Естер востаннє була вдома в Бахмуті в листопаді 2021-го. Коли місто пахло трояндами, а не згарищем, коли можна було піти до води або в ліс, щоб побути на самоті. Тепер їй 23, вона живе між поетичними виступами, магістратурою та постійними розмовами про війну, від яких інші, за її спостереженнями, вже давно втомились. Але сама Естер каже: якщо вона перестане говорити про Бахмут і Донеччину — про них не говоритиме ніхто. І поки одні питають, "невже не можна писати про щось інше", вона намагається встигнути зафіксувати словами дім, який зникає просто на очах. Естер боїться, що Донеччина справді їде у пекло тим самим "останнім вагоном", про який вона говорить у своїх текстах.
З міста троянд до міста лева
Її Бахмут — це ставки, річка, озеро, а ще степ навколо міста і ліс.
"Це місто троянд і спокою. Троянд завжди було дуже багато, напевно, як і в Донецьку, його теж так називають містом троянд. А ще можна було піти в ліс і насолодитись самотою з природою", — каже вона.
Але дівчина не обходить і питання зросійщеності міст Донеччини.
"На жаль, треба чесно визнати: ці покоління дуже русифіковані. Це відчувалося у всьому — в менталітеті, смаках, звичках, у тому, що вважалося нормальною, соціально прийнятною поведінкою. Якщо говорити про моє покоління — мені зараз 23 — і про людей старших десь на сім років, то заперечувати цей факт просто неможливо", — зазначає Естер.
У листопаді 2021 року вона поїхала з Бахмута й більше туди не повернулася.
Обираючи майбутню професію, зрозуміла, що її захоплення мовами і є тим, що відгукується найбільше. Зараз вірить — кожна мова прийшла в її життя зі своєї причини.
Чеська з’явилася через бажання опинитися якомога далі від сходу. Її тягнуло до міст зі збереженою архітектурою, українською мовою на вулицях і сильнішою національною самоусвідомленістю. Японська зацікавила зовсім по-іншому: хотілося зрозуміти, як зсередини працюють різні мовні системи, та й сама японська культура й менталітет її по-справжньому захоплювали. Англійська згодом стала вже професійним напрямком — зараз вона поглиблено вивчає її в магістратурі КПІ й паралельно викладає.
"Мене завжди цікавили мови і те, як вони працюють на дуже різних рівнях нашого життя. Сама комунікація як явище. І в якийсь момент я просто відчула, що маю рухатися за імпульсом, який здавався мені дуже важливим. Таким імпульсом для мене стала чеська мова", — пояснює вона.
До Львова вступала свідомо. Подала документи до п'яти університетів, взяли в чотири — обрала Львівський національний, факультет філології, чеська мова. Місто здавалося культурною столицею, де все інакше. Але перший курс збігся з ковідом і онлайн-навчанням, а потім прийшло повномасштабне вторгнення.
"Я розчарувалась дуже швидко саме в цій подорожі. І все наклалось на байдужість системи й шалений відрив у менталітеті та розумінні людей. Це була доволі самотня подорож", — каже Естер про навчання у Львові.
Університет розчарував її доволі швидко.
"Програма на кафедрі була неадекватно сформована. Єдині предмети, де викладачі хоч трохи цікавились студентами, — це були українська мова, сучасна українська літературна мова, українська література. І парадоксально, що саме ці викладачі, переважно із заходу України, виявилися найжорсткішими до людей зі сходу. Мабуть, у них уже був сформований образ із новин ще з 2014 року", — каже Естер.
Поза університетом тим часом починалось зовсім інше.
"У Львові на Святвечір є традиція — готують дванадцять страв, дають гроші й цукерки колядникам. Якщо не відкрити двері — це потім помічають і обговорюють. Одного разу до нас постукали, принесли їжу й сказали: ви ж із Донбасу, як ви маєте право відмовити? А далі почалось — що вони просто чекають, коли прийде Росія. Що Донбас сам захотів піти до Росії, як і Крим. Що маленька Україна не впорається з великою Росією. Що Росія зупиниться, якщо їй віддати Донбас. Навіщо тоді взагалі воювати?" — розповідає Естер.
І це був не поодинокий випадок.
Вона уточнює: більшість людей у Львові — українськоналаштовані, і ті, хто казав таке, теж вважають себе патріотами.
"Просто у Львові люди прикидаються, що вони ввічливі й правильні. Прагнуть відповідати соціальній рамці, щоб не зіштовхнутись з осудом. І в цьому середовищі отруйна теза звучить не як агресія, а як жаліслива допомога", — каже вона.
Вона їздила по всій Україні — Харків, Одеса, Суми, Франківськ, Хмельницький — і щоразу повернення до Львова давало різкий контраст.
"Приїжджаєш у Харків — і відчуваєш абсолютно логічне наближення війни і правди до себе: в розмовах, в поведінці людей. У Львові люди не зайняті тим, що відволікаються від війни настільки, але це відчувається — якась герметична бульбашка, де тиша не від безпеки, а від небажання дивитися", — пояснює вона.
