Володимир та Олена Риндя — родина спортсменів з Сєвєродонецька. Минулого року вони вивезли з-під обстрілів всіх своїх тварин — 12 собак, 20 котів, ворону. Це рішення було складним, бо евакуйовуватися без них родина не хотіла, а тих, хто б вивіз їх всіх, було знайти вкрай складно. Нині вони з доньками та всіма своїми хвостиками мешкають на Вінниччині, у місті Могилів-Подільський. Родина безустанно працює, але цього замало, аби прогодувати всіх врятованих тварин.
Видання ТРИБУН дізналося про історію родини та як їм допомогти.
Володимир Риндя — дворазовий рекордсмен Європи з паверліфтингу, срібний призер на світових змаганнях, а його дружина Олена — рекордсменка світу з паверліфтингу, чемпіонка світу та Європи. Родина все життя займається спортом.
“До початку повномасштабного вторгнення я був головним тренером у "GoodZone". Корінний сєвєродончанин — все моє життя будувалося тут. Хто в місті спортом займався, нас знали”, — говорить Володимир.
В подружжя є дві доньки та ціла чотирилапа армія.
“Ми до тварин завжди добре ставилися. Ми спочатку завели одну собаку, займалися з нею професійно. А потім 2014 рік, багато кинутих тварин. Ми не могли пройти повз них. Когось лікували, комусь знаходили господарів нових, але в основному вони залишалися у нас. Так в нас з’явилося 12 песиків та два десятки котів ”, — говорить чоловік.
Жила родина весь цей час у великій квартирі в багатоквартирному будинку.
“Ми жили на вулиці Новікова, 19. У нас велика квартира, великогабаритна. Перед вторгненням саме хотіли продати квартиру та купити будинок, але все ніяк не виходило. Весь час мріяли жити в будинку і мрія здійснилася. Але, як то кажуть, хотілося б не таким чином. Зараз ми винаймаємо будинок в селі Немія близько Могильова. Наші чотирилапі тут бігають. Загалом для них тут рай, можна сказати”.
Але цьому передував величезний та непростий шлях.
“24 лютого ми збиралися вранці на роботу. Самі знаєте, як все почалося. На той час у нас було дуже багато тварин, бо до цього ж були лісові пожежі на Луганщині, дружина звідти привезла багато котів та собак - рятували, лікували. Люди можуть собі допомогти, а тварини не сильно, тому ми їм допомагали. Тож з такою кількістю пухнастиків одразу не було можливості виїхати”.
Газу вже в місті не було, а у сховищі, облаштованому у спортзалі найближчої школи, було легше вижити всім разом — кооперувалися, аби готувати.
“Прожили ми так 1,5 місяці у школі №18, бо в лютому в наш будинок влучило, сусідній під'їзд пробило наскрізь. А наша квартира була цілою, ми бігали туди до тварин, бо в школу їх неможливо було всіх забрати. Добре, що квартира була на першому поверсі, то ж швидко можна було нагодувати, погуляти”.
Корм закінчувався у місті, знайти його ще й у великій кількості було дуже складно. Не всі тварини змогли вижити.
“В Сєвєродонецьку, коли ми виїжджали, було 12 собак і десь близько 20 котів, ще кролики, сорока. Шиншили були, але загинули: коли почалися вибухи, у них серце не витримало. Вони так одна до одної тулилися. Ми як прийшли додому, тоді жорстко бомбили, діти тоді, звісно, сильно засмутилися. Хотілося всіх врятувати. Виходить ми вивезли майже всіх, крім 2 котів”.
Цих двох чотирилапих просто не вдалося знайти під обстрілами, за що родина себе картає.
“Після того, як пробило сусідній під'їзд, ми так добре заклеїли наші вікна, бо після 2014 року ми вже знали, що це таке. Хоча тоді такого сильного не було, але заклеїли досить добре. Виходить, вікна не повилітали, але осколками пробило і 2 коти втекли з переляку. Ми їх ловили, ловили та ніяк вони не йшли до рук. Ми на першому поверсі жили. Деякі тварини виходили на вулицю, а деякі були домашні. В нас було понад 20 котів”.
Родина буквально вже зневірилася в можливості евакуації на той момент, бо в тому районі були жорстокі бомбардування, і щоб зустріти волонтерів з їжею та кормом, доводилося проходити повз кілька дворів на вулицю Курчатова. В умовах цілодобових обстрілів навіть така маленька відстань, що в мирні часи займала близько десяти хвилин, була вкрай ризикованою.
