У 2026 році День сім’ї відзначається 15 травня. Для багатьох українців він має особливий присмак — не радості, а туги за домом і щасливими моментами, які залишилися в окупованій Луганській області. Спільні вечері, свята на природі, паски, що випікали до самої ночі — усе це тепер існує лише в спогадах. Та попри відстань переселенці бережуть сімейні традиції та звичаї, передаючи їх своїм наступним поколінням.
У цьому матеріалі журналістка видання ТРИБУН зібрала історії луганчан, які поділилися власним досвідом.
Історія Софії Бісюкової з Сіверськодонецька: сім’я, де кожне дерево мало свого господаря
До початку повномасштабного вторгнення я жила в Преображенному на Сватівщині, з бабусею та дідусем. У нашій родині жодне свято не обходилося без окрошки — Новий рік, дні народження, День праці, Великдень — завжди є ця страва, бо я дуже сильно її люблю й ми робимо її за власним рецептом.
Було таке сімейне правило — на Великдень їдемо на кладовище до родичів бабусі, а на Проводи — до родичів дідуся. Наступного року навпаки, і так чергувалося щороку.
А ще Чистий четвер — це завжди було капітальне прибирання: у дворі, у хаті, за двором. У Страсну п’ятницю нічого не можна робити, а в суботу з самого ранку й до ночі ми пекли з бабусею паски, робили крашанки. А потім перед Великоднем у село приїжджав священник, і ми йшли в церкву. Я завжди вночі казала бабусі, щоб вона мене обов’язково взяла з собою. Приходили, розбирали кошик, сиділи всією родиною — щось обговорювали, про щось мріяли. Як зараз це все згадую, то сльози на очах. Так болить…
Влітку, як приходило перше тепло, ми з дідусем завжди виділяли один день, коли разом садили квіти, білили дерева. Здавалося б, просто працюєте, але це було так душевно, бо в процесі ви розмовляєте, щось згадуєте, чимось ділитесь. Коли вошкаєшся в ґрунті, торкаєшся своєї землі — неймовірне відчуття! На свіжому повітрі, біля дому, і рівень ендорфінів зашкалював — розумієш, що ти дійсно щасливий.
До речі, у нас була маленька традиція, пов’язана з садівництвом. За нашим двором у селі росте велика груша — її садив ще мій прадід Пантелій. Ось звідти й пішов звичай, що біля дому мають бути дерева, кущі чи садок. У нас дерева садили всі, і кожен саджанець мав свого господаря й свою історію. У брата Міші це була яблуня. Коли деревце виросло, він дуже любив його — сидів там постійно, грався. Його тягнуло туди, хоча він тоді ще не знав нашої історії. Це якась сімейна магія.
І я, як це побачила, подумала: хочу так само зробити, щоб мої діти в майбутньому хотіли їхати додому, до подвір’я бабусі й дідуся, щоб їх завжди тягнуло до мами на Батьківщину.
У серпні в бабусі з дідусем річниця весілля — збиралася вся родина, приїздив дядько з Києва. Ми виносили розкладний стіл, накривали його з квітами біля входу в будинок — було таке правило ще від прабабусі, що молоді мають сидіти у своєму подвір’ї біля входу. Вони сиділи вдвох, ми їм кричали “гірко” — дуже душевний момент. І завжди діставали сімейні фото з весілля, народження дітей і розглядали разом.
Восени, у вересні, знову з’їжджалася вся родина — копати картоплю. Здається, нічого особливого, але в цей день теж були щирі розмови, спогади, сміх.
На Різдво ми завжди готували 12 страв: бабуся, мама і я. Три господині на кухні, і це, здається, єдиний день, коли ми одночасно щось робимо й не сваримося. А ще до нас завжди приходили діти, щедрували, маланкували. І ми їх чекали, готували цукерки, монети, а для дорослих, які приходили посівати, — чарку й закуску.
У кожного члена родини в кожній порі року були іменини, тож ми намагалися збиратися всім складом. У нас було так: коли народжується дитина, це справжнє велике свято. Рідні дарували візочки, ліжечка, іграшки, гуляли масштабно. Завжди чекали на такі події, і це було щось особливе.
А ще пам’ятаю, як у школі відзначали День родини. У початкових класах вчителька влаштовувала нам посиденьки з чаєм та смаколиками, приходили батьки, були конкурси. Сім’ї ділилися спогадами.
Потім я переїхала до батьків у Сіверськодонецьк. Після повномасштабного вторгнення все змінилося — усі роз’їхалися: хтось в іншій країні, хтось в іншому місті. І, як би банально це не звучало, ніде збиратися. Раніше всі їхали до батьківської оселі в Преображенному, це була така собі “точка збору”, а зараз її немає.
Особливим у 2022-му був Великдень — ми зустрічали його в окупації, у селі. Коли згадую те свято, стає дуже сумно. Ми тоді приїхали з Сіверськодонецька, бачили багато того, чого діти не повинні бачити, їхали через Лисичанськ, де йшли запеклі бої. У церкву, звісно, ніхто не пішов, але бабуся десь знайшла Єрусалимську свічку, ми напекли пасок, тітка зробила ще й сирну, накупили всілякої всячини й у нас був такий стіл.
