Олена Знаткова - двічі переселенка, котра зустріла повномасштабну війну на посаді начальниці відділу Міністерства у справах ветеранів в Харківській області. Довгий час вона допомагала у наближенні перемоги чим могла, але через психологічний і фізичний стан доньки виїхала за кордон. Вона поверталася в Київ, бо сумує за Україною, але знову була вимушена поїхати в чужі країни. Її історія — про шлях самопізнання та шалену тугу за домом.
В матеріалі виданню ТРИБУН пані Олена чесно розповіла, як на неї вплинула вже друга втеча від російських бомб та що спонукало написати книгу.
Вдруге — теж складно
Всупереч поширеному стереотипу, що вдруге стати вимушеним переселенцем легше, ніж вперше, все вкрай індивідуально. Наприклад, Олена Знаткова зіштовхнулася з новими викликами - психологічними.
“В 2014 році я виходила з окупованого Луганська з 9-річною дитиною: босою, без речей, лише з документами. На той момент працювала у Департаменті освіти і науки Луганської обладержадміністрації. За дорученням керівництва з серпня 2014 року координувала переміщення закладів вищої освіти. Останнім став Луганський національний аграрний університет, у якому почала працювати у жовтні 2014 році в Харкові. Закінчила аспірантуру державного управління, продовжувала викладати і працювала на держслужбі”.
Життєва позиція та робота пані Олени завжди були пов’язані з волонтерством, громадським сектором, допомогою ветеранам і внутрішньо переміщеним особам.
“На початок повномасштабного вторгнення я була на посаді начальниці відділу Міністерства у справах ветеранів в Харківській області. І війну я зустріла о п'ятій ранку у своєму кабінеті — я знищувала усі документи, які стосувалися персональних даних учасників АТО, ООС, дані про їхніх дітей і родини. Я розібрала комп'ютер, знищила усі документи і прийшла додому о восьмій, щоб зрозуміти, як бути далі. Я була готова до вторгнення, тобто були і тривожна ця валіза, і чітка інструкція для дитини. Вона на той момент була студенткою соціально-економічного коледжу”, — говорить Олена Знаткова.
Вона зазначає, що робота з ветеранами дала їй сили працювати за критичних обставин.
“Всі вісім років я проводила в Харкові і воркшопи, і зустрічі, і діалогові майданчики щодо підготовки населення до дій в надзвичайних умовах. Крім того, я працювала в проєкті «Право на захист», була тренером для державних службовців. Я написала сценарій, і ми навіть зняли фільм, як діяти державним службовцям у разі надзвичайної ситуації чи широкомасштабного вторгнення. Тобто всі вісім років моє життя було тісно пов'язане з переселенцями, з місцевими, яких треба було підготувати до будь-яких випадків, і з учасниками, ветеранами АТО. Про те, що відбудеться це вторгнення, у ветеранському середовищі було зрозумілим”.
Додатковим фактором, що давав розуміння неминучості великої війни, були новини з окупації.
“Мої батьки весь цей час залишалися в окупації, у Краснодоні (із 2016-го Сорокине). І я мала змогу з ними спілкуватися. За їхніми словами, місто з 2016 року перетворювалося на тренувальну базу для російських військових: окопи, техніка, якісь навчання”, — говорить пані Знаткова.
Напередодні повномасштабного вторгнення вона давала інтерв’ю іноземним засобам масової інформації щодо стану в Україні.
“Я давала числені інтерв'ю, і були сюжети про те, в якому стані бомбосховища, що потрібно робити з переселенцями, яких ми вже очікували в Харкові. Тобто весь час ці 8 років я готувалася сама і готувала тих, хто був поруч”.
Після усього жаху, що перенесла пані Олена у 2014 році, її робота з ветеранами допомогла їй віднайти внутрішню гармонію.
“Це була така тісна взаємодія з ветеранами робота з ветеранами, що я, чесно кажучи, відчувала, що буде вторгнення. І цього разу я внутрішньо була більш зібрана і холоднокровна порівнюючи з 2014 роком. Тоді для мене війна стала великою травмою. Але ж мені допомагала моя громадська діяльність в Харкові, ну й переміщення університетів, і робота з переселенцями”.
