Тетяна Свиридонова народилася в Маріуполі, але вже давно живе в Гостомелі. Жінка разом з чоловіком та донькою переїхала в місто 18 років тому. Її чоловік працював на телебаченні, а вона - у книжковому магазині в Бучі. Вони мали звичайне життя, поки в країні не почалася повномасштабна війна.
Виданню ТРИБУН Тетяна розповіла про перші дні війни, евакуацію з Гостомеля, повернення додому після деокупації та спогади про рідний Маріуполь.
Ранок 24 лютого
Я не дуже часто читала новини, але напередодні 24 лютого почало з’являтися багато тривожних новин та я занепокоїлась. Разом із сім’єю ми зібрали 3 тривожні валізи про всяк випадок. Ми поклали якісь ліки, документи, зубні щітки тощо. Я зазвичай на ніч вимикаю Інтернет, але чомусь у ніч з 23 на 24 лютого цього не зробила.
О четвертій ранку мені прийшло повідомлення в Вайбері від знайомої, яка живе за кордоном. Вона написала: "Як ви? В Україні почалася війна". Мій чоловік мав їхати в Київ на роботу дуже рано. О 6 годині він пішов до зупинки маршрутки, а о 6:30 прилетіло у військове містечко. Ми живемо поруч з аеродромом "Антонов" та військовою частиною. Він одразу повернувся додому. Найстрашнішою на той момент для мене була думка, що я розбуджу свою дитину словами: "Сашенько, прокидайся. Почалася війна".
Ми почали дивитися новини та зрозуміли, що це жахіття відбувається не тільки в нас. Десь об 11 годині чоловік відкрив вікно та ми побачили гелікоптери, ті самі, які всі бачили в новинах. Одразу позакривали двері в усі кімнати та сіли в коридорі на підлозі. Тоді з аеродрому та з військової частини почали стріляти по гелікоптерах. Три години сиділи на підлозі, бо на вулиці було дуже голосно. У той момент, коли все затихло, мені написав мій керівник. Він живе в Ірпені та сказав, щоб за першої ж можливості ми йшли до нього. Потім пролетіли два наші бомбардувальники. Вони скинули бомби на злітну смугу, щоб не міг висадитися російський десант. Все стихло - ми пішли в Ірпінь.
Евакуація з міста
Пішли через Бучу. На залізничному вокзалі сіли трошки відпочити, а десь хвилин через 15, як ми пішли далі, туди прилетіло. Але ми все ж таки дійшли до Ірпеня. Вже в перший день ми бачили, як над Гостомелем підіймаються чорні клуби диму. З кожною годиною ставало все голосніше. Ми сиділи у підвалах, періодично вже почав зникати зв'язок. Однак до 2 березня у нас ще був зв'язок з Маріуполем. Тоді я останній раз поговорила з мамою, яка була в місті. А 4 березня пропав зв'язок і в Ірпені.
Мій чоловік почув по радіо, що у Романівці є евакуаційні автобуси, тому ми пішли до цього села. Так сталося, що шли ми по відкритій місцевості, навіть лісу не було. Шли під сильним мінометним обстрілом. Снаряди літали над нашими головами. Ми прийшли до Романівки. Там були наші військові та дуже багато іноземних журналістів з камерами. А ми були дуже брудні, голодні, перелякані, бо півтора тижні просиділи в підвалі, майже не вилазячи звідти.
Поруч все літало, свистіло та я бачила, як сильно хвилювалися наші військові. Вони підбігли до нас та собою прикривали. Автобусів не було, тільки машини. Всіх людей садили у ці машини та везли до Києва. Коли ми приїхали, до нас одразу підбігли люди, дали воду, зарядні пристрої. Вони питали, чим нам допомогти.
На якийсь час я залишилася одна. Донька пішла давати інтерв'ю іноземним журналістам, чоловік теж кудись пішов. До мене підійшов водій автобуса та каже: "Куди вам?". А я сказала як є: "Я не знаю, нам нема куди". Він відповів: "Тоді сідайте до мене. Я знаю, куди вас відвезти". Він відвіз нас до якоїсь Церкви та звідти волонтери розвозили людей в інші міста України.
Нас відвезли у Рівне. Ми сиділи в багажнику, на каністрі з бензином, Сиділи дуже щільно. Хтось з людей мовчав, хтось намагався про щось говорити, а хтось плакав.
Ми виїхали в Рівне, а потім у село на Львівщині. Виїжджати за кордон ми не хотіли, тому прийняли рішення залишитись в Україні. У той момент дуже важко було від того, що не мали зв'язку з Маріуполем. Я дивилася новини та знала, що там відбувається. Загальна інформація була, але якоїсь інформації про рідних не було.
Моя мама стала іншою
У нас почалось життя в телефоні. Я постійно шукала всі оголошення, шукала волонтерів, які вивозили людей з Маріуполя. Подавала запити в державні та недержавні служби розшуку людей, але безрезультатно. Тільки на початку квітня ми дізналися, що мама жива. У травні нам вдалося її вивезти.
Останній раз я її бачила у грудні 2021 року, а в травні до нас приїхала зовсім інша людина. Вона була в жахливому моральному та фізичному стані. Одразу почали водити її по лікарнях, намагалися її відволікти, створювати комфортні умови. Та це не допомагало - вона постійно казала, що хоче додому. Мама розуміла, що міста немає. Їй важко було про це думати. У листопаді вона не витримала та померла. У цей день також була масована ракетна атака. Не було ні зв'язку, ні світла, геть нічого. Я не могла викликати навіть швидку. Ми кремували тіло мами, зараз вона з нами. Я чекаю, коли Маріуполь звільнять та ми відвеземо її додому, як вона й хотіла.
Повернення додому
В евакуації ми були два з половиною місяці. Повернулись в кінці квітня. Як тільки місто звільнили, ми одразу почали збиратись додому. Хоча нас всі зупиняли, казали, що поки туди не можна. На початку травня ми змогли попасти в Гостомель. Те, що ми побачили, було жахливо. У нас місяць жили окупанти. Вони все вкрали, розбили. Наш будинок стояв на лінії вогню, тому вікон, дверей не було. Ці військові просто ногами били по меблях, розбили унітаз, винесли всю технику, навіть пральну машину.
Спочатку була радість, що будинок вцілів, але відчуття дому не було. Все було чуже. Ми повикидали всі подушки, ковдри тощо. Потім почали повертатись наші сусіди. Та вони так само не могли перебувати у квартирі. Всі виходили на вулицю, сідали у дворі та довго разом там розмовляли. Було відчуття, що ти не вдома, а у якомусь поганому готелі. Знадобилося багато часу, щоб знову почувати себе у власному житлі як вдома.
Спогади про рідне місто
Я не дивлюся відео та фото з Маріуполя. Я не можу цього робити. Якщо випадково бачу якесь відео, то одразу його вимикаю. Для мене він назавжди залишиться гарним. Я намагаюся не думати про те, що з ним зараз. Коли я уявляю його, то бачу сніг та драмтеатр. Він завжди був дуже красивий, святково прикрашений. Я зустрічаюсь зі своєю старою знайомою та уявно гуляю центральними вуличками.
Я вірю, що Маріуполь з часом буде набагато красивіший, ніж був, але це не буде місто мого дитинства. Не будуть такими ж вулички, якими я ходила. Спогади про нього залишаться на фото, ми будемо їх показувати дітям, онукам та розкажемо, як було насправді. Ці спогади – велика частина нашого життя, а Росія це все у нас відібрала. Вони не мали ніякого права на це.