Я добре пам’ятаю той ранок: десь година десята, може одинадцята. Ми сіли за стіл, запалили свічку, помолилися — в усіх було одне бажання. Щойно сіли — дивимося, а миски на столі починають трохи хитатися. Аж бачимо — їдуть російські танки. І я стою біля вікна зі сльозами на очах, бо розумію, що наче вдома, але в мене його намагаються відібрати. Той Великдень був дуже емоційним, дуже напруженим, і я буду розповідати про нього своїм дітям до кінця життя.
А вже після того, як ми евакуювалися, усі свята — що Різдво, що Новий рік, що дні народження — злилися в буденність. Бабуся з дідусем — у Києві, ми з батьками — в Умані. Коли немає відчуття дому, немає і свята…
До речі, я помітила, що в людей зі сходу, де б ти їх не зустрів, є відчуття родини. Бачиш людину зі Сватового в Києві — і обіймаєш її, хоч до того ви були незнайомі. Бо ми розуміємо, як це боляче — залишитися без дому, без своєї землі.
Історія Марії Наугольної з Преображенного: сім’я, яка збирається на всі свята
Я, мама, тато, брат Михайло і бабуся по маминій лінії живемо разом, і в нас заведено: завжди снідаємо та вечеряємо разом.
Взагалі ми завжди стараємося збиратися на всі дні народження — не тільки маленьким колом, а всією великою родиною: бабусі, тітки, дядьки. До прикладу, Великдень. Усі родичі приїжджають, ідуть на кладовище, поминають померлих родичів. До 2022 року це була стала традиція. Ну й такі свята, як останній дзвоник чи перше вересня — якщо була можливість, щоб усі приїхали, збиралися й тоді. Зараз можемо виділити вихідні, посмажити шашлики разом.
Різдво зазвичай святкуємо всією родиною — їдемо до татової мами, куди також приїжджають усі родичі. Зі страв ми не готуємо нічого особливого: окрошка, салати, нарізка з овочів і фруктів. На природі це завжди картопля, м’ясо, бутерброди. Ну й торт — найчастіше медівник або Наполеон.
Для мене, і, думаю, для всієї моєї сім’ї, місцем сили вдома була сама природа Луганщини — степи, водойми, гори.
Влітку ми виїжджали на пікнік на річку чи ставок. І ще згадую, як їздили в поле — перевірити врожай, збирати жолуді та просто сфотографуватися. І часто ми збирали колоски, соняшники й робили букет із того, що вродило.
Напевно, найяскравіше згадуються такі свята, як День села. У нашому Преображенному регулярно проходили концерти, куди ми ходили всією сім’єю. Я, мама й бабуся по татовій лінії — усі виступали, а тато з Мішею були глядачами.
У такі дні ми збиралися завчасно разом, а потім — шашлики, дискотека, все таке.
Зараз, оскільки ми зараз живемо в Німеччині, залишили традицію зустрічати Новий рік завжди двічі: за українським і німецьким часом. Перед цим ми прикрашаємо ялинку разом, розвішаємо сніжинки на вікна й двері, створюємо атмосферу.
Також наша сім’я відзначає державні свята: День Незалежності, День Прапору, День захисників. Дещо й змінилося. За новим календарним стилем ми святкуємо День Святого Миколая 6 грудня — не пам’ятаю, щоб була така традиція вдома в мирні часи.
Історія Ольги Хмель із Троїцької громади: сім’я, яка продовжує традиції заради дитини та створює нові
На жаль, у нас немає й не було сімейних традицій як таких. Ми разом збиралися всією великою родиною найчастіше на свята, особливо на Великдень. У цей день ми їздили до батьків мого батька, де збиралися всі родичі. У тата — ще три брати, і приїжджали додому всі з дітьми.
Бабуся готувала, накривала на стіл — було багато м’ясних страв, а також у неї була “коронна страва” — десерт, який ми всі дуже любили. Я навіть не знаю, як його назвати — щось на кшталт пудингу, але з простих інгредієнтів, із двома шарами: перший шар — це сметана з цукром і желатином, а верхній шар — це какао, розведене з цукром і теж, здається, з желатином. І ось це було щороку на Великдень, допоки бабуся не померла.
До батьків моєї мами ми їздили на Проводи. У селах, де жили ми й батькові батьки, відзначали лише Великдень, а наступного тижня всі сиділи вдома. А в тому селі, де жила мамина мама, навпаки — Великдень не відзначали, а відзначали Проводи, і щороку ми їздили туди поминати близьких.
Якщо брати родину — батьки, брат, невістка — то, коли я ще була незаміжня, ми щороку збиралися до кожного на день народження й святкували таким маленьким колом. Коли я вже вийшла заміж, ми з чоловіком жили в іншому місті, батьки — в іншому, тому ми їздили тільки до них на іменини, а до нас вони приїжджали рідко.
