Вже рік, як кадіївчанин Артем Карякін зняв балаклаву та відкрив своє ім’я. “Східний” — автор однойменних twitter-аккаунту та telegram-каналу, які інформували цілих вісім років про події в окупованій Кадіївці.
Видання ТРИБУН дізналося, як Артемові вдавалося виживати та партизанити в окупованому місті, як зникали люди та змінювалася Кадіївка з приходом російських загарбників.
Довідка: Артем Карякін — "Східний" — військовослужбовець, був нагороджений медаллю від Залужного за партизанську діяльність в окупованій Кадіївці, 8 років він провів в окупації. Поховавши рідних, зібрався й виїхав на вільну від окупантів територію України. Після повномасштабного вторгнення брав участь у контрнаступах на Харківщині, в Бахмуті та Лимані.
Супротив Кадіївки
“Вже у 2013 році були відчутні зміни у суспільстві. Можна сказати, що чинити супротив мешканці Стаханова почали тоді, коли з нашого міста людей масово почали відправляти на “Антимайдан” у Луганськ. Нам хотілося показати, що в місті є ті, хто думає інакше, хто дивиться не у бік Росії, а бачить себе з Україною. Ми з однодумцями розклеювали листівки та наліпки містом, влаштовували наші мітинги та акції”, — пригадує Артем.
В 2014 році була створена сторінка в популярній на той момент соцмережі “Вконтакте” під назвою “Свідомі українці Стаханова”, де проукраїнська спільнота міста трималася разом.
“Ми там інформували про те, що ми робимо, хотіли довести іншим мешканцям міста, що в нас достатньо проукраїнських громадян, активістів. Наприкінці 2014 року ми провели першу нашу акцію — пам'яті Небесної Сотні. Тоді зібралося близько 50 людей. Наші опоненти, скажімо так, проводили свою акцію навпроти. В той день агресії щодо нас не було, вона з'явилася пізніше”.
Артем говорить, що зброя у прибічників російського захоплення Кадіївки з'явилася після другого травня в Одесі.
“Після цього вони почали діяти більш радикально — почали захоплювати адміністративні будівлі, різні заклади. Протидіяти їм було складно. Наприкінці весни 2014 року в нас був автопробіг “За єдину Україну”, в якому брали участь близько 15 авто, що проїхали від Кіровська до Луганська. Знаю, що у подальшому власників цих авто розшукували колаборанти”.
Після того, зазначає “Східний”, вони з однодумцями зрозуміли, яку небезпеку несе їхнє протистояння.
“З останнього до окупації: два шістнадцятирічних юнаки встановили на териконі у центрі Стаханова прапор України. Тоді по них відкрили вогонь невідомі люди. Тоді проукраїнські активісти почали виїздити. Я теж хотів, але на той момент мені було 17 років, моя родина не хотіла залишати дім. Я закінчував школу, не було грошей, перспектив, тому я залишився”.
Не розуміли окупацію
“В 2014 році було складно зрозуміти, що місто окуповане. Ми цього не розуміли, не знали такої термінології, не мали такого досвіду. До того ж, у нас було мало військової активності, поки в серпні Дрьомов зі своєю бандою не повернулися з Сєвєродонецька та Рубіжного й не осіли в Стаханові”, — говорить Артем.
Він зазначає, що колаборантів було дуже багато.
“Вони заїжджали з технікою та зброєю, займали готелі, житло, будинки. Все, що могли. Пам'ятаю, як десь три дні вони просто спали на травичці біля різних адмінбудівель. Я все те бачив. Саме тоді ми вперше відчули на собі окупацію, зрозуміли, як воно, коли місто захоплено незрозуміло ким”.
Коли війна прийшла в їхній дім, виходити на мітинги вже перестало бути реальним. І проукраїнські кадіївчани пішли в підпілля - в соцмережі.
“Я тоді вже завів акаунт у twitter, почав висвітлювати все, що в нас відбувається. Взагалі в цій соцмережі було багато проукраїнських активістів, що залишалися в окупації. У Брянці, наприклад, був чоловік, який писав про своє місто, але одного дня він замовчав. Мовчить і нині. Я думаю, що його вбили, бо людина просто зникла. А люди так просто не зникають”.
Всі ті роки він очікував, що його заарештують проросійські найманці чи місцеві колаборанти.
“Зрозуміло, що я очікував, поки за мною прийдуть, бо в принципі було зрозуміло, хто я. Місто маленьке, обличчя відоме. Не знаю, з яких причин мене не чіпали, але так я залишився зі своєю місією сам на сам”.
Артем говорить, що періодично у нього було відчуття скорої деокупації.
“Коли в серпні 2014 року наші військові почали штурм Первомайська, я так сподівався на звільнення Стаханова, але не сталося. Пізніше було ще кілька таких моментів, але коли у 2015 році окупували Дебальцеве, надія зникла аж до 2022 року, поки не почалася повномасштабна війна”.
Роки в окупації тиснули морально.
“Слід розуміти, що всі ці 8 років в Стаханов приїздило багато росіян. Це були як кадрові військові, так і цивільні. Я бачив у місті багато бурятів. Вони виглядали якимись дикими. Навіть наші скромні магазини в Стаханові викликали в них захват”, — говорить Артем.
Окрім того, він підтверджує той факт, що російські військові цікавилися місцевими дівчатами.
“Так, військові, що приїздили, починали “обробляти” наших дівчат. Часто це призводило до розповсюдження венеричних захворювань. Почастішали випадки захворювання на СНІД. Я знаю випадок, коли одну дівчину застрелили, бо вона заразилася та заразила інших”.
“Що стосується кадирівців — вони заїхали у 2022 році, я їх вже не застав”.
Залишився би, якби знав
“Я виїхав зі Стаханова 6.12 2021 року. Після того, як поховав останніх рідних мені людей. В той день я не думав, що більше не повернуся. Я ще сподівався, що навесні 2022 повернуся забрати речі. Як виявилося, все, що я склав у сумку тоді, і стало єдиним, що в мене залишилося від дому. Дивно, але я все ще бережу ключі від квартири, яку вже розгромили працівники ФСБ”, — говорить Артем.
Він зазначає, що якби передбачив широкомасштабну війну, певно залишався би вдома.
“Я не уявляв, що почнеться повномасштабна війна. Мені якось закинули: мовляв, тебе попередили спецслужби, тому й виїхав. Якби я знав, я би залишився, аби продовжувати свою діяльність там, вдома”.
Повномасштабну війну “Східний” зустрів у Києві.
“На той момент я мешкав в Києві. Прокинувся від вибухів о п'ятій ранку. Очікував, бо все до того йшло. Думав, що коли почнеться, ми з друзями згуртуємося, аби проходити службу разом, але сталося інакше. Всі опинилися в різних підрозділах, в різних містах. Тому 27 числа я просто вийшов у двір свого тимчасового дому й доєднався до хлопців на блокпосту. Тоді ми стояли на околицях Києва, готуючись до різного розвитку подій”.
Влітку 2022 року Артем доєднався добровольцем до ЗСУ, нині він військовослужбовець.
Кадіївка чи Стаханов?
Серед кадіївчан часто точаться дискусії про те, як правильно називати місто.
“Я пишу в своїх соцмережах саме про Стаханов, так називаю місто під й час інтерв'ю. По-перше, я не можу називати те, що зараз відбувається у місті, адекватним. На Кадіївку це не схоже. По-друге, з погляду на інформаційний вплив, роботу з населенням, краще все ж таки, на мою думку, залишати стару назву хоча б допоки ми не звільнимо місто”.
