Нині зовсім маленький клаптик Луганщини підконтрольний Україні, вся інша область поділена на староокуповані та новоокуповані території. Люди, котрі залишилися там, роз’єднані на тих, хто інтегрувався добровільно, підтримуючи окупантів, тих, хто тримає надію та запалює нею серця інших і тих, хто зневірився та починає “пливти за течією”.
Видання “ТРИБУН” поговорили з мешканцями на старо- та новооккупованних територіях Луганщини. Ось що з того вийшло.
Новоокуповані
Станиця Луганська, Кіндрашівка, Макарове, Нижня Вільхова — все це скоріше заново окупована земля, бо 18 серпня 2014 року її звільнили вперше. А тепер там є ті, хто чекають на звільнення вдруге.
“Нам важко, але ми тримаємося. Нас менше”, — говорить пані Світлана з Макарового.
Вона вже літня пані, як сама жартує. Свій вік і називає головною причиною того, що залишилася вдома.
“Я вже не в тому віці, коли можу зірватися та кудись поїхати. Мені важко, вени на нозях болять. Тому вирішила, що залишуся вдома, а там хай як буде. Спочатку боялася. Минулого року, коли нас знову окупували, лячно було навіть виходили на двір. Тепер - виходжу у своїх справах, кому потрібна стара?”, — питає жінка.
Розповідає, що зробили об'їзний міст.
“До 2014 року його називали “новим”, по ньому було швидше з Луганська до Макарового доїхати. Коли тоді почалася війна, його ж теж підірвали. Тепер його луганська влада відремонтувала. Багато військових дуже. І їздять де хочуть, де заманеться, і живуть в хороших хатах. Вони там якось міняються: одні приїздять поспати, інші їдуть із зайнятих будинків. Але толку від цього? Автобусів ходить дуже мало, вони забиті якісь. Я до лікаря раз усього у Луганськ їздила за весь той час. Краще б не їздила, погано стало через дорогу. Тепер тільки по місцю вирішую”.
Її життя змінилося за рік й вона цьому не радіє.
“Раніше ми щось робили з однодумцями: то клуб книголюбів організували, то діточок якось задіювали на свята, а тепер таке… Інколи до мене друзі приходять яку книжку попросити, я даю. Але тільки своїм близьким, тим, хто чекає на Україну. Та плекаю надію на світле життя. Раніше ми не розуміли, як було добре жити, тепер зрозуміли. Не знаю, чи поживу ще добре”.
Пані Світлана вже давно на пенсії. Останні роки жила городом — зелень вирощувала, огірки, продавала на ринку в Макаровому.
“Зараз тільки для себе вирощую, аби себе прогодувати, от зараз консервацію роблю, взимку буде що їсти. Щось на насіння на наступний рік відклала сушити. В нас же як: хтось спочатку не виїздив, намагалися жити, приймати правила росіян, а потім, як вже припекло, зібрали дітей та родини в оберемок — й поїхали світ за очі. Хтось пішов на співпрацю — ледь не половину врожаю задарма перекупам на Луганськ віддає. Хтось як я, міняємося з ними. По бартеру — насінням, овочами”, — говорить жінка.
Вона додає, що багато тих, хто справді чекав в Станиці Луганській та навколишніх селах “луганську владу”.
“От вони ж чекали Луганськ — отримали. Їжте! Так хотіли зарплат московських, а тепер мають мізер якийсь. Добре живуть ті, хто в адміністрації був прилаштований й пішов одразу на співпрацю. Або ті, хто на себе працює. Повернулися ж деякі козачки, що виїздили в Луганськ чи у Росію в 2014 році. Тож оті магазини, перукарня працюють”.
Питання грошей теж неабияк обурює жінку.
Ці рублі, курс скаче незрозуміло як. Як було з карбованцями колись. Сьогодні прокинувся - гроші є, а завтра на них хоч би хлібину купити. Я відкладала гривні на похорон собі, тепер збираюся міняти, аби на зиму дров купити та вугілля. Кажуть, курс один до одного. Це коли таке було?”.
Ділимося новинами по крихтах, що чуємо. В нас тут вакуум якийсь, тільки те, що по російських каналах кажуть
При всіх цих негараздах та поважному віці пані Світлана не втрачає надії.
“От приходить до мене сусідка, рюмсає, що дітей не бачила вже майже два роки, що війна ця надовго та все таке. А я кажу: “Зберися! Все буде Україна”. От так і живемо. Збираємося інколи тишком у когось в хаті, читаємо, підбадьорюємо один одного. Радіємо, коли через когось дізнаємося, як там справи в тих, хто виїхав. Ділимося новинами по крихтах, що чуємо. В нас тут вакуум якийсь, тільки те, що по російських каналах кажуть”.
