Села, “нанизані” на трасу, яка вела від Алчевська (та навіть від Брянки, від Кадіївки) на Луганськ, і “нанизані” на відгалуження від цієї траси, буди дуже й дуже різними. Спогади про ці населені пункти зберігають скупі літературні й історичні джерела, а також особисті історії людей. Одна з них – історія лемківської родини Галайд із села Переможне, розказана нам невісткою сім’ї Тетяною Стадник.
Для розуміння географічного контексту опишемо спочатку два інші села регіону – показово різні.
Наприклад, село Олексіївка екс-Перевальського району (у 2020 році увійшов до складу Алчевського). На в'їзді в населений пункт ще до 2014 року стояв дорожній знак сервісу за номером 6.22 “Визначні місця” – чи не єдиний на Луганщині до 2014 року. Бо в Олексіївці працювала гімназія імені Бориса Грінченка. Це той навчальний заклад, де на початку 19 століття викладав Борис Грінченко, коли родина Алчевських відкрила й почала утримувати тут школи. Олексіївка – село цілком україномовне, де мешкали з діда-прадіда звичайні українці.
Практично поруч, теж у тодішньому Перевальському районі – село Городище (Городищ на Луганщині, а тим більше в цілому в Україні – декілька, отже, підкреслюємо: йдеться про те, що біля Перевальська). Тут жили (та, напевно, й живуть) нащадки переселенців з глибокої Росії. Їхні предки – старовіри або старообрядці – тікали з теренів імперії від утисків Петра I , коли мешканців змушували переходити на “нову православну віру” й “хреститися трьома перстами”. На територію України, яка й тоді усвідомлювалася як вільна, предки цих людей тікали масово у 1700-1725 роках. Городище було в низині, ніби в ярку. Там стояла дуже стара дерев'яна церква. І там усі дотримувалися старообрядництва, усі були російськомовні в побуті – говорили й співали досить своєрідною російською мовою, зовсім не такою, яка звучить наразі від пропагандистів на телебаченні окупантів. Проте усі усвідомлювали себе громадянами України, українцями за паспортом. Принаймні, так було до 2014 року. Як зараз – дослідити складно.
А якщо звідти їхати в напрямку Луганська, так само майже поруч – село Переможне. Навіть російською воно називалося й називається Переможним. З сорокових років минулого століття там живуть переміщені радянською владою з теренів колишньої Речі Посполитої родини лемків. Вони докладають надзусиль, щоб зберегти свою етнічну ідентичність.
Після реформи 2020 року село відноситься до Лутугинської міської громади Луганського району Луганської області. До того було селом Лутугинського району. У безпосередній близькості – Луганський аеропорт. Ця територія перебуває в окупації з 2014 року, як і згадані вище села.
Населення становить 656 осіб. Кількість дворів — 236”, — так коротко й сухо пишуть про Переможне у Вікіпедії. Це статистика, зафіксована до 2014 року.
До 23 листопада 1945 року це село називалося Шмідтівка. Радянська влада перейменувала його на Переможне, а Шмідтівську сільську раду — на Переможненську.
Лемки були сюди переселені із сіл Беріжки, Біла Вода, Брезова, Брунари, Вапенне, Вафка, Верхомля Велика, Воля Циклинська, Галбів, Дошниця, Зубрик, Ізби, Мацина Велика, Мохначка Вижня, Мохначка Нижня, Ріпник, Святкова Велика, Снітниця, Ставиша, Тиханя, Фльоринка, Фолюш, Чарна (саме звідси родина Галайд, про яку піде мова нижче), Явір'я, Яшкова. У сучасних кордонах це Малопольське й Підкарпатське воєводства на півдні Польщі.
А ось що про Переможне згадує активістка з Луганщини Тетяна Стадник:
“У співпраці із заступником голови Луганської ОДА Зіновієм Тадейовичем Гузаром я стала співзасновницею фестивалю “Лемківська ватра”, який ми проводили в селі Переможне Луганської області. Ми докладали неймовірних зусиль, щоб українське слово звучало на теренах Луганщини. Ми діяли на свій страх і ризик, але саме в цьому – моє життя, моя історія та мої найкращі роки”.
