Миколу Олексієнка у соцмережах знають під ніком ukrzalizyaka. Він фотографує потяги у різних куточках нашої країни та всього світу. Чоловік народився у Костянтинівці, що на Донеччині, часто приїздив додому, щоби помилуватися рідним краєм та зафільмувати спогади в об’єктиві фотоапарата.
Виданню ТРИБУН фотограф розповів, як відбувається процес зйомки, про улюблені місця на Луганщині та поділився світлинами потягів й заводів з Донбасу.
“Костянтинівка у моїх спогадах залишилася чудовим, затишними та романтичним містечком, де кожен куточок нагадує мені якісь епізоди із дитинства. Я переїхав звідти ще у 2006 році, бо вступив до університету в Києві. За спеціальністю я фінансист, але моя діяльність жодним чином не пов’язана із залізницею, як могли би ви подумати”, — посміхається та каже чоловік.
До повномасштабного вторгнення Микола радо приїжджав додому у гості та відвідував й інші міста Луганщини й Донеччини, зокрема мав на меті поповнити свій фотоархів новими світлинами.
“Фотографування — це моє хобі, не робота. Спочатку мені подобалося просто подорожувати, вивчати якісь відомі пам’ятки чи визначні місця, досліджувати Україну та її найпотаємніші куточки. У тому числі й мій рідний Донбас. Хотілося показати людям, які ніколи не були тут, що це дуже цікавий край, який ховає у собі багато гарних та історично важливих місць”, — розповідає фотограф.
Цікавість до фотографії та потягів у чоловіка виникла ще в дитинстві, коли він мандрував цим видом транспорту. Каже, що ці подорожі відрізнялися особливим колоритом та наче переносили в іншу реальність.
“Мою дитячу свідомість дуже вражали ось ця зміна картини за вікном та колії, які йдуть у невідомість. Тоді десь всередині вже заклалося це зерно до початку мого хобі”.
Почав фотографувати Микола для себе та власної колекції фотоапаратом свого батька, який називався “Зеніт”. Але згодом у нього з’явився інтерес до покращення своїх робіт. Так він дійшов до художнього фото.
Залізниця, як нитка Аріадни, інколи може привести у дуже незвичайні місця, куди навряд чи потраплять туристи чи пересічні фотографи. Мені цікаві не лише потяги самі по собі, а й усе, що навколо: старовинні вокзали, гарна природа, глухі села чи задвірки великих міст. В своїх роботах я намагаюсь розкрити красу цього всього
У портфоліо автора не лише залізниці, і й архітектура, промисловість, наприклад чимало заводів Донбасу. Цього року в Києві фотограф представляв власну виставку таких світлин. Наприклад, кадри з Азовсталі, зроблені ще до того, як завод зруйнували окупанти.
“Я не займаюся цим 7 днів на тиждень, переважно це вихідні. Але щодо серйозності підходу — тут все на професійному рівні. Коли я їду щось знімати, то обов’язково до цього готуюсь — вивчаю місцевість, шукаю цікаві ракурси та способи подачі. Це багатогранна робота, яка потребує сил та часу”.
За словами Миколи Олексієнка, “фішкою” фотографування потягів є ефект несподіванки.
“Я не можу знати точно, коли саме прибуде потяг, особливо якщо він вантажний. Бо такі - не мають графіку. Для того, щоб їх зловити, треба мати неабияку удачу. Це як рибалка, тут є певний азарт. Інколи буває таке, що приїжджаю на якесь місце з думками про те, що зловлю класний кадр, але проходить одна… дві… три години, а нічого не їде. Сидиш наче в засідці. Доводилося й ночувати в наметі, вставати о третій годині ночі, виходити на якусь гору та чекати. І все для того, аби зробити гарну світлину на світанку”.
Говорячи про виклики під час фотовилазок, митець пригадує Луганщину та, зокрема, Старобільщину.
Старобільщина — то моя любов!
“У мене прекрасні спогади пов'язані з цими краями. Ось ця залізниця, яка проходить повз Старобільськ, після початку війни на сході у 2014 року стала ізольованою та не мала сполучення із рештою України — унікальний випадок. Крім цього, там неповторно красива природа. Особливо мені запам’яталися крейдяні гори. Їздив я туди кілька разів, здебільшого на північ, у район Білокуракиного. Там ну дуже рідко щось їздить. Тому для мене це була задача із двома зірочками. Стояв з наметом кілька днів в очікування заповітного кадру. Врешті-решт, вранці, коли ще спав, крізь сон почув наближення потяга. Вискочив в спідньому з фотоапаратом та зробив ту саму світлину”, — згадує Олексієнко.
Шукаючи цікаві місця для зйомок, Микола орієнтується не тільки на пейзаж, а й на історію, інколи навіть незвичайна топоніміка може привернути увагу.
“Один раз побачив на карті в районі Білокуракиного назву “Киянів Перевал”. Досить незвичайна, навіть інтригуюча назва, подумав я, і вирішив туди поїхати. Там вдалося зробити гарні кадри, хоча я так і не зміг з’ясувати, звідки в рівнинній місцевості взявся перевал”.
На Донбасі фотографу подобається як поєднується індустріальність із красою природи.
“У самому Лисичанську на околиці міста проходить колія й там є ділянка цілинного степу із розкішною ковилою. Мене вражають такі місця. Пейзажі мені теж подобаються, це частина моїх світлин. А залізниця дуже часто вдало доповнює їх, підкреслює красу природи”.
Деякі з кадрів чоловік знімав із квадрокоптера, який після початку вторгнення у 2022 році одразу віддав до ЗСУ.
Додає, що хотів би мати співпрацю із Укрзалізницею. Бо їм цікаві гарні фото потягів, а Миколі, у свою чергу — офіційний статус. Зараз ukrzalizyaka знімає нечасто, у більшості викладає свої старі архіви. А після закінчення війни мріє відновити своє хобі на Донбасі.
“Зараз я переживаю за своє рідне місто та за всю Україну. Бо Костянтинівка знаходиться недалеко від лінії розмежування. Зараз я хочу перемоги, а після — поїхати додому. Мрію про подорож на південь Луганської області, там є дуже неповторні місця, які я б хотів залишити на своїх світлинах. Також у мене був досвід фотографування деокупованих населених пунктів Херсону та їх стан після російської окупації, тому, можливо, у мене з’явиться ще один напрямок у цій сфері”.
Читайте також: “Наш Сєвєродонецьк залишився лиш на фото, але вже ніколи не буде таким, як раніше”, – фотограф Сергій Удовенко