Взагалі, коли я ще була дитиною, у Сватівському (тоді ще Троїцькому) районі всі свята проводилися на природі, у таких посадках біля полів.
Лісів у нас небагато, але там ніколи не сиділи, тільки їздили по гриби.
У Рубіжному, де ми жили з чоловіком, був ліс, і, звичайно, різні заклади: “Козацька рада”, “Глобус”, але якихось особливих місць не було. Мабуть, найбільше, що мені подобалося — це ліс і відпочинок на “Южанському” пляжі.
Так, як за кордон виїхали лише я, чоловік та дитина, то традиції не дуже вдавалося зберегти, бо вся сім’я залишилася в Україні — хто в окупації, хто на вільній території. Перший рік після переїзду ми взагалі нічого не святкували — просто чекали, коли зможемо повернутися додому. А одного разу мама мені сказала: якщо ти будеш у такому пригніченому стані, не продовжуватимеш традиції, то дитина не побачить, як це було у нас вдома. Вона виросте, не знаючи, як ми там святкували, що робили. Тому тепер щороку на Великдень разом із донькою ми робимо крашанки, печемо кекси. Розповідаю доньці, як я робила це зі своєю мамою. А до Різдва ми готуємо кутю й несемо її друзям у Німеччині.
Довгий час я не могла наважитися втілювати тут ці традиції, тому що вони завжди нагадували мені про маму, нашу сім’ю, про те, як ми готувалися разом — це був такий тригер… Але потім я все ж дослухалася до маминої поради.
Вже в моїй родині з’явилася традиція святкувати річницю весілля, бо мої батьки, здається, ніколи це не святкували, хоча вони вже в шлюбі 34 роки. Приходить цей день, і мама казала: “О, у нас сьогодні з батьком річниця”. Ну і все, не було ніяких посиденьок. Ми з чоловіком вирішили, що будемо святкувати, допоки можемо. Навіть якщо ніхто не може розділити з нами цей день, ми накриваємо стіл, кудись їдемо, обмінюємося подарунками, робимо фото. Тобто, ми вирішили започаткувати таку традицію для себе.
Що стосується історії, пов’язаної з сім’єю, — мені найбільше запам’яталися навіть не самі свята, а те відчуття підготовки. Тому коли приходять значущі дати, як Різдво чи Великдень, мене постійно накриває — я згадую, як ми готувалися вдома, і думаю про те, що, можливо, цього вже ніколи не буде.
Історія Юрія та Устини Ярмолюк зі Сватівщини: сім’я, яка копала разом картоплю й пасла корів
— Наша родина складається з мене, дружини Устини та трьох дітей. Найбільша традиція — це збиратися разом на всі свята, — розповідає Юрій. — Посиденьки найчастіше влаштовували в батьків, туди з’їжджалися всі родичі. Влітку обов’язково готували шашлик, взимку це найчастіше салати: шуба, олів’є, а ще толчонка, окрошка.
— Хоча могли й прийти з тим, що в кого вдома було, — додає Устина. — А ще ми саджали й копали картоплю разом — спочатку одним родичам посадили, потім інші прийшли допомогли, і навпаки.
— А після того, як роботу було зроблено, обов’язково різали кавун прямо на городі, діти їли морозиво. І є ще одне правило, яке я започаткував у нашій родині, — каже Юрій. — Коли спечемо паски на Великдень — не можна їх куштувати, поки не настало свято. Зараз усі дотримуються цього “закону”.
— Раніше я зі своєю мамою щороку ходила збирати полуницю й ожину понад річкою, поблизу поля. Оце так було, я добре пам’ятаю ті часи. На День праці ми сім’єю кілька років поспіль виходили в посадку, де ріс бузок. Там смажили шашлики, святкували.
— А в мене колись була своя сімейна традиція, — продовжує Юрій. — Ми щотижня їздили в поле дивитися на врожай. Їздили втрьох: мама, я і брат. Кожен дивився на свою землю.
— По-господарськи, — усміхається Устина.
— До речі, — додає Юрій, — на День села обов’язково ходили сім’єю до будинку культури. Там завжди були концерти, відзначали всі відомі свята.
— Особливим місцем для нас було й Сватове — там проходив Слобожанський Спас, різноманітні фестивалі. Більше, мабуть, ніде й не були.
А після початку повномасштабного вторгнення, — ділиться Устина, — залишилися зустрічі в родинному колі, навіть стали важливішими, теплішими.
— А ось святкувати Перше травня на горі вже не виходить, і корів більше не пасемо, як раніше, — зітхає Юрій. — Із мирних часів найбільше запам’яталося, мабуть, як влітку ходили на гору, брали тормозок із собою, потім спускалися й купалися в річці…
Війна розлучила луганчан із домом, але їм вдалося зберегти ту іскру, яка сьогодні запалює сімейне вогнище. Головне — це пам’ятати про свій рід, плекати родинні звичаї та передавати їх нащадкам.
*Примітка: деякі імена та прізвища героїв змінено з міркувань безпеки.
Читайте також: Про хліборобські свята, народні звичаї та традиції Луганщини.