Зиновій Гузар у 2005-2007 роках, за президентства Віктора Ющенка, обіймав посаду першого заступника голови Луганської ОДА.
Тетяна Стадник була державною службовицею значно простішого штибу. З Переможним її пов'язала особиста й дуже болюча в контексті війни історія.
Далі вона розповідає:
“У житті кожної людини є речі, які формують її глибше, ніж обставини. Це родина, пам’ять і цінності, передані з покоління в покоління. Моя історія — саме про це. На початку двохтисячних років я працювала в управлінні внутрішньої політики Луганської обласної державної адміністрації. Це був період активної громадської та політичної діяльності, зокрема в середовищі Народного руху України. Саме тоді відбулося знайомство, яке визначило подальший особистий і родинний шлях. Через колег і однопартійців я дізналася про лемків — людей із глибокою історією, яких у 1941 році було примусово депортовано з територій тогочасної Речі Посполитої на схід України. У селі Переможне на Луганщині вони зберегли свою ідентичність, традиції та пам’ять про рідний край. Саме там було започатковано лемківську ватру — місце єднання, культури і родинного тепла”.
У цьому середовищі пані Тетяна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Євгеном Галайдою. Вона вже мала доньку 1993 року народження від попереднього шлюбу і ця історія стосунків стала ніби ще одним життям.
“У моєму чоловікові жила пам’ять двох поколінь лемків. Для нього родина, коріння і традиція були не просто словами, а способом життя. Разом зі своїм батьком Олександром він збудував у Переможному капличку — як символ віри, спадковості й внутрішньої сили. Це був не просто об’єкт будівництва, а втілення родинної цінності: залишити після себе щось значуще”, – каже пані Тетяна.
У 2013 році в подружжя народилася донька Анастасія.
“Її поява стала важливою точкою, що поєднала минуле і майбутнє. Це продовження нашої історії, нашого роду”, – зазначає жінка.
Події наступних років стали великим випробуванням для родини Тетяни і Євгена.
“Війна в реальному сенсі розділила життя на "до" і "після". Ми втратили близьких, батьків. А в 2022 році трагічно загинув мій чоловік. Це біль, який залишається, але разом із ним залишається і усвідомлення цінності життя, пам’яті та гідності. Попри втрати, мені вдалося зберегти важливі речі: документи про депортацію предків, фотографії, спогади. Це не просто архів — це основа родинної ідентичності, яку я передаю своїй доньці. Моя Настя має маму, яка пройшла довгий шлях втрат і відновлення, і хрещеного батька, який сьогодні захищає Україну на війні. І заради таких дітей, як вона, і заради майбутнього, ми всі тримаємося і живемо далі”, – розповідає наша співрозмовниця.
Перше серпня 2014 року назавжди залишилося в пам’яті пані Тетяни як день, що розділив її життя.
“Тоді ми перебували в селі Переможне, поблизу Луганського аеропорту. Моїй доньці Насті було лише рік і три місяці. У хаті ще були всі живі, ще трималося відчуття дому, хоча війна вже стояла зовсім поруч. Мій свекор Галайда Олександр уже не говорив і перебував при смерті. Я взяла на руки маленьку Настю і підійшла до нього. На мить він ніби прийшов до тями: глянув на мене, потім — на свою маленьку внучку. Я стиснула його руку, він у відповідь стиснув мою. Це був наш останній короткий зв’язок. Після цього він тихо заплющив очі”, – згадує жінка.
Вони вийшли з хати. У дворі вже чекала машина.