Перша спроба залишити Україну
Від початку повномасштабного вторгнення орендована квартира Олени та її доньки Даші перетворилася на такий-собі ветеранський штаб, проте Олена періодично ходила на роботу в офіс.
“Для мене переломним моментом був удар по Харківській обласній державній адміністрації. Це був для мене зовсім новий досвід, тому що воєнні дії дуже відрізнялися від досвіду 2014 року у Луганську. Я могла передбачити все, що завгодно, але тільки не удари з літака. І оцей удар по обладміністрації, він просто зламав мене, він мене зруйнував разом із тією будівлею. Я працювала в будівлі навпроти. І в той момент в Харківській адміністрації були дуже близькі для мене люди. Після цього підступного авіаудару прийшло розуміння, що вони нас всіх вб'ють. Вони йдуть нас всіх вбивати просто”.
Після того Олена вже не працювала в офісі у центрі міста.
“За всіми цими справами я налагодила тісну координацію з директором департаменту охорони здоров'я Харківської адміністрації. Він надав мені палату у лікарні, яка стала одночасно місцем роботи та проживання для нас із донькою та котом. Тим часом я координувала надання нашим ветеранам допомоги — усі лікарні були готові прийняти військових, надати медичну допомогу, нагодувати, забезпечити медикаментами”.
І якщо Олена такий ритм витримувала, її донька-підліток — ні.
“10 березня я побачила, що моя дитина перестала вставати. Вона просто не рухалась. Ноги відмовили від такого стресу. І нічого я не могла вдіяти, я не могла її підняти. Тому тоді вже 12 березня було прийнято рішення про те, що ми евакуюємося. Допомогли військові нас посадити в евакуаційний потяг із котом, з дипломами і документами, без речей, без нічого. Ми виїхали до Львова. Знайомі допомогли з житлом, нас прийняли незнайомі люди у передмісті”, — пригадує жінка.
Вона додає, що на Львівщині змогла розслабитися та була впевнена, що у безпеці. Збиралася поновити свою громадську діяльність та роботу.
“Весь час в потязі я була на зв'язку з міністерством, з нашими групами ветеранів у Харкові, продовжувала роботу. А одного ранку я прокинулася о шостій годині, роблю собі каву, виходжу на вулицю і відчуваю у повітрі свист якийсь, дуже гучні вибухи. Я впала на землю, чесно кажучи. Це вже потім я зрозуміла, що то був удар по Яворівському полігону. І ця хвиля була така потужна! Я в той момент зрозуміла, що в мене відбулось щось в організмі, тому що я не бачила, я не чула нічого, я не відчувала тіла свого. Потім з’ясувалося, що я перенесла інсульт”.
Я не хотіла їхати з України!
Це сильно підкосило здоров’я жінки. І фізично, і морально.
“Незнайомі люди нам допомогли сісти на потяг до Перемишля. Так ми опинилися в Польщі, де нас зустрів колишній чоловік, з яким ми були розлучені 15 років. Даша зв’язалася з батьком та попросила допомоги. Він вже давно працював і жив в Естонії, тож забрав нас до себе”.
В чужій країні дівчата з котом пробули два місяці, але так тужили за Україною, що вирішили повернутися.
“Я хотіла продовжувати роботу і повернутися в свою країну. Це зараз я розумію, що стан здоров'я, чесно кажучи, був дуже поганий. Думаю, що то був ПТСР. Отже, ми повернулися в Київ. Наші знайомі дали нам на декілька місяців квартиру. Ми поселилися, я продовжувала працювати в центральному апараті міністерства. Даша в цей час закінчила коледж, одержала диплом, трохи вона відновилася. Планів на те, щоб виїжджати знову, не було”, — ділиться спогадами пані Олена.
Але все пішло не так, як їй би хотілося.