Зрештою вона зрозуміла, що вписатись не вийде, — і поїхала до Києва.
Літературні події і відкритий мікрофон
Рятунком у Львові стала поезія. Що більше вона відточувала письмо, то більше з'являлося людей, місць, зв'язків. Літературні осередки по всій Україні, поїздки на виступи, колаборації, журнали.
"Коли я почала більше цікавитися літературою, відшліфовувати своє письмо і відчувати, що воно починає краще вдаватися, я стала знайомитися з різними осередками в Україні, подорожувати містами, робити колаборації, публікуватися в журналах. Це дуже насичене життя — і соціально, і культурно, і навіть економічно, бо всі ці події та журнали також працюють як підтримка Збройних сил України", — розповідає Естер.
Вона стала частиною мистецького об’єднання "Плем'я Тверде", яке проводило події про літературну картографію Донеччини, досліджувало різні формати й площини, створило журнал із публікаціями авторів з усієї України. Це давало їй відчуття, що навіть у чужому місті є простори, куди можна повертатися і де не потрібно нічого пояснювати.
"Навіть коли я сиділа в такому чужому Львові, я не відчувала себе настільки відірваною. Бо знала: є інші простори, куди я можу завжди повернутися — розширити коло спілкування, межі знайомств і власне розуміння людей та літератури", — каже вона.
Але й у літературному середовищі є речі, на які вона не заплющує очі. Деякі спільноти толерують виступи російською або цитування російських класиків. За її словами, в Одесі це помітніше й ширше виходить у публічний простір. У Києві — менш очевидно, але теж присутнє, і якщоне витратиш час на дослідження, цього не побачиш.
"Ви маєте бути усвідомленими на кожному кроці — коли вас кудись запрошують, коли з вами хтось читає на одній сцені. Є речі, які неочевидні, доки не проведеш власне глибоке дослідження. Тому я і не скрізь беру участь", — пояснює вона.
У її колі є поети, чия творчість їй відгукується — люди з чіткою громадянською позицією і виразним соціальним меседжем. Але є й ті, хто час від часу говорить, що вона нібито пише лише про війну. Мовляв, жінки можуть писати і про любов, і про війну, але чи не можна на п’ятий рік знайти щось цікавіше?
"Ми не можемо йти проти відчуття, яке супроводжує нас на кожному етапі існування. Вночі ми заходимо в телеграм-канал, щоб дізнатися, де сьогодні спати: в метро, в укритті, в коридорі чи просто вирішити не думати про це і залишитися в ліжку. Коли щодня живеш на цьому лезі, я не уявляю, як можна ігнорувати цю реальність. Люди, які говорять такі речі, — це часто ті, хто не донатить, не репостить новини і не проявляє громадянської позиції. Це радше про вибірку людей, які загалом доволі пасивні в питанні підтримки армії чи країни", — каже Естер.
Київ і любов до науки
У Києві вона живе сама і навчається в магістратурі КПІ на англійській мові. Каже, що тут її нарешті захоплює сам навчальний процес — його організація та рівень залученості викладачів.
"Це однозначно аб’юзивні відносини, де ти ніби й страждаєш, але водночас любиш це. Якийсь стокгольмський синдром — ти постійно знаходиш пояснення, чому тобі складно. Але це точно виправдана річ", — сміється вона.
Київ змінив не лише місто навколо неї. Тут вона нарешті перестала намагатися вписуватися.
"Я думаю, я просто відчепилася від себе. Я не прагну нікуди вписатися. Я є — і цього достатньо", — каже Естер.
При цьому її літературне життя зараз тихіше, ніж раніше. Попередні роки були насиченими: виступи, колаборації, публікації, журнали. Тепер інакше.
"Раніше моє життя було дуже вибуховим в літературному сенсі. Дуже активним та інтенсивним. Але зараз настав якийсь період тиші. Я поглиблено вивчаю літературу і її зміст, і все менше тягнуся до того, щоб десь світитись літературно. Відточую своє письмо наразі", — пояснює вона.
На її творчість впливає і лікування.
"Я почала приймати антидепресанти й ходити до психіатра, бо іноді просто могла не їсти кілька днів. Не всі однаково справляються з війною і втратами. То про що ми тоді взагалі говоримо? Вибачте за відвертість. Війна поступово з’їдає. І в такому стані розмова про те, щоб писати “про щось інше”, для мене просто втрачає сенс. Але, думаю, це важливо залишати в інтерв’ю — щоб було зрозуміло: не всі ми живемо як блогерки, що купують собі мільйон троянд", — каже Естер.
Вона мріє побувати в Краматорську і Слов'янську, мріє взяти жменю землі з Донецької області.
"Мені здається, ми зараз споглядаємо останній вагон потяга Донеччини. Він вже віддаляється від нас. І це боляче споглядати. Тому хочеться хоча б наостанок мати хоч щось", — говорить мисткиня.
Читайте також: Рукописи горять. Письменниця Єва Вайда спалила свої роботи через страх “бути зниклою” в окупованому Луганську.
