виїхали в Запоріжжя.
Україна за кордоном
Після того, як ми виїхали на підконтрольну Україні територію, я разом з донькою поїхала в Івано-Франківськ. Оскільки я працювала з різними благодійними організаціями, то мала певні обов’язки. Я повинна була поїхати в офіс, який керував офісом Мальтійської служби допомоги в Маріуполі та відзвітувати про все, що відбувалося в місті. Там я розповіла всю цю ситуацію, яка сталася, своїм друзям. Вони мене підштовхнули до того рішення, що я маю розповідати світу про події в Україні.
Я приїхала у Варшаву та люди з Мальтійської служби допомоги надали зв’язок із засобами масової інформації, чим допомогли привернути увагу світової спільноти. У перші три місяці в мене не було навіть вихідних. Це були постійні інтерв'ю. Я ходила на зйомки важливих передач не тільки в Польщі, а й в Берліні. Також допомагали інші громадські організації. Наприклад, Українсько-словацька ініціатива. Завдяки голові організації, Людмилі Вербицькій, я змогла перебувати в Словаччині та спілкуватися з прем'єр-міністром, експертними групами. Спілкування з цими людьми дуже важливе, тому що експерти в різних галузях, науковці, урядовці — це люди, які потім у своїх країнах формують бачення війни в Україні своїми громадянами Завдяки підтримці багатьох людей нам вдалося на початку зробити велику інформаційну хвилю.
Збір свідчень проти злочинів Росії
Зараз я співпрацюю з різними державними інституціями. Не тільки з польськими, бо я постійно переміщуюся між різними містами, країнами. Це різні організації, які займаються саме захистом прав людей. Я співпрацюю з тієї ж Організацією Об'єднаних Націй. Цей й наші українські громадські організації.
Ще зараз плідно працюю з центром Рафаела Лемкіна у варшавському інституті імені Пілецького. Цей центр був заснований фактично на другий день після повномасштабного вторгнення. Там у цей час вже почали збирати та документувати свідчення українців про злочини Росії. Співпрацюючи з цим центром, я наразі маю можливість спілкуватися з українцями про злочини Російської Федерації та переконувати їх давати ці свідчення.
Для збору свідчень ми приїжджаємо у різні осередки українців за кордоном. Переважна більшість міст — це польські, бо Польща прихистила найбільшу кількість наших жінок та дітей. На першому році вторгнення в деяких осередках проживало сім, шість тисяч людей. Але ми також їздимо й в інші країни. У нас бувають виїзди в Україну, а також ми проводимо дистанційний збір свідчень. Тому люди, які сьогодні перебувають в Штатах, в Канаді, у Фінляндії та інших країнах, можуть звернутися до нас та надати свідчення дистанційно.
Свідчення беруться тільки з дозволу людини та при необхідності анонімно. Люди можуть це зробити у різних варіантах. У нас є анкета, в якій є відкриті та закриті питання. Вони можуть відповідати на ці питання або викласти свою історію в довільній формі. Людина може давати свідчення на відео, аудіо чи текстом. Ми збираємо свідчення людей з усіх українських населених пунктів, незалежно від того, де вони перебувають зараз. У нас були навіть випадки, коли люди свідчили в окупації. Хоча це дуже небезпечно, але люди розуміють всю важливість цього. Ми маємо зробити все це, щоб Росія понесла відповідальність за свої злочини, і Україна отримала історичну справедливість. Наразі ми зібрали близько півтори тисячі свідчень.
Переважну більшість цих свідчень ми зібрали за перший рік повномасштабного вторгнення. Дедалі люди погоджуються менше. До того ж, це ті люди, які зараз виходять з окупації, та вони пережили ще більше. Ці українці скоріш за все проходили фільтрацію, дехто депортацію. Зрозуміло, що в цих випадках з людьми попрацювали. Вони розповідають про те, що їм доводилося підписувати не заповнені папери або з якимись свідченнями. Тобто для того, щоб виїхати з території Росії, вони були вимушені давати неправдиві свідчення на українських захисників та українську армію.
Чим далі все йде, тим більше люди бояться переслідування, і це не безпідставно. Але тому я й займаюся цим. Я поки маю сили, щоб переконувати людей, наголошувати на важливості цього. Я своє спілкування з людьми завжди починаю зі слів: "Доброго дня. Мене звати Катерина Сухомлинова. Я з Маріуполя". Під час простої розмови знаходяться аргументи, які переконують людей давати свідчення. Але це в жодному разі не тиск, тільки добровільно. Дуже важливо зробити безпечний простір для людини.
Після збору вже починається їх розгляд. Спеціалісти беруть відео, аудіо матеріали. Вони слухають їх та переносять все у текст. Далі ці свідчення перекладаються щонайменше на кілька мов: англійська, польська, німецька тощо. Коли вони готові, їх складають в архів.
Після цього науковці, правники, різні міжнародні комісії будуть мати доступ до цього архіву. Бо навіть, щоб визнати цю російсько-українську війну геноцидом, мають працювати багато міжнародних комісій. Ці всі люди будуть мати можливість передивитися та почитати матеріали від прямих свідків про події, які відбуваються зараз в Україні.
До того ж Україною заснована комісія, яка займається судовими справами з використанням свідчень українців. На сьогодні офісом генеральної прокуратури вже зареєстровано понад 130 тис. воєнних злочинів росіян проти України та 38 держав підтримують створення спеціального трибуналу щодо воєнних злочинів Росії. Тому я вірю, що наша робота не буде марною.
Читайте також: “Сашенько, прокидайся. Почалася війна”. Так маріупольчанка Тетяна будила дитину в Гостомелі