“Заходячи у центральний апарат Міністерства у справах ветеранів, я побачила велику прірву між нами - тими, хто пройшов шлях такого дуже тяжкого наступу на Харків, Донеччину, Луганщину і тими, хто не розуміє війни. Я побачила експертів так званих, які вирішували долю ветеранського руху України. Деякі моменти для мене були неприйнятні. Я увесь час думала про тих, хто в окопах, хто на передовій, хто сам там йде на жертви такі великі. Вся ситуація викликала в мені внутрішній дисонанс, тож я звільнилася”.
Це стало одним з переломних моментів, які дозволили прийняти рішення, що вивело з зони умовного комфорту.
“А що далі? Грошей нема, речей нема. Даша, кіт, я, документи. Знову! Без нічого. Окрім того, підходив термін якось почати сплачувати за житло в Києві, а це зовсім великі гроші для мене. Декілька тижнів я перебувала у важкому психологічному стані, повернулися хронічні головні болі і проблеми з очима”.
Друга евакуація
Прийняти рішення допоміг випадок — написали давні знайомі по міжнародному освітньому проєкту.
“Ще працюючи в переміщеному луганському аграрному університеті в Харкові, я зробила великий проєкт з Британією, залишилися зв’язки. І на мене вийшли мої друзі, викладачі Кардіффського і Оксфордського університетів. Вони запросили до себе. Тим більш, що Британія відкрила програму «Home for Ukraine». Можна було туди їхати, нас готові були прийняти і підтримати, надати якесь тимчасове житло, сприяти вивченню мови, якомусь інтегруванню. Я не бачила попиту на свій досвід, на свої знання, на свої прагнення роботи в Україні. Пропозицій практично не було. Це змусило мені сумніватися в собі”.
Олена Знаткова разом з донькою знайшли нову родину для кота й вирішили спробувати життя за кордоном.
“Подивилися, що йому добре, що вони там прийняли один одного, - і вирушили до Британії. Шлях зайняв 5 днів. В місті Кардіфф нам дали невеличку квартиру в центрі міста. І так почалося наше життя в Британії. Одразу скажу, що це був найтяжчий шлях адаптації для мене. Мене накрила така туга. Я ще більше входила в якийсь стан виснаження, постійного стресу. Я погано знала мову, я думала, що я її знаю, але, потрапивши у мовне середовище, потрібно було заново вчитися говорити, сприймати коди поведінки, правила та вимоги цієї країни. Це звучить дивно, але я правда не могла їсти і спати. Здавалося б, що я перебуваю в безпечних умовах, нічого життю не загрожує, є якісь там перспективи. Але ж була така туга! Я ніколи не забуду цього почуття, коли ти просто не можеш дихати у чужій країні, ти не відчуваєш смаку їжі, ти не розумієш людей, ти не сприймаєш слова чужі. Це було таке тяжке знаходження саме для мене”.
Моральне позначилося на фізичному.
“Додалися проблеми зі здоров'ям - дуже високий тиск. Для мене було дуже дивним, що медична система в Британії настільки відрізняється від нашої, що ми не маємо можливості піти в аптеку і купити ті ліки, які ми запросто могли купити у себе в будь-який час. Але тут, коли я просто вже прикована була до ліжка, не могла рухатися, тому що великий тиск, загострення усіх хронічних захворювань, які там виникли у мене, я не отримала медичної допомоги, якої потребувала”.
Виписані ліки не допомагали, а потрапити на прийом до фахівця — тижні очікування. Додавалися ще й труднощі асиміляції в суспільстві. Попри активну громадську й волонтерську діяльність — кожну суботу в центрі Кардіффу українці збиралися, аби співати пісня й таким чином збирати кошти для потреб військових України — Олені тільки гіршало.
“Я вважаю, що тільки сильні духом люди зможуть вижити за кордоном. Я бачила, як ламаються люди. Я бачила, як тяжко нашим переселенцям в Британії, як вони повертаються, як навіть інша їжа впливає на здоров'я українців”.
На відміну від Олени, її донька Даша дуже швидко влилася в суспільство, їй комфортно в Англії.
