Вячеслав Непран закарбував різні куточки Луганщини мирними, спокійними, наповненими життям. Він роками їздив областю на велосипеді з камерою у руках, роблячи дивовижні знімки. Після повномасштабного вторгнення евакуювався до Франції, живе там вже понад рік.
Вячеслав поділився з ТРИБУН моментами свого життя в евакуації, розповів, як там допомагають українцям, що подобається, а що ні.
Шлях у Францію
“Ми не збиралися виїжджати, навіть не думали, що доведеться. Але коли життя побувало під загрозою тричі, вирішили евакуюватися”, — говорить сєвєродончанин.
Вячеслав зазначив, що для його родини повномасштабне вторгнення було несподіванкою.
“Ми жили на Вілєсова біля “Сім'ї”, і коли дві ракети влучили в наш будинок, а одна впала поруч – то було останньою краплею. Після цього в нас не стало води, газу, електрики, опалення, зв'язку. Температура в кімнаті опустилася до п'яти, мабуть, градусів. Залізничні колії вже було перебито, а шлях через Кремінну — відрізаний”, — пригадує чоловік.
Вони з дружиною довго шукали транспорт, але не могли знайти. Допомогла старша донька, яка вже виїхала на той момент. Вона знайшла перевізника до Дніпра.
“9 березня ми сіли в бус. Спочатку доїхали до Дніпра, звідти поїздом до Львова, там мій армійський друг, тож кілька днів ми провели в нього. Наша молодша донька на той момент вже жила у Франції, а старша поїхала з родиною до неї. Ну і ми теж вирішили відправитися до дітей”.
Вячеслав говорить, що у Львові на той момент йому було некомфортно через кількість людей та гнітючу атмосферу, а ще бракувало дітей та онуків.
“Зрештою ми опинилися у молодшої доньки, кілька днів погостювали та вирішили шукати житло. Спочатку мешкали поблизу міста Монтіньяк, це на південному заході Франції. Ми жили там у людей у в приватному господарстві близько чотирьох місяців, але не змогли порозумітися з господарями”, — говорить він.
Вячеслав також ділиться своїми роздумами про те, що українці часто не можуть знайти спільну мову з тими французами, хто приймає біженців.
“Тепер ми живемо в Бержераці. Але не всі разом, а окремо сім’ями. У Франції цікава система, яка, на мою думку, і є правильною, — тут не прийнято жити разом великими родинами. Діти по досягненню 18 років теж з’їжджають на вільні хліба”.
Побутові питання
"Перший рік нас супроводжувала соціальна працівниця, яка спеціалізувалася саме на українцях. Вона нам допомагала в різних аспектах. Тепер, коли минув рік як ми приїхали та зареєструвалися, ми теж можемо звертатися до соціального працівника, але вже на загальних підставах”, — розповідає пан Вячеслав.
Він також зазначає, що Франція на одну людину виділяє допомогу коштами у 400 євро та невелику частину орендної плати. А якщо мешкаєш у безкоштовному житлі, то 200 євро на людину. Таке ставлення держави до біженців стимулює влаштовуватися на роботу.
“Коли був у минулому році бум і сюди приїжджали біженці, нам допомагали їжею і одежою місцеві, але зараз вже цього немає. Думаю, що якщо сьогодні шукати прихисток у Франції, то слід їхати у великий центр допомоги в Парижі”.
Зараз Вячеслав мешкає у арендованій квартирі, яку їм допомогла знайти їхня соціальна працівниця.
“Квартира гарна, зручне розташування, маю гараж. Але слід враховувати те, що квартири тут здаються повністю порожні. Нам довелося шукати всі меблі, посуд та техніку. Пральна машина, газова плита, холодильник - довелося купувати нове. Все інше з комісійних магазинів. Добре, що тут їх багато і ціни там дуже помірні”.
Попри надане житло, грошей бракує.
“З усіма виплатами від держави та підвищеннями цін на їжу, мені бракує близько 300 євро на місяць. І треба думати, як їх заробити. А працювати тут особливо нема де, тим більш пенсіонерам. Як і всі європейці, французи нас бачать на якихось таких роботах: збирання табаку, винограду, яблук або покоївками в готелях чи прибиральниками в МакДональдс”.
Сєвєродончанин говорить, що французька система суворо ставиться до обліку біженців.
