Сергій Кисленських — ексзаступник командира батальйона “Луганськ 1”, нацгвардієць, кадієвчанин, що не зрадив присягу Україні у 2014 році й вимушено залишив Кадіївку, продовжуючи боротьбу за рідну Луганщину.
Виданню ТРИБУН Сергій розповів, як зустрів “руську весну”, працюючи оперуповноваженим карного розшуку в рідному місті, про поранення та зустріч із повномасштабною війною.
“Спецгрупа” з трьох сміливців
“Руська весна почалася особисто для мене із завдання. Я працював у 2014 році оперуповноваженим карного розшуку в Стаханові. Одного разу ввечері, коли займався у спортзалі, мені подзвонив начальник карного розшуку, назвав прізвище “Болотов” та попросив зібрати якомога більше інформації. Я не знав, хто це. Просто робив свою роботу й тільки згодом дізнався, що він був одним із ватажків російської армії Південного сходу саме по Луганщині”, — починає пригадувати Сергій Кисленських.
Далі були захоплення Криму, Донеччини, Луганщини. Проросійські куратори завозили людей в міста та “розгойдували” настрої мешканців сходу.
“Були мітинги місцевого населення. Я так розумію, що хтось із русаків заїжджав, координував Починалося це просто з блокпостів незрозумілих людей, потім надалі переходило до захоплення міськвідділів області, але стаханівський міськвідділ не був зайнятий до кінця, поки ми не вийшли, як і Луганське управління”.
В якийсь момент в Кадіївці з’явилося багато зброї.
“Вся зброя, яка була в регіональних управліннях УБОЗу, була звезена до Луганська. По міськвідділах зброя знаходилася в автомобілях УАЗ, і під час мітингів місцевого населення ці автівки колесили містом. Після того, як захопили СБУ у Луганську, по менших містах Луганщини пішов потік зброї. Перші озброєнні люди в Стаханові були в балаклавах”, — говорить військовий.
Він також зазначає, що працівники тоді ще міліції ледь не відразу поділилися на тих, хто підтримував російське захоплення, та тих, хто проти.
“Якось до нас надійшла інформація, що з Луганська в Стаханов рухаються озброєнні люди — близько 50 осіб. Командиром так званої армії "Південь-Схід" був Олексій Рельке. Він був кадровим ФСБшником. Одразу по приїзду зайняв виконком”.
Тим часом міліція не отримувала жодної команди до штурму окупантів.
“Ми укріплювали приміщення та чекали, що далі. Можу сказати, що готувалися до оборони. От в той момент саме й стало зрозуміло, хто наш, а хто на боці сепаратистів. Пам’ятаю, як отримав наказ піти й затримати Рельке. Як це зробити — уявляв важко. Мені у підмогу дали двох людей”, — говорить Сергій.
Зараз він згадує всю ту ситуацію та з подивом описує, наче щось незрозуміле.
“Отже, ми пішли пішки у виконком. Дорогою було дуже багато озброєних людей, але нас не зупиняли, бо майже всі міліціонери перейшли на бік окупанта, тож нас просто прийняли за своїх. Рельке називали “Фашистом”. І я на першому поверсі запитав: “А де “Фашист” знаходиться?”. Нам пояснили, як до нього потрапити. Абсолютно без перешкод. Він сидів в кріслі в кабінеті, більше нікого не було поруч. Пригадую, як попросив його пройти у відділок, або ми застосуємо зброю. Він погодився”, — говорить Кисленських.
Чоловік зазначає, що близько 20 хвилин дороги у міський відділок здалися йому довгими. Вони очікували, що дорогою їх можуть зупиняти та намагатися відбити “Фашиста”.
“Ми передали Рельке тодішньому начальнику міськвідділку міліції Олександру Селіверстову, він передав далі у СБУ, а ті згодом відвезли його в Київ. Наступного дня ЗМІ писали, що командир так званої армії "Південь-Схід” був затриманий спецгрупою міліції та силами СБУ. Зрозуміло, що трійко нас тоді не були схожі на спецгрупу. Нам пощастило”.
Спроба вбити
“Коли прийшла телеграма по підрозділах про те, що особовий склад має виїхати у Сватове для подальшої служби, було зрозуміло, що місто здається. Керівник карного розшуку Сергій Печерських запитав: “Хто їде?”. З карного виявився тільки я. Це була тотальна помилка — заявити про свою позицію так відкрито”, — пригадує Сергій.
Після цього була спроба його вбити.
“У нас працював хлопець у розшуку, проросійський, але до мене ставився по-людськи. Якось він мене попередив частіше заглядати під машину. В мене тоді “шістка” була. В один з днів я знайшов під автівкою коробок. Після цього десь на тиждень заліг. Перечікував”.
Кисленських розповідає, що тоді прийняв рішення виїжджати якомога швидше.
“Якось зранку я сів у “газельку” зі Стаханова до Алчевська геть без речей, аби не привертати уваги. Було спекотно, я в шортах, шльопках, по-простому. З Алчевська планував дістатися поїздом до Харкова, а звідти до Сватового. В Брянці був блокпост, наші ДАЇшники вже перейшли тоді на бік сепаратистів. Я удав, що сплю, аби мене не чіпали”.