“Вона стала дорослою, вона адаптувалася й будує власне життя. Вона самостійна, незалежна, така сильна, загартована, молода дівчина. Пишаюся нею! А я… я їй сказала, що через 16 років повертаюся до її батька. Він дуже підтримував нас з моменту повномасштабного вторгнення, він моя рідна людина. Нині, коли минуло стільки часу, ми зрозуміли певні помилки, тепер наші стосунки зовсім інші”.
На той момент чоловік Олени мешкав у Швеції, тож, залишивши доньку в Англії, жінка знову переїхала в іншу країну.
Наступна зупинка — Швеція
“Мій чоловік, Саша, пройшов важкий шлях за кордоном з 2014 року. Він знає мови, багато працює. Доля привела його в Швецію, і мене також. Якби не його підтримка, я думаю, що не витримала б. Вперше в житті я зрозуміла тих людей, котрі, перебуваючи за кордоном, вчиняють суїцид”.
Разом з тим саме в Швеції Олені полегшало.
“Мабуть, все що зі мною зараз відбувається, - то компенсація за минулі 10 років”, — говорить жінка про свої випробування.
Вона пройшла всі обстеження у Швеції наново, і саме в цій країні їй змогли допомогти.
“Я відчула позитивний ефект вже на другий день. Раніше не розуміла, як можна жити без головного болю. Він був у мене постійно з 2013-го року. Зокрема з цим я зверталася до лікарів і в Україні, і в Англії. В Швеції всі українські біженці обов'язково проходять медичне обстеження. Я показала ліки, які мені не допомагали в Британії, пройшла додаткові тести і мені призначили препарати, які допомогли”.
Пані Олена також говорить, про те, що їй трапляються емпатичні люди.
“Я зараз ходжу на курси SFI, це вивчення шведської мови. Мені дуже подобається ця мова. Вона якась така прикольна, вона така ніжна. А вчитель — чудова людина — підлаштовується під реалії сьогодення. Ми з різних країн, група наша: Сирія, Афганістан, Пакистан, Україна, Еритрея. І коли, наприклад, в Ізраїлі відбулися трагічні події 7 жовтня, вчитель не наполягав, не змушував нас йти по програмі, щось говорити. Він бачив очі людей, які прийшли на заняття, і просто відкрив нам на великому екрані текст, як побороти стрес, як сприймати все, що відбувається в світі”.
Ще одна перевага — смачна їжа.
“Тут дійсно смачна національна кухня. А природа нагадує Україну. У нас навіть прапори жовто-блакитні”, — чи не вперше за всю розмову сміється пані Олена.
Вона зазначає, що розуміє, Швеція - тимчасовий притулок, але їй ця країна допомогла себе знову відчути живою.
“Якби нам обом було куди повертатися в Україну, ми би вже були вдома. За 8 років мені дуже важко було з житлом, моїх доходів не вистачало, не знаю, як ми жили з Дашею. Звісно, є таке велике бажання поїхати в Україну, але я дуже хочу повернутися в український Луганськ. Там моя квартира. Там я стала в резерв Національного агентства державної служби, де формували резерв для роботи держслужбовців на деокупованих територіях. Я готова до такої роботи і я готова до повернення”.
Всі свої переживання та біль пані Олена виклала на папері.
“Я написала невелику книгу. Це така собі сповідь переселенки і дитини-підлітка, які спостерігали всі події, що розгорталися на Луганщині. Як люди сприймали ті події, що відбувалися протягом 70-х, 80-х, 90-х, 2000-х років. Дуже складна книга така, емоційна. Але з вірою у світле майбутнє”, — говорить жінка.
Пані Олена попри все вірить, що пройдеться ще вулицями рідного Луганська, зустрінеться там з друзями, котрі нині розкидані по всьому світу, та зможе нарешті вгамувати свій душевний біль.
“Зберегти себе — і залишатися сильними, загартованими. Збагатитися досвідом, новими навичками та знаннями про світ і про себе. Зберегти себе — і повернутися до свого знайомого, рідного, улюбленого простору. Повернутися додому” — цими словами закінчується книга Олени Знаткової.