“Франція дуже педантично ставиться до виплат. Кожен зароблений євро держава знімає з виплат. А якщо ти працюєш, то маєш працювати тільки офіційно, показати контракт організації, що займається соціальною допомогою. З часу отримання контракту на роботу всі соціальні виплати знімаються з людини”.
Ті виплати, які отримують біженці у Франції, неможливо перевести у готівку, вони нараховуються на соціальну картку та ними неможливо розрахуватися навіть за житло.
Говорячи про виплати та ціни, Вячеслав зауважує, що у Франції рента нараховується окремо за комунальні послуги та окремо за спожите.
“От в них система зовсім інша. Тобто ти можеш не користуватись газом, можеш не вмикати світло, можеш не користуватися водою, але ти будеш кожен місяць платити за можливість користуватися цими послугами. Абонентна плата за електрику та газ - близько шістдесяти євро на місяць. Це плата за обслуговування системи та можливість нею користуватися. За воду плата складає близько двадцяти євро на місяць”.
Їжа та допомога
“Кожного тижня я отримую їжу як підтримку від благодійної організації. Її вистачає на три-чотири дні. Бувають у наборі і напівфабрикати, бувають салати. Більшість з того, що дають, — макарони, молоко, овочі, фрукти, йогурти. Треба сказати, що за ті двадцять місяців, які ми тут, ціни дуже виросли. Ну, відсотків на п'ятдесят – це точно. І на бензин, і на їжу”.
Вячеслав зазначає, що можна купити цілком звичні речі.
“Літр молока коштує дев'яносто центів. І мені подобається, що це літр, а не як у нас останнім часом було по 800 грамів. Пів кілограми сметани жирністю у тридцять відсотків, яку можна на хліб намазати, — євро шістдесят. М'ясо у маркетах можна купити не дуже дорого. Французи користуються ринком, де продають своє з господарств, але дорожче. А в супермаркетах можна вибирати дешевші й акційні продукти. Є упаковки зі спеціальними позначками, що товар бюджетний”.
Разом із тим, ціни в супермаркетах різняться, як і в нас, залежно від мережі. А от знайти можна не все, звичне нам з продуктів.
“Всупереч міфам, буряк купити можна. Навіть одразу варений і фасований. А от купити сало, оселедець чи наші хрумкі консервовані огірки — ні. У Франції вони називаються корнішонами і мають зовсім інший смак”.
Чоловік помітив, що французи не переймаються першими стравами.
“В них суп-пюре вже фасований. Мені навіть довелося спробувати такий суп з тетрапаку. Його треба розколотити, налити, розігріти, не доводячи до кипіння, й їсти. Це такий суп-пюре. Національна страва французів – цибулевий суп. Я його вприкуску з ковбасою їм, аби запах перебити. Дякую французам за їхню допомогу, бо у Франції багато своїх жебраків”.
“Багато жебракують. Я бачив людей з простягнутою рукою там, де масово народ ходить. Бачив з табличками. До мене вітаються і звертаються по допомогу. Це при тому, що французи живуть краще, ніж жили ми. Але це їх життя, мені воно не підходить. В них є квартири та все в них, вони мають змогу багато подорожувати та ходити у місцеві кафе та ресторани. Скільки б закладів не було у місті, вони завжди будуть заповнені. Десь сім'ями, десь парами чи компаніями. П'ють вино, пиво. Вони відпочивають. Розумію, що тут добре місцевим”, — говорить Вячеслав.
Українці розповідають про війну
“Нещодавно в місті Лімера відбувся фестиваль, де були представлені зокрема й мої фото. Я ще під враженням від того, як все класно відбулося”.
Фотограф зазначає, що прийшло дуже багато людей. Громада вважала, що буде 30 українців та французи, сам зал розрахований на вісімдесят персон, а прийшло близько 350 осіб.
“Українці з активною позицією вирішили провести зустріч з французами перед концертом групи з Одеси, згуртуватися, запропонувати скуштувати українські національні страви, послухати з перших вуст про Україну і про визвольну війну. Пісенний виступ талановитої дівчинки з Києва, виставка художниці з Харкова і виставка моїх фотографій “Луганщина довоєнна і під час війни”. Більшість людей стояли, багато танцювали. Було дуже весело”.
Не обійшлось без інтересу до українських національних страв.
“Напої були, звичайно, пиво та вино. Але що мене здивувало, так це величезна черга за українськими стравами. Люди їли вареники, борщ, смаколики тощо”.
