До повномасштабного вторгнення Віталій жив у Лисичанську, але через бойові дії у перший же день евакуювався до Львова. Більшість людей знають його як засновника виставкового простору ‘’Гарелея неотодреш’’.
Виданню ТРИБУН активіст розповів про, кінопокази просто неба, чим зараз живе ‘’Гарелея неотодреш’’, та про нові проєкти.
У 2018 році Віталій став учасником ‘’Молодіжної спільноти Лисичанська’’, з того моменту і почалась його громадська діяльність.
‘’Особисто для мене Лисичанськ був проблематичним містом. Багато що у ньому не подобалось. На мою думку, у нас були великі прогалини у розвитку культури. І чим старшим я ставав, тим більше розумів, що ніхто, окрім нас, нічого не буде робити для розвитку. Я завжди усвідомлював, що хочу розвивати культуру нашого міста та його локальну ідентичність’’ ,– зазначає митець.
Чоловік розповів, що він з командою влаштовували різного роду вечірки, концерти та фестивалі. В середньому 2-3 рази на рік.
‘’У 2018 році ми спільно з "Асоціацією велосипедистів Києва" організували велофестиваль "Движ on Wheels".Я був волонтером на фестивалі документального кіно "Lampa.dok", на якому показували допрем’єрні фільми під відкритим небом ввечері. Крім того, в Сєвєродонецьку проводились нічні рейв-вечірки на контркультурному фестивалі "TerraFox", одна з яких проходила в закинутому ангарі’’, – розповідає лисичанець.
Як говорить Віталій, одним з найкрутіших був фестиваль’ PLAN B’’.
‘’Це проєкт від ГО "Культурна Агенція". Він зазвичай відбувається у Харкові, а також мав місце у Слов'янську, Краматорську та Лисичанську. У 2020 році через COVID-19 фестиваль перейшов в онлайн-формат і охопив три міста: Івано-Франківськ, Лисичанськ і Харків. Кожна команда робила власну концепцію фестивалю, ми сконцентрувалися на локальній культурі Луганщини. Саме на цьому фестивалі, я вперше презентував проєкт "Гарелея Неотодрешь".
У 2020 році прийшла ідея робити виставки фотографій на закинутих будівлях. Так і з’явився проєкт ‘’Гарелея неотодреш’’.
‘’На "Гарелеї" ми виставляли роботи різних художників з Луганської та Донецької областей, та й не тільки. Мої фотографії завжди виходили досить абстрактними, бо я використовував стару плівку та інструменти, які давно віджили своє. Для мене важливо за допомогою знімків відобразити саму атмосферу, а не реальну дійсність об’єктів’’, – пояснює фотограф.
Перша виставка відбулась під мостом, який з’єднував Сєвєродонецьк та Лисичанськ.
‘’Цей міст зруйнували у 2014-ому році, і потім довгі шість років його відбудовували. Тому він був для мене символом відродження. Окрім Лисичанська, наша галерея приїздила в Сєвєродонецьк, Рубіжне, Маріуполь, Харків, Рівне, а наразі ми у Львові’’, – говорить чоловік.
Тепер виставки проводяться не на закинутих будівлях, а в облаштованих галереях Львова.
‘’Тема заброшок вже віджила своє, бо це було актуально на Луганщині, де більше ніде не вийшло б зробити те, що ми хотіли. Окрім виставок, ми ще почали створювати книги. Перша вийшла у 2021 році під назвою ‘’Неотодреш’’. У минулому році вийшла друга наша книга ‘’Погляд на дві тисячі ярдів’’, яка присвячена повномасштабній війні. У ній міститься близько 300 робіт, створених 64 художниками з різних частин України’’, – каже митець.
Минулого року Віталій представив свій авторський фільм ‘’Души прекрасные порывы’’.
‘’Колись на телеканалі ‘’Акцент’’ (міська ТРК у Лисичанську) я знайшов архівні плівки, які датовані ще початком 2000-их. На них візуальний відбиток історії, зображення того, яким Лисичанськ був раніше. У фільмі я хотів подати місто таким, яким воно було задовго до війни, і на фоні цього показати паралелі із сьогоденням’’, – зазначає активіст.
Окрім діяльності в галереї, Віталій разом з командою створили новий проєкт ‘’14-8-22’’, що містить в собі онлайн архів історій жителів Луганської та Донецької областей.
‘’Розповіді людей розділені на три частини: перший етап – як ми зустріли війну у 2014 році; другий – події 2022 року; та третій описує, як ми прожили 8 років між цими двома ключовими датами’’, – пояснює чоловік.
Ось декілька цитат зі збірки проєкту:
‘'2014 рік. Мені 11 років. У моїй школі №21 свято «8 березня», лунають українські пісні, а у повітрі відчувається, що на порозі стоїть те, що має відібрати можливість співати українською вже зовсім скоро. Цю тривогу не сплутаєш ні з чим, бо вона огортає твою свідомість дуже швидко. Чітко пам’ятаю, як з березня по травень, коли сепаратисти вже вільно розгулювали містом зі зброєю, у нашій школі на урочистих заходах часто співали пісню гурту Скрябін «Сам собі країна»’’, – Валерія про Луганськ.
"Проте один момент таки чітко залишився у пам'яті: 8 поверх, квартира моїх батьків, я сиджу за комп'ютером, батько палить на балконі. Вибухи. Я підстрибую на місці та біжу до вікна, туди де тато. – Лисичанськ страждає, – єдине, що він сказав", – Анжеліка про Сєвєродонецьк.
Віталій поділився, що дуже сумує за Луганщиною, а особливо за рідним Лисичанськом.
‘’Мені не вистачає дому. Якщо порівнювати з Лисичанськом, Львів – це як паралельний всесвіт. Не можу відповісти, чи подобається мені місто, бо я вважаю, що воно не зовсім для мене’’.
