Володимир Жемчугов — герой України, доброволець, ветеран з Хрустального Луганської області. Він боровся за українську Луганщину з перших днів війни у 2014 році, провів майже 1 рік у полоні, втратив кисті рук та зір, але продовжує невпинно дбати про те, аби про російсько-українську війну діти знали зі шкільної парти. Земляки знають його як “луганського партизана”.
У монолозі виданню ТРИБУН пан Володимир розповів про початок війни на сході, полон, нагороди, те, що його мотивує. А також про роботу у Міністерсті інформаційної політики України.
Все почалося з ідеї
Я народився в 1970 році у Красному Лучі, там і виріс, і більшу частину життя провів у рідному місті. У 2004 році я працював у Луганську — був доволі успішним підприємцем. А коли в Києві почалася Помаранчева революція, я був одним з активістів. Не сотником чи десятником, а просто тим, хто робив те, що міг у Красному Лучі та Луганську.
У 2013-2014 роках, коли був Майдан в Києві, я працював у Грузії, але в січні 2014 вирішив приїхати й подивитися на Майдан, спілкувався з людьми. Річ у тому, що мене внутрішньо бентежило те, що я застав російсько-грузинський конфлікт. А коли захопили Крим та на Великдень 2014 року я опинився в рідному Красному Лучі й побачив настрої людей, я зрозумів, що все йде за одним й тим самим сценарієм. Напевно, в комплексі з тим, що відбувалося в нашій країні, це дало розуміння неминучості війни в України.
Коли в травні 2014 року генерал Козіцин перетнув кордон, давши українським прикордонникам та начальнику тоді ще міліції Антрацита гроші, місто швидко захопили. Багато було зради. Зброю роздавали нашим місцевим. При чому, це були не ідейні, все було за готівку. Я пригадую, як в квітні приїхав в Луганськ, пішов поговорити з людьми на барикади й побачив там тих, хто ще вчора стояв на біржі праці у Красному Лучі. Я ж був директором заводу будматеріалів, був директором південно-східного АТП і директором торгівельного центру “МИР”, тож знав багато людей, і мене знали. Намагався побачити логіку в їхніх діях, питав, які їхні вимоги, чому вони там знаходилися, а вони говорили, що їх найняла тодішня очільниця Красного Луча Марина Філіпова. Тобто вони нічого не роблять, тільки створюють натовп та видимість масовості, а в кінці кожного дня отримують гроші та продукти.
Тоді я відвіз дружину в Грузію, а сам повернувся додому. Спочатку не було жодних думок про партизанство, ми просто об'єднались з друзями для того, аби захищатися. Після того, як Козіцин осів в нашому регіоні, почалося страшне — людей зупиняли зі зброєю, забирали автівки, ламали банкомати, грабували банки та крамниці з ювелірними виробами, ходили по будинках вночі до заможних людей, ламали двері, катували. Людину після катування везли до нотаріуса, щоб та написала дарчу на майно. Хто не погоджувався - вивозили за місто, розстрілювали, закопували.
Тож ми з друзями розробили схему, хто кому дзвонить, якщо вночі прийдуть. У когось була мисливська зброя, у когось - просто бита, ніж. Приїжджали, щоб захистити один одного, почали з цього. На щастя, до цих хлопців так ніхто й не приїздив, але двох моїх друзів у Ровеньках та Краснодоні вбили. Тоді ми зрозуміли, що наша діяльність стає небезпечною.
Партизанська війна
В серпні 2014 року, коли до нас прийшла зі сторони Сніжного підмога у вигляді українських військових — житомирська бригада — козачки, побачивши наші танки, потікали відразу. Але вже наступного дня, 24 серпня, з боку Антрацита зайшли регулярні російські війська. На околицях Красного Луча почалися жорсткі бої.
Коли я побачив, як кадирівці грабували все і всіх, як рязанська десантна дивізія катувала українських воїнів, мене накрила така лють! Я захотів щось робити. Я мав гроші, тож ми купували зброю та туристичну форму. Звичайно, були й ті серед мого оточення, хто казав: “Володимире, що ти нас підбиваєш? Які мости підривати? А як ми це пояснимо, коли українська влада повернеться?”. Хлопці боялися, що за диверсію окупантам свої ж можуть запроторити до в'язниці. Я намагався пояснити про самозахист та опір, але й не тримав тих, хто морально був не готовий спротиву.
