Катерина Мотильова – українська фотографка з Луганська, котра навчалася в Королівській академії мистецтв Нідерландів. Вона має доступ до архівів кількох потужних луганських фотографів, важливих для документації історії міста. Луганчанка мріє колись видати збірку з цими світлинами.
Виданню ТРИБУН Катерина розповіла про фотографування в окупованому Луганську та концепцію луганської фотографії.
Враження від окупованого Луганська
Пані Катерина народилася й виросла в Луганську, там же відбулися її перші кроки як фотографа.
“Я зростала на кварталі 50 років Жовтня, там знаю кожен закуточок. Всі мої друзі виїхали. Думаю, що зараз, після 2022 року, вже зовсім всі виїхали. Навіть не знаю, до кого можна сходити, якщо туди приїхати”, — говорить дівчина.
Чи не найперше, про що вона говорить, - про потенціал Луганська, бо як корінна мешканка добре знає, чим Луганськ міг би бути популяризований серед великої авдиторії.
“Не репрезентовано Луганськ і Луганщину загалом в контексті України. Мені дуже боляче, коли про наш дім говорять виключно як про гопоту та сепаратистів, адже я знаю стільки творчих людей! У нас було дуже багато різних тусовок. Коли я вчилася, постійно десь був якийсь двіж — приїздили діджеї, та були й свої серед місцевих, були прихильники Казантипу та рейвів. В нас були літературні групи та творчі вечорниці. Я тоді вже почала займатися фотографією, у старших класах і на перших курсах університету, тож завжди було де попрактикуватися”.
“В Луганську до війни був безкоштовний клуб артхаусного кино при університеті Тараса Шевченка, де можна було подивитись маловідомі та легендарні фільми зі всього світу. Арт-кафе “Чілаут Донбас” збирав творчу молодь - там проходили виставки візуального мистецтва, а на стіні був намальований легендарний мурал з териконом. Літературне угруповання «СТАН» видавало збірки та організовувало поетичні фестивалі. Працювали художники Ярослав Деркач та Сергій Лиховид. Один Міша Коптев чого вартий, він — явище в світі квір та перформансу!”, — говорить фотографка.
Катерина після закінчення коледжу почала подорожувати.
“Я пожила трішки в Києві, але в мене не виходило ані знайти роботу, ані влаштуватися якось. Взагалі я виїхала з Луганська, тому що було дуже важко працювати фотографом і заробляти цим на життя, тож я шукала якусь більш професійну діяльність. Як англійською кажуть sustainable, українською — самостійну, роботу, яка буде годувати. Тому й переїхала спочатку в Київ, потім пожила у Донецьку трохи. Коротше, з 2010 по 2014 рік я туди-сюди їздила. Десь остаточно я перестала повертатися в Луганськ з 2014 року. В 2015-2016 році я приїжджала навідати близьких. Після того вдома більше не була”, — розповідає дівчина.
Пригадуючи останню поїздку в рідне місто, Катерина говорить, що була сильно вражена побаченим.
“Коли я приїхала вперше після 2014 року в Луганськ, я здивувалась тому, як місто затихло, люди більше майже не розмовляли на вулиці, напруга висіла в повітрі. У вікнах майже не було світла вночі, порожні полиці в магазинах, шалені ціни. По місту ходили озброєні "козаки", часто нетверезі. Моя подруга буденно розповідала мені, що дівчата більше не вдягають, як колись, привабливе вбрання, бо мініспідниця може викликати непріємності. Взагалі життя стало дуже скрутним: коменданські години, відключення води та світла, брак товарів” — пригадує дівчина.
Вона зазначає, що їй морально було важко в ту поїздку.
“Мені тоді було дуже боляче, бо щоб приїхати з Києва до Луганська треба було їхати 2-3 дні, проходити принизливі досмотри на блокпостах, а потім повертатися в Київ, де люди питать вже в 2016-му: "А що, у вас там ще війна не закінчилась?". Ось так”.
Тоді Катерина брала з собою фотоапарат, не розуміючи, як це небезпечно — робити знімки на вулицях окупованого Луганська.
