До повномасштабної війні 16-річна Валерія Галич жила разом з мамою Наталією та 17-річним братом Іваном у Сєвєродонецьку. Велику війну вони зустріли там, згодом Наталія відправила дітей до родичів в село. Звідти їх проросійські налаштований батько відправив Лєру з Іваном навчатися до РФ.
Як дівчині вдалося вирватися від росіян вона розповіла в Інтерв’ю “Громадському радіо”.
Із батьком Лєри родина не живе з 2014 року. Нову фазу війни Наталія з дітьми зустріла у Сєвєродонецьку, згодом із безпекових умов вона відправила їх до селища Ями, де жила її свекруха, яка лояльно налаштована до окупантів. Село швидко захопили росіяни.
“Під кінець серпня заїхали російські військові, стали розселятися по хатах. Спочатку ходила місцева влада, питала, де пусті будинки, якщо люди виїхали, то вони туди заселялися. А потім, коли російських солдатів стало багато, їх заселяли, навіть попри згоду господарів осель. Ще часто розпитували, хто де працює, чим люди займаються, погрожували, якщо повернеться українська влада, то всім “капець”, і взагалі налаштовували проти України. Було страшно і дуже неприємно, бо було відчуття, ніби я зраджую свою країну, тому що я перебуваю на окупованій території і нічого не можу зробити”, — загадала Валерія.
Батько Лєри у цей час працював у Польщі, Наталія просила його повернутися і забрати дітей на територію України, на що отримала категоричне “ні”.
“Він твердо сказав, що діти до України не поїдуть. Мій колишній наказав дітям озвучувати іншим людям таку позицію, ніби з мамою вони не спілкуються. Пізніше він принципово повернувся на Луганщину, побув з дітьми півтора місяця, змусив їх зробити російські паспорти і поїхати на навчання до Бєлгорода. А сам поїхав на заробітки вже до Іркутська”, — сказала мама Наталія.
Сама жінка пробула в Сєвєродонецьку 80 днів, жінка була калька разів поранена внаслідок російських обстрілів, але попри все вона завжди думала про дітей та чекала на ЗСУ. Як до міста зайшли кадирівці, Наталія вирішила виждати з Сєвєродонецька.
Спочатку Наталія виїхала до Запоріжжя, а через два місяці — до Києва. Там їй запропонували місце на підприємстві, яке релокувалося з Сєвєродонецька на якому вона працювала раніше. Жінка мала стійку проукраїнську позицію, про яку знали все її оточення там, тому розуміла, що дорога на окуповану Луганщину для неї зачинена.
Коли прийшло літо, дітям нічого не залишалося, крім як послухатися батька та поїхати до Бєлгорода, щоб вступити до коледжів. У серпні цього року Лєра з Іваном переїхали до РФ. Із вересня діти почали навчатися кожен у своєму коледжі.
“Однолітки до мене ставилися нормально, а викладачі дозволяли собі недоречні жарти. Щопонеділка піднімали їхній прапор, був урок “розмови про важливе”, на якому нас змушували співати гімн Росії, нав’язували, що Росія — “велика і хороша”. Я дуже хотіла до мами, говорила про це батькові, але він і слухати не хотів”, — згадала Лєра.
За словами матері й доньки, педагоги та персонал, зокрема, гуртожитку, весь час тримали українців під особливою увагою, стежили за ними: хто куди ходив, чим займається у вільний час. Тому, у вересні Валерії була перша спроба втекти від росіян на територію України.
“Перший раз ми спробували вивезти Лєрочку у вересні цього року”, — ділиться Наталія: “Я знайшла перевізника, він приїхав з Луганської області до доні у Бєлгород, до гуртожитку навчального закладу. О 10-й годині ночі вона сіла в автівку, тобто ми просто “вкрали” дитину у кацапів. Іван нам допомагав, прикрив сестру, сказав батькові, що вона переночує у нього, щоб той до гуртожитку не телефонував. Сам Іван їхати не рвався: у сина там перше кохання. Те ж саме сказали й у гуртожитку. Нам потрібна була бодай доба, щоб Лєра доїхала до кордону. Ми усі були між собою на зв’язку, як бабця телефонувала, то казали, що онучка спить. Тим часом машина доїхала до кордону з Латвією, але російські прикордонники не пропустили до мене мою дитину. Бо вона їхала без супроводу дорослих, а їй наразі 16 років. Дозволу батька у неї теж на руках не було”.
Що робити далі? Родина мала два варіанти: чи везти дівчину назад, чи висадити на кордоні з Латвією, щоб чекала, поки мама приїде за нею до Росії через Польщу, Литву та саму Латвію. Останнє було поганим варіантом, бо і Наталія не могла приїхати до РФ, і саму дівчину почали б шукати. І якби знайшли, то навряд чи вона б дочекалася мами в прикордонному регіоні.
“Коли мою дитину завернули назад, я не те, що плакала, а горланила так, що чули всі сусіди”, — голос матері тремтить: “Наступного дня до мене підійшла сусідка: мовляв, чула, що у мене щось трапилося. Вона дала мені контакт “Української мережі за права дитини”, де допомагають в таких ситуаціях. Наступний план ми розробляли разом із цією організацією. І далі вже її фахівчиня вела нас, аж поки все не закінчилося”.
Невдовзі вони повторили спробу втечі дівчини. Але тепер дотримувалися плану, ретельно розробленого разом із досвідченими фахівцями. Згодом прийшлося змінити маршрут і Валерія в’їхала-таки до України й попрямувала до Києва, де її зустрічала мама.
“Ви не уявляєте, яка то була зустріч”, — шаріється Валерія, знову переживаючи цей момент: “Ми просто не могли відійти одна від одної, так скучили! Тепер я поновлююся у своїй школі-ліцеї із Сєвєродонецька, ми вже про все домовилися, буду вчитися онлайн. Так отримаю атестат про закінчення 11 класів. А далі хотіла би вступити до університету на лінгвіста корейської культури. Тепер я з мамою і, думаю, у мене все буде добре”.
Читайте також: Три шляхи: як мешканцям Луганської області виїхати з окупації.