Українці там були звідусюди.
“Українці навіть з Ніцци приїжджали. Були й з регіону. З Бержерака близько сімдесяти кілометрів туди. Було дуже приємно знайти нових знайомих, поспілкуватися з ними. Часу було обмаль, але я встиг розповісти зацікавленим французам про Луганщину, про власні фото, представлені на виставці, скуштувати молодого вина і задокументувати на фото цей захід”.
Вячеслава здивувала цікавість людей до України та українців.
“Я на це не розраховував, але навіть питали, чи можна купити фото. Я робив їх з розрахунком, щоб їх дивитися, а не купувати, бо там художньої цінності мало. Ті фото, на яких Луганщина до війни, — можна придбати. Ті, які під час війни, — усього декілька фото, які мають художню цінність. Але я не розраховував на продаж. Ну тепер буду знати, що можна продавати”.
“На фото був мій будинок, в який попало дві ракети. Це була зима. І там було фото, де сусіди готують їжу. Саме це дуже вразило французів, що на вулиці готовлять їжу на вогнищі. Розповідав, що в будинках не було ані опалення, ані газу, ані електрики, ані води… Нічого не було… Це щоб європейці розуміли, що таке війна, яка прийшла у ваш дім”.
Також були світлини, зроблені фотографом до повномасштабного вторгнення.
“Я намагався показати і працюючу економіку: залізничний вокзал, поля наші і шахти. І відпочинок: яскраві фото фестивалів, кінний театр, найкрасивіших у світі українок. Розповідав про нашу Луганщину”.
Загалом на виставці було представлено 20 фотографій сєвєродончанина.
Непорозуміння з українцями та адаптація у Франції
"Вже зараз між тими, хто залишився в Україні, і тими, хто виїхав, є певне непорозуміння. Я хочу звернутися до тих, хто пише та говорить про те, як наче нам добре живеться за кордоном. Нам тут не класно, не легко. По-перше, я дізнався, що таке туга за Батьківщиною, ностальгія. Це страшно…” — ділиться Вячеслав.
Він говорить, що не відчуває радості від того, що мешкає у Франції. Але поволі адаптується.
“Спілкуюся з людьми, досліджую місцевість велосипедом, вивчаю французьку мову, якийсь час співав разом із дружиною у місцевому хорі — це допомогло із новими знайомствами та пізнанням культури й менталітету”, — розповідає сєвєродончанин.
Чоловік ділиться думками про те, що його турбують деякі моменти в суспільстві, за якими він спостерігає через своїх онуків.
“Тут інші люди, інший менталітет. І не тільки французи. Сирійці, албанці, афганці, африканці тощо. Дуже гарні люди. Мають по дві-три вищі освіти. Спілкуються трьома-п’ятьома мовами. До речі, французьку нам викладав вчитель з Ефіопії. Але я сам не хочу тут залишатися на все життя і не хочу, аби тут росли мої онуки. Цього року у Франції було чимало протестів проти закону про сексуальну освіту. У законі зокрема йдеться про те, що з дітьми від шести років у дитячих садках та школах говорять про дружбу та кохання, причому уникають акценту на стосунках між хлопчиками та дівчатами”, — говорить Вячеслав.
Він також говорить, що у Франції є і книжки, і спектаклі для дітей з нетрадиційною орієнтацією.
“А ще цим законом відмінили кримінальну відповідальність за сексуальне домагання. Тобто якщо скажімо чоловік підійшов до хлопчика якогось маленького, пригостив його цукеркою і сказав: пішли зі мною, а той дав згоду, то він, цей чоловік, вважається звільненим від кримінальної відповідальності, бо хлопчик пішов за своєю згодою”.
Він додає, що йому не дуже подобаються зміни в онуках.
“Я бачу, як вони граються, і мені не дуже подобаються ці зміни в них. Це все йде зі школи. Перед початком навчального року, вчителі розповідали батькам, що серед підлітків в школах, існують проблеми булінгу, сексизму та наркотиків. І боротися з цими проблемами школа сама не буде…”
“Я би дуже хотів повернутися додому, але мені вже нема куди. Моє житло зруйноване, а місто окуповане. А повертатися пенсіонерові в Україну, не маючи власного житла, — самі розумієте. Але й тут я себе не бачу, кому я тут потрібен у своєму віці? Мені б на мою Луганщину”, — говорить Вячеслав.