Знаєте, було багато зради, нам не вірили. Це підштовхнуло мене вести журнал обліку — я записував, де вночі колону обстріляли, де автівку підірвали чи в табір окупантів зайшли тощо. На шахтах буди люди, в яких можна було придбати детонатори. Це суттєво допомагало нам. Також я обовʼязково збирав свідчення людей про нашу роботу.
Спочатку я без флешки звертався до ЗСУ в Дебальцево і просив набої гранати та детонатори. На. Не вірили. Тоді я почав вести журнал і привіз флешку в Київ у Міністерство оборони України, там її перевірили й після цього я підписав контракт з військовою розвідкою. Не тільки я, а й мої однодумці також. Так ми стали солдатами головного управління розвідки та підпорядковувалися їй. І все, що ми робили у 2015 році, ми вже робили офіційно, за наказом Збройних сил України.
Міна, полон, ампутація рук
Наприкінці 2015 року прийшов наказ знеструмити військовий аеродром ВВАУШ або пошкодити диспетчерські вежи.
Однак це було неможливо, бо там по периметру всюди стояла охорона, землю навколо було заміновано. Але одна велика лінія електропередач йшла з Ростова, нею струмом забезпечувався не тільки аеродром, а й весь район. Я взяв міну з годинниковим механізмом і пішов поруч у степ, щоб замінувати опору. Поставив цю міну на опору - і припустився помилки.
Ще у 2015 році ми проходили курси диверсійної діяльності в Києві. Нас там вчили, що треба повертатись тим же шляхом, що й приходиш. Але там проходила дорога, вже була комендантська година і їхала чергова колона зі снарядами. Я думав, що вони мене можуть побачити, тож пішов в інший бік — в посадку. Зачепився за растяжку й підірвався.
Я вже думав, що загину, впав на землю, все боліло, на губах — смак крові. Чесно, я думав, що стечу кров’ю й помру, але пролежав десь 15 хвилин. Відчув, що сил ще трохи є, й поповз на звук машин. Я не хотів у полон, тому повз на дорогу в надії, що мене переїде машина. Але російські військові мене побачили й забрали в лікарню. Думали, я просто цивільний, підірвався на мінному полі вночі. А потім наступного дня вибухнула лінія електропередач. Вони прийшли туди та поруч знайшли мою шапку, на ній моє волосся, кров. Вони зрозуміли, що я причетний.
У мене був смартфон, вони зламали код і знайшли військові програми. Вони зрозуміли, що я маю відношення до збройних сил України, і потім уже почали мене катувати. Почалися допити. Два рази я вмирав ще в лікарні. Щоб ви розуміли, розтяжка – це такий маленький ляск, а потім вибух. Я тільки на другій секунді зрозумів, що це була міна і тільки встиг закритися руками, впав на коліна. Тому руки було вище і дуже постраждали. Мені ампутували руки, в мене був сильно пошкоджений зір, мені зшивали очі. Було багато поранень в живіт, розірваний кишківник. Три великі операції мені робили. І кожен раз, коли я виходив з наркозу, наді мною стояла людина й тикала мені пістолетом у чоло.
Загалом я провів у полоні рік без 17 діб. Я був першим партизаном, який потрапив до них у полон.
До травня 2016 року я знаходився у лікарні в Луганську. В мене була маленька окрема палата та охорона. На допитах я зізнався в 3 операціях. Я сказав, що це я замінував лінії електропередач під Луганськом, що це я підірвав потяг військовий в Лутугине і замінував під Дебальцевим залізницю. На мене дуже тиснули, залякували. Вони казали, що будуть мені прострілювати ноги, голкою кололи мені в руку й казали, що отруїли і я буду дуже тяжко вмирати. Коли це вже трапилось, я зрозумів, що вони мені щось вводять. Я не хотів бути зрадником, я не хотів нікого зраджувати. Вночі у мене була крапельниця. Руки ампутовані, крапельниця стояла на шиї. Я читав в книжках, що якщо крапельницю перекусити й почати дути повітрям у кров, то людина швидко вмирає. Я, просто щоб припинити ці допити, ці катування, перекусив крапельницю і почав дути. Не знав, що в палаті сиділи охоронці. Вони спали, але прокинулися, побачили це й мене звʼязали. І коли вони зрозуміли, що я не тримаюся за життя і я не жартую, тільки тоді припинилися допити жорстокі.