“Я чула історії про підвали, але мені не вірилось, що в рідному місті, вдома, я можу кудись потрапити! І я знімала. Все, що мало відношеня до мого дитинства. Свої місця. Щоб зберегти памʼять для себе. Я навіть видала книгу в 2022 році, яка називається англійською “Loss”. Про те, як моя сестра була однією з перших українських переселенок - тоді вони були переселенці з Донбасу в Україну. І про те, як вони рухалися зі Сходу на Захід, і як це все відбувалося на тлі моєї родини. Я майже всю цю книгу зробила зі старих фотографій Луганська довоєнного та частини тих, які я зняла в перші роки після окупації”.
Фотографиня говорить, що знімала дорогі особисто їй місця й будівлі.
“Це було дуже небезпечно. Я думаю, через те, що я ніколи не знімала воєнні об'єкти, до мене не підходили. Я знімала ті місця, які стосуються моїх власних дитячих спогадів. Я ходила своїми звичними доріжками біля школи, біля своєї поліклініки, до бабусі, до своїх друзів. Ці лавочки, на яких я перший раз поцілувалася, - я їх фотографувала. Я фотографувала своїх батьків. Фотографувала килими. Бо килими — це звичайна річ, їх ніхто не використовує так, як у нас. От я фотографувала такі речі. Або я фотографувала будинок, біля якого ми гралися в схованки в дитинстві, тому що він був такий класний! Старовинний будинок, дореволюційний, який дуже сильно постраждав під час обстрілів ще влітку 2014 року”.
Тільки одного разу Катерина зустріла супротив.
“Якось в мене трапилася ситуація, якою я була дуже шокована: я фотографувала власну маму навпроти будинку, де ми мешкали. Це багатоповерховий будинок, забудова радянська. Я просто її фотографувала. Подумала, що було б класно на фоні сфотографувати наш двір, де ми всі гралися дітьми. До нас підійшла сусідка, яку я знаю з дитинства, і вона почала на мене кричати, що я шпигунка, що вона зараз викличе міліцію, комендатуру. І моя мама, яка так само знає всіх сусідів, майже все життя вони прожили разом, 40 років в одному під'їзді, їй каже: “Валя, ти чого? Ми просто фотографуємося на згадку”. Та сусідка ніби ошаліла. Не знаю, чи через страх, чи через щось інше. Я так здивувалася, бо це була не та людина, хто за своєю професією має слідкувати за безпекою, а це жінка, яка знає мене з дитинства, яка знає мене з народження. Це так само було для мене цікаве перетворення містян,” — поділилася враженнями фотографка.
Всі ці переживання та побачені трансформації міста й містян вилилися у фотопроєкти.
“Серед моїх проєктів були серія “My annexed family”, яка була показана в Парижі в 2017 році разом з французьким видавництвом Еssarter editions. У 2015 році виходила в світ збірка «Альтернативна Археологія: Луганськ» від художньої ініціативи Periscope Ua, де були мої фотороботи Луганська”.
Катерина розповідає, що в 2022 році вона випустила фотокнигу під назвою “Loss”.
“Це — мій найбільший та останній проєкт, особиста історія про жінку, мою сестру, про початок війни в Україні, про життя її родини в епіцентрі бойових дій, про події, що почалися в 2014 році з окупації Донбасу, переросли в повномасштабну війну і продовжили загострюватися, приносячи одну втрату за іншою. У жорнах драми, що розгортається, я намагалась чіплятися за те, що залишилося, до фотографій, спогадів, старих повідомлень, постійно повертаючись до загубленого фотоальбому. Ця книга отримала відзнаку на головній виставці фотографій в світі Paris Photo разом з американським видавництвом Aperture, премію від DuPho (Dutch photographyc society). Зараз я працюю над тим, щоб видати її українською”.
Катерина каже, що через окупацію Луганська і невдалі спроби знайти себе в Києві, вона вирішила поїхати за кордон.
“Я поїхала спочатку в Ізраїль. Потім я почала шукати собі навчання, тому що я не закінчила університет в Луганську, тобто в мене не було диплому про вищу освіту. Я стикнулася з тим, що якщо ти їдеш кудись на Захід, то це дуже важливо, що в тебе є диплом, якісь регалії. Так я опинилася в Нідерландах і почала вчитися, досі тут мешкаю”.
Цікаво, що в Луганську Катерина не змогла закінчити навчання через окупацію.