“Ніяк ми не могли виїхати. Там були ціни космічні. Кому війна, а хтось намагався заробити. Нам називали й 70 тис. грн. Але це потрібно було йти до "Дитячого світу", у центр! З великою кількістю тварин. Це неможливо. В наш район волонтери вже не приїздили”.
Володимир розповідає, що навіть зв’язатися з кимось було великою справою.
“Зв'язку не було. Доводилося йти на будинки, на дах, щоб якось додзвонитися хоч комусь. А є такий хлопець Веніамін. Він волонтер від католицької церкви, вивозив тоді людей безоплатно. Ми його знали, бо він в "GoodZone" до мене приходив. Він про нас дізнався і пообіцяв забрати. В той день, коли пообіцяв, - не вийшло. На наступний день він потрапив в ДТП. До речі, якби ми вранці виїжджали, там дуже жорстко бомбили, коли він хотів нас вивезти. А потім він приїхав після 16:00 і, чесно, ми доїхали до Лисичанська взагалі без жодного пострілу. Я був у шоці. А потім і до Бахмута доїхали”.
З житлом у більш безпечному регіоні України допомогли близькі.
“Домовилися завчасно про будиночок в селі. Наші родичі там жили. Бабуся їх там жила, потім померла і будинок довго стояв порожнім. Там жодних зручностей не було. Колодязь метрів 200 від будинку, але нам то було все одно після життя в підвалі. Доїхали туди. Довго добиралися, звісно, але доїхали, слава Богу, все добре”.
Водночас Володимир говорить, що там не було роботи, тож довелося переїхати.
“Ми зараз в Вінницькій області, місто Могилів-Подільський. Так вийшло, що знайшли роботу і перебралися з того глухого села сюди, ближче до Могильова, в село Немія”.
Не всі тварини змогли пережити евакуацію.
“Двох собак втратили. Одній не змогли тут зробити операцію і вона померла. Друга померла від старості. Ми її підібрали, коли вона вже була старенька. Не знаю, скільки їй років було. Вже тут підібрали ще кілька собак. Підлікували й зараз вони поки у нас. Хотіли спочатку віддати, але ви знаєте, вони у нас прожили більше ніж місяць, дівчата до них звикли й думають, що їм уже десь буде типу гірше, тому вони в нас залишились”.
Всі собаки в родині - безпородні, окрім однієї. Але любові в родини вистачає на всіх.
“На цей час 13 собак у нас. У нас одна породиста, дочка ще давно собі купувала китайську чубату, а всі інші - дворові собаки. Просто хтось на Лайку схожий, хтось на пса Патрона, але це звичайні дворові собаки, не породисті. Тому люди їх не дуже хочуть забирати до себе”, — говорить чоловік.
В родині ще живе сорока.
“Сорока випала з гнізда. Вона була взагалі без пір'я. Ми її підібрали, вигодували. Хотіли її відпустити, а вона не летить. Тепер вона живе у нас. Ми її годуємо. Вона вередлива за характером. Вона у нас з 2014 року. В руки не дається, клюється, дряпається. Я думаю, це все-таки дівчинка”, - сміється чоловік.
А нещодавно друзі привезли їм білченя.
“Мої знайомі в Дністрі набирали воду і побачили білку, що випала з гнізда. Ми її виходили, випоїли молоком, вона вже сама їсть. Тож у нас ще є білка вдома”.
Володимир і Олена розповідають, що тварини між собою добре ладнають.
“Кілька разів було, що собаки між собою цапалися, а в іншому - тварини чудово співіснують разом. Коти з собаками сплять. Вибору в них немає. Просто вони всі в одній зграї живуть, товаришують. Спочатку, коли приводиш нове щеня, всі нормально приймають. Дехто морозиться, не хочуть спілкуватися. Але в основному приймають. Вони самі всі так потрапили в родину. Всі вдячні. Є, звісно, тварини з норовливим характером, є дуже вередливі собаки, на всіх гарчать. Є один пес Міша, він сам собі на думці ходить. Інші гуляють разом, товаришують, через їжу можуть гарчати один на одного, а так їдять всі разом. У кожного окрема миска. Котам у великі миски насипаємо, вони разом їдять”, — розповідає Володимир.
На три тижні тваринам йде близько 100 кг корму. Зараз Володимир і Олена працюють в охороні. Вони вдячні тим, хто вже відгукнувся та допоміг забезпечити кормом їхню хвостату родину, але цього ледь вистачить на місяць. Тому, якщо у вас є можливість долучитися до збору на корм евакуйованим з Сєвєродонецька тваринам, ви можете зробити це на картку моно: 4441114419612625 Олена Риндя.