“Чоловік нервово курив, намагаючись приховати напругу. Ми обнялися зі свекрухою і сіли в авто. Було близько дев’ятої ранку. Стояла неймовірна спека — близько тридцяти градусів, а може й більше. Повітря було важким і тривожним. Ми поїхали польовими дорогами через Хрящувате. У машині стояла задуха, а десь поруч уже лунали обстріли. Я досі пам’ятаю той гул — важкий, металевий, від якого стигла кров. Це був звук війни, який неможливо забути. Ми дісталися Луганська. Місто було іншим: без світла, з напруженими людьми, у стані постійного страху. Тоді там ще жило понад пів мільйона людей, але відчуття було таке, ніби місто завмерло”, – оповідає пані Тетяна.
Чоловік обійняв доньку та жінку і сказав, що не може залишити своїх батьків. Після цього він повернувся додому.
Жінка згадує:
“Я залишилася сама з маленькою дитиною в незнайомій, тривожній реальності. Мене підвезли випадкові люди — глухоніма пара, за що я й досі відчуваю глибоку вдячність. Вони довезли мене до Сватового. У Сватовому мене зустріла Альбіна Кушелева, моя колега і керівниця з роботи в управлінні інформаційної політики (пані Альбіна й наразі очолює департамент масових комунікацій Луганської ОДА – ТРИБУН). Вона допомогла нам, дала можливість переодягнутися, перепочити, переночувати. Вранці нас посадили на потяг, і ми вирушили до Бердянська, у тимчасове місце перебування”.
Вона дуже цінує спогади чоловікового батька Олександра Галайди, які, зокрема, записав американський репортер Олександр Гук.
Історична довідка від Гука:
“Східна Україна – земля напівобезлюднена Голодомором 1933 р. У 1941-1943 рр. гітлерівці не спромоглися створити тут цивільного управління Рейсхкомісаріату “Україна”. Степ належав до фронтової адміністрації Вермахту. Зі збройним відступом ІІІ Рейху на захід закінчилася історія німецьких хліборобів на південь від Сіверського Дінця. У лютому 1943 р. Червона армія була вже на захід від Луганська. …Були порожні села, а забудова в них чи не повністю знищена. У 1944 та на початку 1945 року в тодішню Ворошиловградську область переселенців ще не кинули. Статистика виловлює їх від липня 1945 року – тоді вони становлять 7 відсотків усіх переселених з Польщі українців. У 1946 року степами Східної України йшов якраз наступний голод. Лемки ще встигали втікати і прибували як не на Лемківщину, то хоч б на Захід України. Станом на січень 1948 їх залишилося на Луганщині тільки 0,22 відсотка усіх переселених з Польщі”.
Лемки, серед яких були батьки Олександра Галайди, їхали на Луганщину два місяці. Це були ті люди, які не хотіли йти на перші заклики переїжджати в 1944-1945 роках, але чекали до останньої хвилини – до 1946 року, коли переселення стало депортацією. Вони догнали до Переможного худобу, довезли скрині, хоч як хотіли їх обікрасти. І побудувались тут.
Коли Олександр Галайда разом з невісткою Тетяною Стадник започаткували фестиваль “Лемківська ватра”, йому було близько 50 років. Його мову україномовний американський репортер Гук характеризував як “виразно лемківську, але суржикову”. Ось цитати з того дня, коли перед 2014 роком (точну дату тепер складно згадати) на фестивальному полі догоряла ватра, колективи поїхали геть, а організатори крутили музику з гучномовців.
“Ти про церкву питаєшся… До будівництва власної церкви ходили в Красне, Луганськ, Лутугине. Не було старих, молодші не пам’ятали старого і вибрали нове. Церкву збудували ми самі в 1998 році на свої кошти, і тоді дали нам священика. Він править українською. Ніхто від нас не ходить до грекокатолицької церкви в Луганську, однак каплички московський священик не хрестив”, – розповідав пан Олександр.
А спробу звести розмову до суперечки про “бандер” і “москвофілів” Олександр Галайда тоді завершив так: “…Аби бути собом”.
Читайте також: Мова мешканців Луганщини, починаючи з 1970-х: що місцеві згадують про освіту, побут, медійний простір і вибір бути собою.
