Сьогодні, 16 вересня, Рубіжне відзначає День міста та День сім’ї. До повномасштабного вторгнення, щорічно містяни святкували їх на площі Володимирській, де збиралися теплі компанії друзів та родичів, для дітей споруджували розважальні місця та кожен міг насолодитися атмосферою рідного дому. Зараз Рубіжне знаходиться під російською окупацією, а рубіжани розкидані по всьому світу. Разом з тим, кожен плекає в собі спогади про дім.
Журналістка видання ТРИБУН поспілкувалася з рубіжанами та дізналася, що для них означає рідне місто.
Єлісей Ткаченко. Волонтер
Рубіжне — це моя мала Батьківщина, де я народився, виріс, пішов до школи та знайшов справжніх друзів. Це — місто хіміків та спорту. Я жив на сьомому мікрорайоні. Він дуже комфортний, адже поряд була школа, в якій я навчався, безліч спортивних майданчиків, чудовий ліс, де ми з сімʼєю любили відпочити та подихати свіжим, чистим повітрям.
Люблю місто за природу, воно у нас без краю зелене. Йду навесні вулицею та усюди відчуваю запах квітів. Зараз передивляюся фото і чую цей аромат…
Також Рубіжне — це компактність
У ньому було все, що потрібно для життя.
Місто у мене асоціюється зі спортом. Бо знаю чимало видатних спортсменів — моїх земляків. Також в наших краях протікає повноводна річка Сіверський Донець, в якій можна охолодитися в спекотний літній день. І — друзі. Рубіжне подарувало мені справжніх товаришів, з якими, незважаючи на війну, ми досі спілкуємося і чекаємо на зустріч.
Моїми улюбленими місцями були Будинок Культури та Палац Спорту, де ми з товаришами грали у футбол майже кожного дня. А улюблене свято — День міста, або ж, як його у нас ще називають, - День сімʼї. Адже на площі його святкували всі рубіжани.
“На честь міста названа одна з бригад Гвардії наступу, яка боронила Рубіжне з березня по травень 2022 року. Її назва — «Рубіж»
Хочу повернуся та допомагати відбудовувати місто. Перш за все піду додому, а потім хотів би прогулятися усіма вуличками Рубіжного та насолодитися його атмосферою.
Роман Ковтун. ІТ-фахівець
Рубіжне — це Україна! Це найперше і найголовніше!
На жаль, більшість містян не зрозуміли того, що ЗСУ у 2014 році дали шанс місту жити та розвиватись. А в 2022 році, коли прийшло прозріння та усвідомлення, вже було пізно...
Останні 10 років я мешкав у Харкові, але майже кожні вихідні приїздив до Рубіжного. Там жив у районі панчішної фабрики. Маленькі затишні дворики, пробігані в дитинстві вздовж та впоперек вулиці. Також, в ті нечасті моменти, коли добряче випадало снігу і він лежав хоча б пару днів, подобалось ходити на лижах в піски за заправкою на обʼїзній та кататися на гірках.
Рідне місто асоціюється з річкою Сіверський Донець та природою навколо.
Багато де був на Донці, але й досі вважаю, що у нас — найкращі його місця!
Круті галявини під величними дубами, купання з ранку до ночі, риболовля і шашлики усією ріднею. До 2014 року “трикутник” (де Борова впадає в Донець), незважаючи на віддаленість від центру, — був місцем, куди хотілось їхати через все Рубіжне. А коли у 2015 чи 2016 вирубали ліс біля Томашівського мосту — всередині щось обірвалося та померло…
Також наш завод "Зоря" — багатогранний символ
Починаючи від їдкого запаху, що періодично зʼявлявся у повітрі по всьому місту, який памʼятаєш ще зі шкільних років. Закінчуючи тим, що це є прикладом втраченого потенціалу міста та громади. Маючи унікальний завод, замість розширення виробництва та ринків збуту, підвищення зарплат — "міцні господарники" довели його до краху. Парадоксально, але його працівники за цих керівників продовжували голосувати до останнього.
Як не дивно, я любив заклади BUFFET та ROU. Смачна кухня з цікавим тематичним меню за доступними цінами. Друзі з Харкова були приємно вражені. Та і ми з дівчиною завжди намагалися забігти або замовити доставку, коли були в місті.
Люблю Рубіжне за те, що воно розвивалося не завдяки, а всупереч “міцним господарникам” міської влади. За підприємців, які після 2014 року не побоялися відновлювати та розвивати існуючі та створювати нові бізнеси та заклади. За дітей, які вселяють надію у майбутнє — за їх звитяги у спорті, навчанні, творчих конкурсах. За тих людей, які весь цей час, не зважаючи на цькування та косі погляди, нагадували і показували, що Рубіжне — це Україна!
