З 2014-го року переселенці з Луганської області намагаються знайти собі дім. Хтось кинув якір в Сєвєродонецьку, сподіваючись на швидке повернення додому, хтось поїхав до столиці, аби підкорювати нові вершини. Після початку повномасштабного вторгнення вимушених переселенців стало набагато більше, так само як і питань: як перестати жити минулим?
Журналістка ТРИБУН поспілкувалася із психологинею із Лисичанська Дар'єю Челноковою, яка знайшла відповіді на найпоширеніші запитання переселенців.
Моя сім’я та рідні залишились в окупації, а я виїхав/виїхала. Тепер відчуваю вину перед ними. Як впоратися з цим відчуттям?
Окупація частини української території жорстоко розділила родини. Батьки й діти, чоловіки та дружини, брати та сестри опинилися по різні сторони лінії розмежування. І часто почуття провини з’їдає тих, хто зміг вирватись з російської окупації.
– Якщо ви виїхали, а ваші рідні залишились і ви відчуваєте провину – це не погано і не добре, – зауважила психологиня.
Відчуття провини – це стан, який проявляється як страх, страждання, докори сумління, самообвинувачення. Бо в нас є деякі соціальні норми і якщо вони відрізняються від прийнятих нами рішень – ми маємо всі ті відчуття, котрі описані вище. Відчуття провини – це така сама емоція, як і відчуття щастя або любові. Її не треба боятись чи цуратись. Її треба прийняти і прожити. Ви маєте таке саме право продовжувати ваше життя, як і ваші рідні. Тільки ви обрали шлях життя в іншому місті або в іншій країні. Бо ви відчували або були впевненні, що для вас так буде краще.
– Є класна метафора, де я порівнюю людину з деревом. Дерево на відміну від людини не має можливості змінити своє положення, а людина може. Якщо ви відчували дискомфорт на окупованій території – ви змінили своє місце. Ті хто там залишився – вирішили, що так буде для них краще, – розповіла спеціалістка.
Це в жодному разі не має впливати на ваше життя або заважати вам продовжувати ваше життя. Людей багато і думок багато. І кожен має право на вибір.
Мій населений пункт не постраждав від бойових дій, однак опинився в окупації. Я сумую, бо мій дім там, цілий та неушкоджений, а я маю шукати нову домівку на вільній території. Не можу змиритися з тим, що маю починати все спочатку, адже у мене вже було все там, вдома. Як знайти в собі мотивацію знову щось робити?
Головна проблема в тому, що там де в нас вже все було – ми приблизно розуміли своє майбутнє.
Коли ми стали вимушеними переселенцями – ми стикнулись з невідомістю. Саме вона змушує нас відчувати напругу або тривожність. Ми можемо ностальгувати за попереднім життям, де все нам було відомо, де ми зустрічались з друзями в улюбленому кафе, де вдома була смачна їжа, де є балкон на якому я проводжав сонце на схилі дня.
І є відчуття, що тільки тоді все було добре, але якщо такі думки до вас приходять – це не означає, що вам завжди було там добре.
Там ви так само відчували себе час від часу самотньо, там у вас також могли бути сльози, чи поганий настрій. Ми узагальнюємо наші відчуття до війни, але не вдаємось в деталі. Вихід з зони комфорту – це в першу чергу напруга, але навіть в цій напрузі ми можемо взяти для себе багато корисного. Бо в ній для нас відкриваються можливості.
Наприклад можна дослідити власну особистість, знайти те, що в комфортному ритмі життя не проявлялось. Можливо, ви ніколи не розв'язували проблеми самостійно, а тепер у вас є змогла навчитись це робити. Так, це, на перший погляд, складно, але через певний час це надасть вам більше впевненості в собі.
Можливо, ви ніколи не мали хисту до вивчення нової мови, а тепер вам це цікаво і у вас виходить. Мотивація – це ви самі. Мотивація – це бажання дослідити, а що я ще можу? Як кажуть “взяти себе на слабо”. Як я реагую на складнощі? Яким я ще можу стати і бути?
