Богдан Габо народився та багато років жив у Рубіжному. Ще малим хлопець співав бабусям біля під’їзду, а зараз він - професійний музикант з сольними треками та командою у Німеччині.
У інтерв’ю ТРИБУН говорили з Богданом про романтику, участь митця у війні проти РФ, навчання у школі мистецтв та чому зоряне небо в Рубіжному для нього особливе.
Моє майбутнє визначили бабуся та мама
Я у дитинстві бабусям перед під’їздом давав маленькі концерти, співав, показував шоу програму. Це було так:
Онуче, ти співаєш бабусям перед під’їздом, значить потрібно займатися цим професійно!.
Мене рідні спочатку водили до Палацу культури у групу “Ладушкі”, там вже й вирішили, що треба йти в музичну школу”.
Я ходив у музичну школу по вечорах. Поки всі хлопці у дворі грали у футбол, я з нотами та безмежним бажанням навчитися співати ходив у музикалку.
Коли я був маленьким, я запам’ятав наше рубіжанське зоряне небо. Такого ніде не було. Я був багато де по світу і таке бачив тільки в Рубіжному і в Криму. І коли я ходив у музичну школу, я завжди дивився на зорі. Я знав, де “Велика Ведмедиця”, де “Маленька Ведмедиця”. І я собі вигадав, що я йду до зірок, типу як в музичну школу. Це може видатися дуже літературно, але це моя правда. Коли виріс, я почав частіше дивитися під ноги, а в дитинстві - на зорі.
Чому вокалісти - ліниві люди
У музичній школі я співав у хорі. Це був один з обов’язкових предметів, спеціальності мене навчила Тетяна Тімко. Також грав на фортепіано. Мене вчила Людмила Михайлівна, я дуже їй вдячний. Вона стільки зі мною натерпілася, бо вчити грати на фортепіано та співати - це зовсім різні речі. Там треба було вчити ноти, аплікатуру, акорди, а вокалісти - це вкрай ліниві створіння. Мені завжди хотілося творчості: ти прокинувся і співаєш. Голос - мій інструмент, і я ним володію краще, а на фортепіано - то більше механіка. Кажуть, математики - гарні піаністи.
Я жив в Рубіжному все життя. Як і більшість студентів, я завжди приїжджав додому на свята.
Рубіжне зробило мені характер, бо воно у нас суворе, і хлопцю, який ходить в музичну школу співати, треба було вміти не тільки співати.
Рубіжне, Сєвєродонецьк - це молоді міста, вони не вирізнялися унікальною архітектурою або історією. Тут люди будували нове життя, вносили свою культуру, у нас же в місті жило багато національностей. Я Рубіжне завжди буду пам’ятати як місто, де я народився, і місце, яке вважають домівкою мої кохані люди. Мені подобалися кав’ярні в центрі міста, дискотека “Паутина”, а влітку “Сєтка”.
Навчання у Москві
Я закінчив Рубіжанську школу мистецтв як класичний та академічний співак. Згодом вирішив вступити в один з вишів у Москві.
Коли я був студентом російських музичних вишів, завжди співав українські пісні. Всі знали, що я з України, у мене був акцент україномовний. Мені пощастило, що мене тоді оточували інтелігентні люди. Взагалі мистецтво дуже інтернаціональне, багатогранне. Я не один був з України, нас було багато. На мене не вплинув “рускій мір”, я думаю, що був поза цим контекстом.
Мистецтво поза політикою, митці - ні, бо вони - лідери думок і не можуть бути поза політикою. Їм довіряють і всі вони несуть відповідальність перед людьми.
Під час навчання та після випуску Богдан виступав у Ялті і в Луганську (до 2014 року) їздили з виступами у місто-побратим Рубіжного — Долину. Співав також на Дні міста Рубіжного та Сєвєродонецька.
Команда “Богдан і Ілля” з 23 років пліч-о-пліч у музиці
Ілля — мій друг дитинства, ми разом мріяли займатися музикою, тому у більш свідомому віці об'єдналися, щоб робити музику. У нас були спільні треки, ми присвятили один з них Рубіжному, ми писали романтичні тексти. Ілля займався професійно музикою, поки я співав оперу. Він довго живе в Варшаві у Польщі, вони там з друзями багато допомагали українським артистам, організовували концерти. І він зараз займається культурно-масовою діяльністю.
Він і мене організовує, змушує знімати Тік-Токи, а я терпіти цього не можу, для мене це - випробування (сміється). Я творча, романтична людина.
Творчість — це доля мирних часів
Я дуже довго думав, чи потрібна творчість, одна з функцій якої - заспокоювати душевні рани або навпаки - насипати туди солі. Був навіть період, коли я не розумів, навіщо я це роблю і кому воно потрібне, бо зараз основна задача — вижити й жити далі. А у моєму розумінні творчість — це доля мирних часів. Люди йдуть на концерти, в театр та оперу, аби відволіктися від свого рутинного життя, “битовухи”. Я співаю тільки тоді, коли мені добре. Коли співаєш, ти своїм інструментом ділишся з усіма, а коли тобі погано, ти ділишся поганим інструментом. Це наче прийти на концерт з розладнаною скрипкою. А співати, я вважаю, потрібно якісно.
Переїзд у Німеччину
Ми відсвяткували новий 2022 рік в Рубіжному з усіма родичами. Я застав війну у Москві, я хотів поїхати до родичів в Рубіжне, але через інтенсивні бої цього не можна було зробити. Наступала Росія, а я був тут, тому ми у лютому 2022 року вирішили терміново покинути цю державу. Моя дружина працювала у Німеччині за контрактом, тому і вирішили переїхати сюди. У мене достатньо складна професія, а тут творчість добре ціниться. Не кожна держава може забезпечити робочі місця для мене та моїх колег. У Німеччині людина на першому місці, тут справжня демократія. Тут до українців чудово ставляться, їх люблять та підтримують.
Українці перевезли сюди найкращу сферу послуг. Дівчата, що роблять вії, нігті та брови, - ви тут ТОП (сміється), чесне слово.
ТРИБУН має ще сторінки у Facebook, Instagram, TikTok та Twitter. Підписуйтесь, аби нічого не пропустити.
