У Слов’янську Анну Топалову знають багато років. Для когось вона — людина, яка організувала найважливіший день у житті. Для когось — обличчя міських свят, фестивалів, концертів і творчих проєктів. А для самої Анни Слов’янськ став містом, де здійснилися мрії, попри відсутність зв’язків, грошей і будь-яких гарантій успіху. Сьогодні вона вимушено живе в Дніпрі, але серцем усе ще залишається вдома, на Донеччині.
Свою історію вона розповіла кореспондентці видання ТРИБУН.
“Словʼянськ мені дав крила, натхнення та втілення моїх мрій… Моє серце назавжди там”, — говорить Анна.
Від педагогіки — до культури
Жінка народилася та виросла в Краматорську. У 1996 році вступила до педагогічного університету, де навчалася на вчительку фізики та інформатики. У 2002 році завершила магістратуру за напрямами фізики та педагогіки. Але працювати в школі не хотіла.
Ще під час навчання вона щоліта їздила працювати вожатою до дитячого табору “Перлина Донеччини”. Саме там практикувала роботу з людьми, вчилася організовувати події та створювати атмосферу.
Анна згадує, що навчалася разом з Олександром Кашлаковим, який згодом став першим директором міського Будинку культури залізничників у Слов’янську. Саме він відкрив для неї двері у світ культури та організації заходів.
“Саме Олександр Кашлаков мене познайомив з культурою Словʼянська. Йому запропонувала Галина Овчинникова (засновниця Танцювального Центру «Грація») провести весілля її сина, а я напросилася до Олександра помічницею. Ось так і почала робити культурні кроки”, — розповідає вона.
Вже восени 2004 року Анна стала менеджеркою культурних проєктів Будинку культури залізничників.
На початку 2000-х культурне життя Донеччини стрімко змінювалося.
У 2006 році Анна стала артдиректоркою нічного клубу “Максимум”, хоча тоді такої посади фактично ще не існувало.
“Я була дівчиною, яка організовувала вечірки”, — сміється жінка.
Разом із колегою Марком Ахмедовим вона почала організовувати вечірки, концерти та шоу-програми.
Саме Анна Топалова вперше привезла до Слов’янська пінну вечірку — формат, який на той час був абсолютною новинкою для міста. Після цього почалися гастролі артистів, тематичні шоу та масштабні події.
Паралельно з 2004 по 2014 рік Анна працювала над фестивалями дитячої та юнацької творчості “Зажги свою звезду” та Forte music. А з 2008 року входила до групи організаторів усіх міських свят на центральній площі Слов’янська.
У 2010 році разом з Оленою Резнік Анна заснувала міський проєкт “Словʼянська фабрика зірок”. Першою, хто отримав перемогу в цьому конкурсі, була Манана Саруханян. Згодом Анна разом з Арсеном Саруханяном створили Театр пісні “Сапфир”, де Манана стала солісткою.
Творчість поступово ставала не просто роботою, а способом життя.
Як народилася весільна організація
Того ж 2010 року один із друзів попросив Анну допомогти на весіллі — просто “побігати й відповідати за все”. Саме цей день став початком її весільної кар’єри.
“Ось так я стала займатися організацією весіль”, — говорить вона.
Тоді професії весільного координатора в регіоні фактично не існувало. Але Анна інтуїтивно створювала те, що згодом стало окремою індустрією.
“Я стала першою організаторкою-координаторкою весіль, коли ще назви такої не було”, — розповідає жінка.
Вона працювала з найвідомішими закладами міста — “Палермо”, “Роше Рояль”, “Смерека”. У 2013 році відкрила власну студію весільного декору.
Для неї весілля завжди були не просто роботою.
Це нереальні відчуття, коли ти знаєш, що саме від тебе залежить, наскільки неповторним та яскравим буде один із найважливіших днів у житті молодят.
За роки роботи вона стала для багатьох пар близькою людиною.
“Ми настільки зближуємося з нареченими, що спілкуємося багато років уже після весілля”, — ділиться Анна.
Слов’янськ став містом мрій
Жінка часто говорить про Слов’янськ не як про місце роботи, а як про простір, який її сформував.
“Я з незаможної родини. І Словʼянськ став для мене містом втілення моїх мрій. Я стала весільним організатором без грошей та зв’язків. Тільки завдяки бажанню розвиватися”, — розповідає Анна.
Вона переконана: саме творча атмосфера Слов’янська допомогла їй стати тією, ким вона є.