Якщо ви підійдете з інтересом до своєї особистості в складних умовах буття – ви можете знайти скарб. Хай відкриття ящика Пандори стане для вас мотивацією.
Я розумію, що сумую за людьми, яких вже ніколи не зустріну, бо вони роз’їхалися світом. Але не можу відпустити наші спільні моменти вдома, постійно рефлексую минуле життя, прогулянки з друзями. Як з цим жити?
Зараз століття технологій і своїх друзів ви можете бачити їх кожен день. Фізично без обіймів, але бачити, розмовляти – не заборонено і цілком можливо. Якщо ви відчуваєте тривогу чи депресію, як вам здається з цього приводу – зверніться до спеціаліста.
Вихід з зони комфорту змушує нас повернутись в той комфортний стан, котрий в нас колись був. Але ми повинні пам’ятати, що ми є вимушеними переселенцями, а не за власним бажанням роз’їхались зі своїми друзями. І ми маємо деяку впевненість, якби наші друзі були поруч – ми знову змогли б відчути безпеку, котрої нам не вистачає.
– Частково так і є, але треба розбиратись, чи усвідомлюєте ви, що всі ми є вимушеними переселенцями? Чи у вас немає цього усвідомлення? Розібратись в цьому ви зможете, коли ваші емоції будуть в моменті яскравими. Коли туга по друзях буде дуже сильною. Чого я хочу саме зараз? Яку потребу закривала моя подруга/друг? Ким вона була для мене? Що вона для мене робила? Коли ви відповісте на ці питання, то ви зрозумієте чого саме вам не вистачало і тепер вашою задачею буде відшукати те, чого вам не вистачало.
Як впоратись зі станом, коли “зриває дах” від бажання повернутись додому?
Варто розуміти, що наразі власна безпека більш актуальна, аніж тимчасові думки. Спробуйте влаштувати собі дім в тому місці, де ви знаходитесь. Наприклад, якщо вдома було багато квітів чи картин – зробіть в нинішній оселі щось схоже. Ми маємо побудувати стосунки з новим місцем так, щоб відчувати себе комфортно.
Людина адаптується до нового місця за 2 місяці в нормі, якщо ви прожили на новому місці півроку чи рік, ви не задоволені життям або умовами, якими б вони не були – вам треба до спеціаліста.
Стрес, якщо він є час від часу – це нормально. Досліджуйте себе, проаналізуйте, що може дати вам відчуття дому в новій оселі, й зробіть це.
Як вийти зі стану “паузи життя”? Помічаю стан наче чекаю щось замість того, щоб жити зараз. "Відпочивати не можу і насолоджуватись поїздками, краєвидами, містами не можу, бо думаю про дім, бо дім – то все моє життя".
Відчуття “життя на паузі” може бути спричинено реакцією “не рухайся”. У світі тварин ця реакція відбувається, коли тварині загрожує небезпека. Наприклад ящури частіше за все замирають, при відчутті небезпеки або розумінні, що вони вже не можуть втекти від небезпеки. Якщо небезпеки вже немає, тварина може рухатись далі.
Буває так, що ми, як і тварини застрягаємо в цьому стані навіть, коли вже небезпека минула. Якщо ви вже давно в цьому стані – краще звернутись до спеціаліста, бо це може бути проявом депресії або посттравматичного розладу.
Уявіть, що ви продовжуєте жити так, як зараз, найближчі 5 років. Уявіть, наче ви вже їх прожили. Які ваші відчуття? Чи задоволені ви результатом такого життя? Що би змінили за ці 5 років, якби була змога повернути час назад?
Я боюсь, що ніколи не зможу повернутись додому. Як знайти примирення з цією думкою?
Треба зрозуміти: головна цінність – це життя людини, а не місце, де людина жила, не одежа, котру вона носила. Ваша основна задача: створити собі нові умови для життя.
До речі, сили створити нові умови життя з’являються тільки тоді, коли ви позбавились відчуття провини. Бо саме воно забирає у вас багато психічної й фізичної енергії.
Читайте також: Щоб не забували свій рід та коріння. Як жінки з Луганщини прищеплюють дітям любов до України за кордоном