Дорога була дійсно небезпечною для військового.
“Я приїхав в Алчевськ вдень, а поїзд до Харкова був уночі, тож я очікувано втомився й в потязі заснув. На одній із зупинок почув “Покажіть документи”. Думав, почнуться зараз гойдалки, бо по паспорту зрозуміло, звідки я їду. Але зайшов нормальний хлопець в міліцейській формі, порозумілися. Так я дістався до Сватового”, — зазначає Сергій.
Він уточнює, що загалом з Кадіївки виїхало 50 міліціонерів.
“На той момент це була найбільша кількість міліціонерів, котрі не зрадили присягу Україні. З інших міст було менше. Тобто не можна казати, що в Стаханові не було патріотів. Були”.
Сергій також говорить, що не всім патріотам вдалося виїхати з окупації.
“Були затримані керівник відділу боротьби з наркотиками Едуард Личман та мій начальник — керівник карного розшуку Сергій Печерських. З 2014 року й до сьогодні ніхто достеменно не знає, що з ними. Є інформація, що вони загинули”.
Батальйон “Луганськ 1”
“У Сватовому я був приставлений у блок громадської безпеки. Нам разом з моїм другом, котрий також займався спортом, дали підготувати батальйон добровольців. Тоді він називався “Тимур”, на честь Тимура Юлдашева. Коли Юлдашев загинув, добровольців розформували та створили новий бат — “Луганськ 1”. Цих хлопців ми навчали. Більшість з них — цивільні, що в житті не тримали зброї”, — пригадує Кисленських.
Він також говорить, що довелося дуже багато уваги приділяти у навчанні добровольців тому, як поводитися зі зброєю та вміти боротися врукопашну.
Він також говорить, що довелося дуже багато уваги приділяти у навчанні добровольців тому, як поводитися зі зброєю та вміти боротися врукопашну.
“Згодом ми разом із ЗСУ звільняли Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Гірське, Щастя, Станицю-Луганську, Кримське тощо. Якщо говорити прямо, то ми звільнили те, що могли, маючи те, що мали. А озброєні ми тоді були поганенько.
“Після звільнення Сєвєродонецька й закріплення міста як обласного центра Луганщини, нам дали команду прибути у Сєвєродонецьк у якості офіційного управління міліції. Ми формували новий “Беркут”, бо влітку 2014 року всі вони залишилися в Луганську. Я був призначений заступником командира штурмового взводу, набирав людей. Спочатку ми брали тільки підготовлених, а потім був відбір тих, хто мав мотивацію повернути свою землю. Так минули 2014-2015 роки”, — говорить Сергій.
Після реформи поліції Кисленських працював у “Корді”, а у 2020 році став заступником командира батальйону “Луганськ 1”. Під час виконання одного із завдань, 20 травня 2020 року, Сергія було поранено.
“Наша група підірвалася, Сергій Губанов тоді загинув, було троє поранених, серед яких і я. Дістали уламок поруч із серцем. Провели операції, я став на ноги, повернувся до служби, але здоров’я підводило. Наприкінці 2021 року я зрештою написав рапорт на звільнення та почав проходити ВЛК. Коли почалось повномасштабне вторгнення, я був у відпустці: чекав акт на звільнення, лікувався”.
Сергій був нагороджений Президентом Орденом "За мужність" 3 ступеня.
Тепер доброволець
“23 лютого мій підрозділ, з якого я мав з дня на день звільнитися, ввечері вирушив у Щастя для посилення військових. А вже наступного дня мені подзвонили й повідомили, що президент Росії оголосив нам війну. Відразу я зайшов у наш спільний чат підрозділу, спробував зв'язатися з командиром, аби озброїтися, але мої дзвінки відхиляли, а на повідомлення не відповідали”, — пригадує військовий.
Він також звертався у ТРО Лисичанська.
“Але там був кіпіш, не до мене. Мені сказали передзвонити за пару днів. Так за два дні я вивіз у Дніпро авто та особисті речі й повернувся в місто. Мій друг був тоді заступником начальника міськвідділу Рубіжного, тож я доєднався до оборони там. Весь цей час я працював неофіційно, бо перебував по факту у відпустці. Ми організовували патрулі з нацгвардією та передавали координати росіян від цивільних нашим військовим”.
Ще за деякий час Сергію повідомили, що наказ про звільнення набрав чинності. Він працював на захист Рубіжного скільки міг, а потім виїхав.
“Спочатку був у Дніпрі, пройшов реабілітацію, потім була операція. І як тільки дозволили, пішов у військкомат та мобілізувався добровільно. В мене третя група інвалідності після поранення, мене відправили у нацгвардію. Там я служу й нині”.
Сергій Кисленських мріє повернутися додому. Й саме це мотивує його робити для перемоги усе можливе.
“Я виїздив зі Стаханова. Моє серце і душа там. Саме тому я поки не можу сприймати нову назву міста — Кадіївка. Сподіваюся, коли ми звільнимо мій дім, зможемо разом вирішити, яку пам’ять берегти. Я впевнений, що Луганщина зрештою буде вільною”.
