Двічі переселенка з Луганщини, 71-літня бабуся Зоя, волонтерить в Ужгороді. Вона готує випічку для поранених бійців.
Про її діяльність розповіли в Про Захід.
71-літня Зайтуна Мухаматгареєва (для "своїх" – бабуся Зоя) – корінна татарка, її предки приїхали у Первомайськ з російської Уфи.
У Первомайську я 40 років працювала на місцевому хлібозаводі. Це було дуже потужне підприємство, з великими асортиментом. За добу ми виготовляли 25 тон хліба, потім, на початку 1990-х, з’явилися приватні хлібопекарні, тож довелося скоротити виробництво. А в січні 1999 року підприємство взагалі закрилося.
У 2014 році жінка змушена була покинути рідну домівку. Активні бої за Первоймаськ велися у липні 2014 року, місто залишилося без електроенергії та зв’язку, потерпало від обстрілів. Відбити його українській армії не вдалося, воно досі перебуває під окупацією.
Зайтуна Мухаматгареєва покинула Первомайськ, але спершу далеко від домівки не поїхала – зупинилася у Сєвєродонецьку. У лютому 2022 року війна повторно прийшла й туди, однак цього разу була більш руйнівною. 15 діб пан Зоя сиділа під обстрілами, від яких дуже сильно потерпали житлові квартали міста. Спершу думала, що виїжджати не буде, перечекає, пересидить, але з кожним днем ставало все важче – жінка зрозуміла, що мусить тікати. Виїжджала набитим людьми цивільним мікроавтобусом, який взялися супроводжуватися українські бійці. Саме вони вивели автомобіль безпечними стежками у бік Бахмута, давши людям змогу покинути зону бойових дій.
На той час син пані Зої вивіз свою сім’ю з Києва до Ужгорода. Він від початку повномасштабного вторгнення вмовляв матір покинути Сєвєродонецьк, тож дуже зрадів, коли вона вирвалася з міста, просив, щоб вона їхала прямісінько до Ужгорода.
В Ужгород тоді приїхало дуже багато людей, тож ми з сім’єю сина оселилися в прихистку «Я допоможу», де нас дуже привітно прийняли. Будівля шелтера була забита людьми. Я пригадую, як вранці вийшла з кімнати і побачила, що вночі приїхала сім’я, яку поклали спати на матрацах просто в коридорі. У квітні ще одна сім’я приїхала – їх теж на ніч у коридорі розмістили. На наступний день ми взяли цих людей до себе в кімнату – так і жили деякий час аж 9 осіб в одній кімнаті. Тепер людей стало набагато менше, син із сім’єю повернулися до Києва, тож я живу сама в маленькій кімнаті.
Пані Зайтуна працює з тістом і начинкою з вечора середи до ранку четверга, аби вже об 11:00 її теплі пиріжки роз’їхалися лікарнями й шпиталями, де проходять лікування та реабілітацію поранені українські військовослужбовці.
Читайте також: Дмитро Запорожський: “Я мрію повернутися додому та робити те саме житнє борошно”