Жінка також говорить, що серед її оточення є ті, хто дуже чекали повернення України, сподівалися, що зимові свята 2023 року вже з родинами відсвяткують, але зараз сильно зневірилися.
“Вони засмучені. Вже якісь… інертні. Стали в чергу за паспортами. Думають, де підзаробити, бо збереження під'їли. Воно й зрозуміло в принципі — жити якось треба. Я поки тримаюсь і намагаюся тримати всіх, кого можу”, — говорить пані Світлана.
Староокуповані території
І хоча все це — одна Луганщина, але живуть там трохи по різному. На новоокупованих більше говорять про паспортизацію та гріють надію про повернення України, на старо- — розмови про депортацію, зневіру, інтеграцію з окупантами.
“У 2022 році ми чітко почули сигнал, що “Росія тут не назавжди”. Але минає час і ми починаємо жити так, як жили у 2019, 2020 та 2021 роках”, — говорить Віктор з Алчевського району.
На його думку, якщо в самому Луганську життя бурлить, якщо можна так сказати, то в маленьких містах все зовсім не так.
“Настрої стали більш песимістичними. Час минає, пропаганда окупантів спрацьовує. Люди зневірюються, вважають себе кинутими. Діти ростуть, не знаючи, що може бути інакше, може бути життя кращим. Ті, що підтримували російський світ від початку, вже інтегрувалися. Війни для таких майже не існує. принаймні, так це для мене вже виглядає”, - пояснює чоловік.
Він говорить, що саме ті, хто чекав російської влади у 2014 році, вже добре живуть, змогли заробити квартири та машини.
“Люди, що "інтегрувалися", загалом живуть добре, зарплатню їм підняли значно, цього року тільки й роблять, що катаються по морях. Багато з них повірили для себе, що Росія буде "відновлювати імперію", а повернення України не відбудеться. Принаймні, за їхнього життя”.
Також є ті, хто називає себе “аполітичними”.
“Мені здається, що вони більше отримують документи, аби безпечно тут жити, аби їх не чіпали. Бо морально дуже сильно давлять на тих, хто не грає за місцевими правилами. Розпускають чутки про депортації, обмеження прав та інші подібні речі. Роблять все, щоб ті, хто не отримує російські паспорти, жили в стресі. Пенсіонерів купують перерахунком пенсії, вони цим задоволені”, — говорить Віктор.
Він зазначає, що теж відчуває певну зневіру.
“Війна вже довго. Суб'єктивно, мені було б легше, якби повідомили одразу, що війна дуже надовго ніж постійно обіцяти контрнаступ. А коли це повідомили після великої кількості обіцянок, то воно виглядає достатньо демотивуюче. А проте багато наших тримаються і чекають на Україну”.
Думки Віктора поділяє луганчанка Юлія.
“Минулого року я так раділа, так чекала. Чекаю й досі, але вже не з таким ентузіазмом. Чесно, я розлючена! Зараз кажуть, що війна затягнеться на десятки років. Якби я це знала у 2014-му, одразу б продала житло та поїхала. А тепер мені за 50 років, я не відчуваю в собі сил розпочинати все заново”, — ділиться пані Юлія.
Жінка додає, що місто, звичайно, за останній рік потроху будується, але вважає все це пропагандою.
“Ну дивіться, в моєму районі зараз почали робити тротуар, роблять дитячий майданчик та відрізок автодороги. Чому цього не робили попередні 8 років? Мені здається, що це окозамилювання. Як і все, що робиться”.
Вона зазначає, що їй довелося отримати цього року російський паспорт.
“Я трималася всі ці роки. Він не був мені потрібний. А потім мені сказали, що я буду вважатися іноземкою у своєму місті, відберуть квартиру та накладуть податки. Я вирішила зробити. Нещодавно отримала. Це сумно. Моя родина поколіннями жила у Луганську, не хочеться бути іноземною громадянкою в себе вдома”, — додає пані Юлія.
Настрої в її оточенні неоднозначні.
“Я постійно дивлюся українські новини. Мені болить за кожне розбомблене місто. Але в мене на роботі більшість або підтримує Росію, або кажуть, що “це все політика, ми люди маленькі”. А мене це бісить! Я постійно сварюся! Що значить “маленькі”. Це наші життя, наш Луганськ. Я хочу жити в себе вдома. Хочу ходити в кіно не на піратські стрічки й слухати музику українською не вдома в навушниках, а на роботі й гучно. Я хочу повернення України. Вірніше, Луганська до України. Вірю, що колись так буде, тільки не знаю, чи за мого життя”.