Хочеться вірити в краще, але треба бути реалістом — місто серйозно постраждало під час окупації. Подивимось, що буде після деокупації — чи буде фізично куди повертатись?
Олексій Ємець. Депутат міської ради сьомого скликання
Рубіжне — це хвойні ліси, смачна вода з крану та родинний затишок. До 35 років я мешкав у центрі біля 9 школи, а останні — в районі спецкомендатури, тому і асоціації з лісом.
Рубіжне — це місце, де народився, пішов в школу, знайшов друзів, зустрів кохання, у мене народилась донька, я знайшов цікаву роботу, зробив багато для благоустрою міста... тому це не просто точка на карті — це життя.
Цікавий факт...
Мій дідусь працював на комбінаті "Краситель". Так ось, коли будували кисневий цех (через паркан з ПТУ №5), будівельна техніка трохи провалилась у грунт, а на місці провалу знайшли тунель, який був зроблений людьми. В міському музеї я запитував щодо цього випадку, та вони казали, що це не поодинокі випадки й існування цих тунелів відомо, але не досліджено.
Того міста, яке було, — вже немає, тих людей, що були, — також
Тому не впевнений, що повернусь, але відвідувати його буду.
Артем Кривоніс. Працівник Агенції Регіонального Розвитку Луганської області
Рубіжне — це місто мого дитинства, юності, там народився мій син. Місце, де я навчався в університеті та отримав першу роботу.
Там жив на 7 мікрорайоні. Подобалося, тому що поблизу розташована рідна школа, була велика кількість стадіончиків та майданчиків для дітей.
7-й — найбагатолюдніший мікрорайон міста
Моя асоціація з Рубіжним — це велика кількість пуху від тополів на початку літа, Водна станція — в дитинстві це був найкрутіший майданчик для купання, та центр міста біля кінотеатру «Комсомолець».
Люблю також свята в Рубіжному, зокрема День міста та День сім’ї. Завжди це багато людей, зірки на майданчику та салют. В ПК під час мого навчання в школі весь час проводилися виступи різних колективів: “Вояж”, “Барвінок”, “Модус” та інші. Дискотека “Павутина”, новорічні свята, бал у мера (при Бусенкові А.А.)
А ще в Рубіжному за часів мого дитинства не було комарів та квітло багато троянд
Хочу повернутися! Зайти до своєї квартири, заплющити очі та згадати, які ми були щасливі до війни…
Євген Гриньов. Підприємець
Рубіжне — це Україна! Це — моє дитинство, юнацтво, а тепер — моя мрія! Це місто, з яким ми дорослішали разом.
Я жив у районі ДТБ — середніх часів побудови. Там панував спокій, я почувався комфортно, тому що знав кожну стежинку.
Табір «Горн», Палац культури та 9 школа — ці місця повʼязують мене з приємними спогадами. Любив День сімʼї у Рубіжному. В цей день зустрічав багато старих знайомих — вони відкидають житейські негаразди та в гарному настрої проводять час разом. Діти демонструють свою майстерність, чому вони навчилися за рік у різних мистецьких закладах. В цей день всі рубіжани зустрічаються з посмішкою на обличчі.
Рубіжне має багато освічених людей, які люблять працювати та обожнюють своє місто
Дуже хочу повернутися та вірю в те, що рубіжани з великим ентузіазмом будуть його відбудовувати після довгого розлучення через російську окупацію.
Перше, куди завітаю, — додому на зруйновані хати, а потім дуже хочеться подивитися центр міста та зустрітися з товаришами, які під окупацією чекали Україну.
Руслан Врублевський. Військовий
Рубіжне — це мій дім!
Я жив у районі автовокзалу. Мені подобалося, бо все розташовувалося поруч.
Місто у мене асоціюється зі спортом. Бо в кожному дворі люди завжди грали у футбол, волейбол, тощо.
Футбольний клуб “Зоря” — ось де була справжня атмосфера
Там збиралося багато людей та Валерійович з барабаном.
Найулюбленіше місце — це, мабуть, як у більшості людей — Палац культури. Бо там завжди багато людей,особливо на свято Дня сімʼї. Обожнюю Рубіжне за його нічну атмосферу, де все світилися купою ліхтариків, гуляли та раділи люди. Особливо зимової пори року.
Я обовʼязково повернуся додому. Майже там: вже бачу терикони Лисичанска, а незабаром побачу й рідний дім…Першим ділом піду на могилу матері, скучив…
Читайте також: До дня міста: історія та спогади Попасної
