Альона Оголь — хореографка зі Слов’янська. Ще в дитинстві вона зрозуміла, що танець стане її покликанням. Жінка створила власний колектив “Овація”, виховала десятки дітей, організовувала творчі проєкти, а після початку повномасштабної війни була змушена залишити рідне місто. У Києві вона не лише знову побудувала професійну кар’єру, а й реалізувала ідеї, про які мріяла багато років.
Своєю історією Альона поділилася з кореспонденткою видання ТРИБУН.
Любов до танцю з’явилася в Альони ще в дитинстві. З шести років вона навчалася у танцювальній студії, де й зробила свої перші кроки у хореографії. Саме тоді вона зрозуміла, що танець для неї — значно більше, ніж просто захоплення.
Ще навчаючись у школі, Альона почала працювати з дітьми: набирала власні групи, підробляла в іншій танцювальній школі після уроків і поступово почала створювати власну студію.
Професійну освіту Альона здобула в Донецькому університеті культури і мистецтв, а згодом продовжила навчання у Харківській державній академії культури. Там вона отримала диплом магістра з відзнакою.
Саме під час навчання остаточно усвідомила: танець — це не просто професія чи хобі.
Це справа, в якій я відчуваю себе справжньою. Це моя мова, мій шлях і справа всього життя. Це справа, яка надихає, наповнює і яку я обираю серцем щодня.
Жінка каже, що професійний шлях у Слов’янську став для неї одним із найважливіших етапів становлення як хореографки та керівниці. Працюючи в Центрі культури, вона створила власну танцювальну студію, яка стала для багатьох дітей місцем творчості, розвитку та перших великих перемог.
Назву для неї Альона обрала символічну — “Овація”. Саме так називалася студія, в якій вона навчалася сама. Коли той колектив припинив існування, у жінки з’явилося бажання продовжити його історію та відродити справу, яка колись стала початком її творчого шляху.
У колективі працювали різні хореографічні напрямки. Для керівниці було важливо не лише навчати дітей техніці танцю, а й допомагати їм розкриватися, вірити у власні сили та не боятися сцени.
Разом зі своїми вихованцями вона брала участь у всеукраїнських конкурсах і фестивалях. Колектив регулярно здобував призові місця, повертаючись додому з новими перемогами та враженнями.
Окремим важливим напрямком роботи стала організація творчих подій. Альона проводила звітні концерти, а також організувала свої перші танцювальні змагання Hard Dance Show. Саме тоді вона зрозуміла, що її покликання полягає не лише у викладанні.
“Я зрозуміла, що хочу не лише навчати, а й створювати простір і можливості для розвитку інших”, — ділиться хореографка.
24 лютого 2022 року життя Альони, як і мільйонів українців, розділилося на “до” і “після”. Першими відчуттями, згадує, були розгубленість, безпорадність і нерозуміння того, що буде далі. Вона переживала за свою родину, близьких і рідний Слов’янськ.
“Було боляче усвідомлювати, що під загрозою опинилося місто, де я формувалась як особистість, як хореограф, як людина, яка вкладала у свою справу серце й роки праці”, — зазначає жінка.
Не менш гострими були переживання як керівниці творчого колективу. Вона думала про дітей, свою команду, про те, чи вдасться зберегти творчий простір і той особливий зв’язок, який роками будувався між педагогом та вихованцями.
Було страшно втратити не просто роботу, а те середовище, яке ми створювали разом, ту довіру, ті мрії й плани, які будували.
Альона згадує — в той момент здавалося, що майбутнє зупинилося. Але з часом прийшло розуміння: творчість, люди й справа, яку ти любиш, можуть змінювати форму, місце, обставини — але залишатися всередині. Саме ця думка допомогла їй рухатися далі. Втім, на жаль, зберегти свій колектив після початку повномасштабної війни хореографці не вдалося.
Рішення переїхати до Києва Альона ухвалювала разом із чоловіком. Ще задовго до повномасштабної війни подружжя говорило про те, що колись хотіло б жити у столиці. Тому, коли довелося обирати, куди їхати далі, це рішення стало природним.
Попри це, переїзд був непростим. Найбільше лякала невідомість.
“Найбільше було страху й невідомості. Я не розуміла, як буду реалізовувати себе професійно в Києві, який тут ритм життя, який рівень хореографічного середовища, які можливості та чи знайдеться в ньому місце для мене. До цього я багато разів приїжджала до Києва з вихованцями на конкурси та фестивалі, але ніколи не дивилася на місто як на місце для життя й розвитку”, — ділиться жінка.
За її словами, було усвідомлення великої конкуренції, сумніви, багато запитань і моментів, коли хотілося все поставити на паузу. Але водночас було й інше відчуття: “Якщо не спробувати, то ніколи не дізнаєшся, на що здатен”.
Поступово страх поступився місцем діям.
“Як кажуть — очі бояться, а руки роблять”, — зазначає Альона.
Так і почалося творче життя в столиці.
Ідея масштабних творчих проєктів виникла в Альони ще під час роботи у Слов’янську. Вона давно мріяла запрошувати до журі відомих артистів, яких знають і поважають у творчому середовищі. Проте тоді реалізувати цю ідею було складно — далеко не всі були готові приїжджати. Після переїзду до Києва можливостей стало значно більше. Поступово вона почала запрошувати до суддівства відомих артистів: спочатку — одного, потім — другого, третього…
Проте згодом хореографка зрозуміла, що просто присутності зірок у журі вже недостатньо. Так народився новий формат Hard Dance Show Collab. Його головна ідея полягає в тому, що переможці чемпіонатів виходять на сцену разом із професійними артистами, спільно готують постановки та стають повноцінними учасниками великого шоу.
Попри нове життя у столиці, Донеччина залишається невід’ємною частиною Альони.
Донеччина для мене завжди буде значно більшою, ніж місце народження. Це моя родина, моя душа, моє коріння.
Саме тому одним із перших великих проєктів після переїзду до Києва став фестиваль “Кубок Донбасу”. Альона зазначає, що для неї це було не просто творче змагання, а символічний жест. Таким чином вона хотіла показати, що Донеччина живе, творить і продовжує звучати.
“Особливо цінною стала підтримка колективів із рідного регіону. Частина учасників змогла приїхати особисто, інші долучалися онлайн. Серед них були представники Бахмута, а також тоді ще мирного й живого Покровська”, — розповідає жінка.
Вона додає, що саме тоді остаточно зрозуміла власну місію.
“Моя місія — не просто пам’ятати про Слов’янськ, а говорити про Донеччину через творчість, через дітей, через сцени й проєкти. Показувати всій Україні, що Донеччина — це не лише новини чи географія. Це край світлих, сильних, добрих і дуже талановитих людей”.
І завершує розмову Альона зворушливими словами: “Де б я не була — частина мого серця завжди залишатиметься вдома”.
Читайте також: "З підтримкою один одного ми – сила": хореографиня зі Старобільська Вікторія Савенко про свої кроки до танцювальної кар'єри.