Словʼянськ — дуже творче місто. Місто справжніх майстрів, місто щасливих людей.
За її словами, навіть попри те, що Краматорськ — її рідне місто і воно значно більше, культурне життя Слов’янська завжди мало особливу енергію.
Анна може довго говорити про місця, які стали для неї символами дому.
Особливе місце в її серці займає ресторан “Палермо”, де вона понад 15 років відповідала за передноворічні корпоративи:
“Палермо — це неповторна атмосфера. За 20 років його існування я так і не побачила кращого літнього майданчика. А найбільша цінність цього закладу — колектив! У Палермо люблять своїх гостей”.
Вона з теплотою згадує кафе “Шинок”:
“Я пишаюсь багаторічною дружбою та співпрацею з кафе «Шинок». На їх долю випало багато труднощів, але вони стійко йдуть вперед”.
Парк Шовковичний. Анна памʼятає його занедбаним та нікому не потрібним. Вона бачила, як він відроджувався і розквітав.
“А скільки заходів ми проводили в «Ракушці» (це так ми сцену в парку називали). Памʼятаю, як в 2013 Словʼянськ здобув Гран-Прі на параді вишиванок у Києві і нам за умовами цього заходу передали великих розмальованих птахів з усіх областей України. І ці птахи по всьому парку розташовані були”, — з теплом розповідає Анна.
Солені озера та Словʼянський курорт також назавжди в її серці.
Любить і невеликі місця навколо міста — Суханівку з крейдяними горами, підвісним мостом над річкою та затишними галявинами, Мирне з його повітрям і тишею, Олександро-Невський собор, де, за її словами, відпочиває душа.
Війна, евакуація і повернення
У 2014 році через бойові дії Анна була змушена виїхати зі Слов’янська до Харкова. Саме тоді вона разом з Марком Ахмедовим створила агенцію “Жизнь прекрасна”. Назва народилася у дуже непростий час — як спроба втриматися за віру в життя.
Попри все, після 2014 року Анна повернулася до улюбленої справи. До повномасштабного вторгнення її життя, за власними словами, було “нереальним”.
“Робота мрії. Вільний графік. Я купила автівку, а влітку 2021 року — будинок у центрі Краматорська. А вже через пів року почалася велика війна. Ми дуже любимо свій дім… Це була наша мрія, якою ми навіть не встигли насолодитися”, — продовжує наша співрозмовниця.
У квітні 2022 року родина евакуювалася до Дніпра.
На початку 2023 року вони повернулися додому — у момент, коли міста Донеччини почали поступово оживати. Поверталися люди, відкривалися магазини, кафе, життя почало відновлюватися.
У травні 2023 року Анна провела перше весілля після початку повномасштабної війни. Потім були ще десятки церемоній, пропозицій руки й серця та великі святкування. Навіть у 2024 та 2025 роках весільна індустрія в регіоні жила.
Масштабні весілля були і в “Палермо”, і в “Баку”, і в “Шервуді”.
Хоча війна все одно змінила реальність. Раніше весілля були на 50 і більше гостей. Під час війни — 20–30. Багато людей виїхало.
Сезон весіль тривав до листопада 2025-го, однак взимку все змінилося — фронт все ближче, FPV-дрони, “прильоти” по місту і вдень, і вночі.
Нове життя у Дніпрі
Нещодавно Анні разом із родиною знову довелося покинути свій дім. Наразі вони живуть у Дніпрі. До організації свят поки повернутися не може. Вона зверталася до місцевих весільних агенцій, пропонувала себе як координаторку, але розуміє: в новому місті потрібно починати майже з нуля. Адже, щоб бути організатором, потрібно мати базу закладів, знати підрядників, місто, людей.
Попри це, вона не втрачає віри:
“Так, життя обернулося на 180 градусів. Але воно не закінчилося”.
Сьогодні Анна Топалова також виконує обов’язки директорки Центру культури Слов’янська — продовжує працювати для міста навіть на відстані.
“Дім — це люди”
Поняття дому для жінки давно перестало означати лише стіни чи адресу:
“Дім — це не тільки рідні стіни. Дім — це люди, яких я люблю і хочу бачити та обіймати”.
Вона впевнена: без минулого немає майбутнього. І все, чого досягла у житті, нерозривно пов’язане саме зі Слов’янськом. Містом, яке дало їй крила.
Читайте також: Краса як опора: історія майстрині зі Слов’янська, яка залишається в прифронтовому місті та працює, попри небезпеку.