Мене хотіли обміняти разом із Надією Савченко, але тоді обміняли тільки її, а до мене прийшов ефесбешник й сказав, що я більше не потрібен. Мене відвезли у в’язницю, посадили в камеру з кримінальними злочинцями. Без рук, сліпого. Це був жах!
Там був гепатит, туберкульоз, воші, клопи. До обміну я провів там 4 місяці. Дружина заплатила 2500 доларів, аби їй раз дали мені подзвонити по скайпу. Ми говорили п’ять хвилин. Вже потім я домовився з кримінальними злочинцями, в яких були телефони, й попросив їх подзвонити моїй дружині. Я сказав, що вона передасть посилку і я розрахуюсь цигарками й чаєм. І вони дійсно подзвонили, сказали, що я у в’язниці. І тоді дружина теж за гроші знайшла людей, котрі мені приносили передачі. Чай та цигарки я віддавав злодіям у законі, смотрящим, а вже ліки й речі забирав собі. І дали мені людину в камері, яка допомагала виживати, годувала мене. З ним я ділив всі свої передачі, розраховувався за те, щоб я міг жити.
Визнання та реабілітація
17 вересня 2016 року мене звільнили. Спочатку привезли в лікарню в Києві. Лікарі подивилися й сказали, що зір мені не відновлять. Українська влада домовилась про мое лікування у Німеччині. В Кельні мені зробили 8 операцій за пів року. Мені зробили протези та повернули зір на ліве око. Праве відновити так і не вдалося.
У 2017 році я повернувся в Україну, в Київ, вміючи керувати протезами. Маю стилус, пишу ним на планшеті. Разом зі званням Героя України мені держава надала житло в новобудові на лівому березі. Я зробив ремонт і зараз живу в цій квартирі.
До 2014 року я був цивільним я офіційно був цивільним, який просто підірвався на мінному полі, а в 2019 з моєї справи зняли гриф таємно й мені віддали військові нагороди. Я ж не мав їх на руках, вони лежали в сейфі військової розвідки. Разом з тим мені надали статус військового, учасника бойових дій, інваліда війни.
Адаптація до цивільного життя
У 2017 році почав займатися громадською діяльністю в складі громадського обʼєднання “Берегиня”.
Я почав проводити різні акції. Зокрема й організував та частково профінансував поїздку чотирьох родин в Німеччину, аби провести акцію. Нас тоді побачили дипломати Франції, Німеччини, Італії. Зацікавилися проблемою звільнення військовополонених українців. Тоді не так часто були обміни.
Потім я займався громадською діяльністю. Дуже багато аукціонів провів для збору грошей для партизанів. Їхні родини ніхто ж не підтримував, бо це тоді не був офіційний статус. Не було зарплатні. Це були просто патріоти, які потрапили в полон. Родини за власні кошти возили передачі у вʼязниці в Луганськ, Донецьк, Крим.
У 2018 році я просто взяв свій костюм, нагороди і пішов до директора сусідньої школи, запитав, чи можу я проводити лекції патріотичні для дітей. Я почав висвітлювати цю діяльність на власній сторінці у соцмережах й якось про це дізнатися потрібні люди та запросили мене на роботу. Так я став радником міністра інформаційної політики у питаннях національно-патріотичного виховання.
За останні 5 років я проїхав майже всю Україну. Не був тільки у Луганській області. Мене не пускали туди, бо боялися що мене там зрадники вбʼють. За ці роки я провів понад 300 лекцій у різних інститутах, школах. Я вірю в те, що нам потрібно нині працювати з дітьми: розповідати про війну, показувати фільми й проводити лекції для молоді різного віку. Ми маємо зробити все, аби наступні покоління не знали війни. Я розумію, якщо ми втратимо молодь то ми втратимо і Україну.
Фото зі сторінки Володимира Жемчугова у соцмережах