“Я спробувала закінчити в Києві, але мене так і не перевели. Я зверталася до університетів Поплавського, Карпенка-Карого та Технологій дизайну. Відповідь була така, що або переведемо за гроші, або ми не визнаємо вашу луганську програму, а роботи мої погані для київського рівня. І тоді я вирішила відправити свої роботи в Королівську академію Нідерландів, куди мене одразу взяли”.
“Я створила родину за кордоном. Свого чоловіка зустріла в Ізраїлі, але він так само жив зі мною в Україні, йому дуже подобалося. Після закінчення навчання я повернулась в Київ разом з чоловіком, де й народилась наша дитина. Теперь ми зновк віїхали в Нідерланди через повномасштабну. Але ми повернемся, як тільки для дитини стане більш безпечно вдома”.
Луганська фотографія
“В мене немає написаної концепції сучасної луганської фотографії, проте я вважаю, що луганський доробок взагалі не досліджений. В мене є на руках декілька архівів луганських фотографів старих часів. Дехто з них вже помер, один живий. Я думаю, що це - дуже цікавий матеріал, з якого було би добре зробити щось об'ємне. Коли мені вдасться добути більше робіт або коли я знайду людину-однодумця, то ми зробимо дослідженя про історію Луганської фотографії”, — ділиться роздумами Катерина.
Вона щиро вважає, що Луганськ мистецький свого часу був шалено недооціненим.
“Я думаю, що Луганськ був недооцінений, а ще трішки забутий і закинутий, тому що всі погляди були на великі міста, на Київ, наприклад. Але ж, на хвилиночку, тільки в нас у коледжі культури та мистецтв був факультет художньої фотографії. І це був єдиний заклад на всьому пострадянському просторі, який видавав диплом фотохудожника. Якщо ти вчишся, наприклад, в Карпенка-Карого на фотографа, то тобі дають диплом оператора. А от в Луганську з 2000 року можна було вивчити художню фотографію й отримати документ про освіту”.
Катерина зазначає, що це - цілковита заслуга фотографів Луганська, які створили цю спеціальність, отримали ліцензію в Міністерстві освіти, довели необхідність такого державного диплома.
“В Україні та на всьому пострадянському просторі не можно було здобути диплом за фахом “Художня фотографія”. Фотографія в Україні вважалась “недомистецтвом”, а в Луганську моїм вчителям вдалося відкрити спеціальність, вдалося переконати Міністерство освіти України”.
“В Луганську був невеликий попит на цю спеціальність, але були неймовірні викладачі: Леонід Філь — виходець з центру України майже україномовна людина. Такаші Ітозава — фотограф з Токіо зі світовим портфоліо. Легендарна Надія Гончарук — журналістка, феміністка, модель. Боляче дивитися на те, що відбувається з цією кафедрою зараз — дітей, викладачів використовує місцева окупаційна влада як як безкоштовні творчі таланти, руки. Все стало сильно заполітизованим”.
В листопаді 2022 року Катерина була в Києві й у розмові з подругою зазначила, що вірить у повернення додому.
“Подруга мені каже: “Ми не повернемося”. А я кажу: “Ні, ми повернемося. Я бачу це у снах. Я знаю, що ми повернемося”. Я просто весь час “бачу”, як я сідаю в Києві на 20-й потяг і їду в Луганськ. У мене навіть є картина цього 20-го потягу. Мені подружка-художниця з Луганська подарувала. Я все ще вірю, що ми повернемося”.
Дівчина говорить, що коли востаннє була у Луганську, був момент, який її дуже сильно вразив.
“Я їхала з центрального ринку до себе 133 маршруткою. Це був такий час, коли мало людей: вже не ранок, день, але ще не вечір. Їде маршрутка - “Газелька” невеличка. За вікном ця республіка, і ходять ці люди з шаблями - типу “козаки” - з шаленими очима. По них видно, що не дуже наділені розумом та інтелектом. І в цій маршрутці у водія грає “Океан Ельзи”. Маршрутка їде, а мені не по собі. Музика грає, а я собі думаю: “Так, зараз нас зупинять. Зараз щось буде”. Але нічого не було. Ти просто їдеш, воно просто грає. Це для мене стало такою метафорою того, що іскра десь там була. Вона десь тліла, як в тому багатті. Все догоріло, а воно десь тліє. І таке відчуття у мене зараз: якщо щось буде, то воно спалахне. І ми повернемося в український Луганськ”, — підсумовує Катерина Мотильова.
