Сергій Удовенко народився у Сєвєродонецьку, там на замовлення виготовляв меблі, а дорогою на роботу фотографував місто та викладав світлини у соцмережі під ніком s.parapystyakov. Знімки чоловіка здобули популярності вже після повномасштабного вторгнення, адже він зміг закарбувати Сєвєродонецьк з мирним небом.
Виданню ТРИБУН Сергій розповів про початок фотографування, спогади з рідного міста та поділився світлинами Сєвєродонецька.
Про шлях у мистецтві фотографії
“Фотографувати я почав дуже давно, ще коли тільки з’явилися телефони із камерами. Тоді всі світлини складав в архіви, за 15 років їх піднакопичилась досить велика кількість. Колись мій батько в роки своєї молодості також займався фотографією. У нього була своя студія. І з тих часів залишилося багато різноманітних плівок та інших цікавих мені речей. Але всі вони залишилися в окупації, на жаль…”, – згадує Сергій.
Найбільше чоловікові подобалося ловити кадри, що не залежать від людей. Каже, що трохи інтроверт, тому найкраще виходить фотографувати заходи сонця, річки, будівлі міста, культурні об’єкти та все, що впадало до ока Сергія.
“Я намагаюсь обирати цікаві ракурси, щоб на фото переливалися кольори та був захоплений увесь простір, який я придумав зобразити в кадрі. А щодо людей… Коли ти займаєшся вже у напрямку портретному, то твоє невелике хобі почне забирати багато сил та часу. Яких я не маю. Та й бажання теж, якщо чесно. Адже те, що я фотографував та продовжую й зараз – подобається мені в рази більше”, – пояснює сєвєродончанин.
Улюблені місця у кадрі Сергія
“Я фотографував не тільки Сєвєродонецьк, але й трохи Рубіжне, Лисичанськ та Новопсков.
А в рідному місті обожнюю Льодовий палац. Це – серце та місце сили Сєвєродонецька, я вважаю.
Маю звідти світлини у всі пори року. Пам’ятаю концерти, хокейні й футбольні матчі. Та як з дитиною та дружиною гуляли поряд. А ближче до фонтанів, ми з друзями влаштовували всілякі вечірки. Льодовий завжди був “козирним” місцем. А коли дізнався, а тим більш, побачив фото, після того, як росіяни нещадно його розбили, – тривалий час відчував занепад”, – зізнається Сергій Удовенко.
Каже, що після деокупації Сєвєродонецька місту необхідне відновлення такого великого об’єкту, як Льодовий палац. Дивлячись на таке масштабне будівництво, сєвєродончани захочуть розвивати й значно менші споруди. На його думку, це й призведе до реконструкції міста
“Також я полюбляв стадіон “Хімік”, “Дитячій світ”, та й просто подобалося ходити дворами і фотографувати котиків. І, звісно ж, обожнював ПК Хіміків – там завжди була дивовижна атмосфера. Все місто люблю: будь-який кадр можна обробити, додати контрасту та вже вийде чудовий знімок. На велосипеді об'їздив увесь Сєвєр та поряд з ним в пошуках гарних місць для нових світлин. На це потрібні лише бажання та трохи вільного часу. Коли йшов на роботу, то також намагався щось нове залишити в камері свого телефону. Ще пам’ятаю, що всі місцеві пабліки одразу ж розбирали ті фото”, – розповідає Сергій Удовенко.
Чоловік багато фотографував, але ще не всі світлини бачили люди. Тому з часом він потроху публікує нові, ексклюзивні кадри, щоб земляки згадали та побачили той Сєвєр, який вже залишився лиш на фото. Каже, що зараз мешканцям це необхідно як ніколи раніше.
Сергій отримує й великий відгук від аудиторії, що постійно репостить його фото. Але, за словами фотографа, – фідбек лиш негативний.
“Негативний, тому що сумний. Люди сумують за домівкою, тому біль відчувається через екран. Це для мене важка тема…”, - зізнається сєвєродончанин.
Ранок 24 лютого та плани у поверненні до Сєвєродонецька
“Прокинувшись у день початку вторгнення, ми з родиною були стурбовані, почали дзвонити знайомим та дізнаватися про їхні дії. Згодом я вийшов до магазину, побачив незліченну кількість людей, а незабаром почались обстріли. Тоді я зрозумів, що насувається щось страшне”, – згадує Сергій.
Ще тиждень родина фотографа перебувала у підвалі школи, ховаючись від російських ракет. А зрозумівши, що ситуація стає тільки гіршою, Сергій прийняв рішення щодо евакуації. Родина вирушила до Дніпра.
“На той момент моєму сину було 6 років, я не міг ризикувати своїм життям, а тим більш - дитини. Одного разу ми йшли додому із підвалу школи. Інколи приходили туди, щоб переодягнутися та поповнити запаси їжі. І коли підійшли до під'їзду - почалися обстріли сусідніх будинків. Тому не було бажання там залишатися”, – каже Сергій.
Згодом фотограф переїхав до Києва і зараз продовжує свою справу на новому місці.
“Київ відрізняється від Сєвєродонецька, звісно. Це більш масштабне місто, тут більше фотолокацій, а свою малу Батьківщину я вже обійшов багато разів вздовж та впоперек. Але ж на Луганщині – неймовірна природа: терикони, поля, ліси, в яких я полюбляв гуляти. У столиці такого не побачиш. Вдома почуваєш себе вільним”, – говорить Сергій.
Фотограф додає, що вірить у деокупацію Луганщини, але зазначає, що скоріш за все, вона відбудеться останньою та ще незрозуміло коли.
“Повернусь до Сєвєродонецька, це точно. Але чи буду жити там – вже велике питання. Скоріш за все - ні. Зараз я живу в Києві, займаюся своєю справою, моя дитина ходить в іншу школу. А жити у зруйнованому місті та області, яка ще довгі роки буде розміновуватися, без можливості нормально працювати, не маючи того, що було у тебе “до” – я не можу. Це заради моєї сім’ї. Та й знаєте, це плани можливо здійснити лише після деокупації, але ж вона також не обійдеться без великих руйнацій. Тому питання ще й в тому, чи буде куди повертатись взагалі… ”, – роздумує сєвєродончанин.
