Іван Лєщєнков з позивним “Фанат” був командиром розвідувального взводу 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”. Він успішно виконав багато розвідувальних операцій, координував артилерійський вогонь у “сірій зоні” та надавав інформацію, що допомагала у звільненні українських територій.14 липня 2022 біля Ізюма, в селищі Дібрівне військовослужбовець загинув, підірвавшись на міні та взявши на себе 90% уламків.
Журналістка ТРИБУН поспілкувалася з матір’ю полеглого, аби дізнатися більше про життя Героя України, а також про боротьбу, яка не дає жінці спокою вже другий рік.
Життя в окупації
До 2014 року Ольга Лєщєнкова була викладачкою молодших класів, яка разом з чоловіком та двома дітьми жила в Сорокинському районі Луганської області. Влітку її син Іван, що на той час здобував вищу освіту в Харкові, приїхав на канікули. Тоді ще ніхто не здогадувався, що це буде останній раз, коли хлопець відвідає рідну домівку.
Саме тоді з Росії на територію України пішли перші російські танки. Зараз, через десять років, рідні військовослужбовця кажуть, що саме цей початок окупації вплинув на майбутню долю хлопця.
“Ми мешкали у Краснодонському районі Луганської області, всього в кілометрі від нас знаходився контрольно-пропускний пункт “Ізварине”. Але танки тоді пішли не через офіційний кордон, а степом. Трохи пізніше пішли вже колони. Ваня щось намагався фотографувати постійно, передавати кудись ці дані”, – згадує Ольга зараз.
А наприкінці літа настав час повертатися до Харкова, продовжувати та закінчувати навчання.
“У Харків їхав через Росію, тому що неможливо було виїхати напряму – територія вже була окупована. В Ростові ми з ним попрощалися, він поїхав на навчання. Тоді Ваня був вдома останній раз”.
У 2015-му році хлопець закінчив військову кафедру університету та прийняв присягу на вірність українському народові. Родина, на жаль, потрапити на урочистості не змогла, на той час виїзд з окупації був закритий.
“Думаю, на нього і мій вчинок вплинув. На момент захоплення території я працювала вчителькою початкових класів, а також була заступником директора. У вересні від другої посади я відмовилась – нестерпно було від самої думки, що треба буде підіймати прапор “Новоросії” та співати гімн. Так я стала просто вчителькою”.
Вже наступного місяця, у жовтні, всіх вчителів змушувати підписувати три “документи”: клятву на вірність “ЛНР”, нерозголошення державної таємниці та ще один, назву якого Ольга не змогла згадати.
“В колективі це все не підписала лише я. Всі інші, зрештою, погодились – хтось не відразу, думали-вагалися, але у підсумку погодились. Три місяці через ці непідписані документи мені не платили заробітну плату. Я просто дочекалась новорічних свят, відпустила свій третій клас на зимові канікули та звільнилася”.
Через свою проукраїнську позицію та небажання викладати за російською програмою, жінка ледве не потрапила в полон. Наприкінці лютого 2015 року в сімейний дім прийшли з обшуком. Чоловік зателефонував Ользі, аби попередити: “Вони знають, де ти. За тобою прийдуть, будуть везти в Донецьк”.
“Вони шукали у нашому комп’ютері якусь українську символіку, листівки, прапори. Звичайно, там це було, бо я працювала в школі, і проводила урочисті лінійки, на яких була ця державна символіка. Вони приставляли до чоловіка автомат, 11-річна донька вводила пароль до комп’ютера під дулом автомата”.
“У полон я не потрапила тільки тому, що мене відбили місцеві жителі. Я зателефонувала сусідам, прибігли жіночки з чоловіками, дітки. Якби не мій авторитет – я 25 років відпрацювала в школі вчителем, то я б потрапила на підвал”
Згадує Ольга й те, як встигла зателефонувати сину Івану в Харків.
“Казала йому: «Синок, так і так, мене в Донецьк будуть везти зараз». А він мені вже потім розповідав: «Мама, я хотів з Харкова бігти до тебе пішки вночі». Казав мені, що я молодець. Який я молодець?...”, – зі сльозами на очах пригадує жінка.
Бойовий шлях Івана “Фаната” Лєщєнкова
Іван був прихильником луганської футбольної команди “Зоря”, саме тому і позивний мав “Фанат”. До того як вступити в академію у Харкові, він навчався в Луганському технікумі залізничного транспорту, закінчив його з червоним дипломом. Саме в той період розпочався етап захоплення командою. На матч у Львів він віз банери з першим загиблим луганського ультраса – Олегом “Аксьоном”, який загинув під час бою за Іловайськ. Рідні згадують: Для Івана було важливо вшанувати пам'ять.
Вперше про своє бажання вступити в добровольчий батальйон в Києві Іван заявив у 2015 році. Ольга згадує, що тоді його ще вдалось відмовити.
“Казала: «Синочок, ну не треба, поживи хоч трошки». Він пів року пропрацював у банку, і в червні 2016 року все ж підписав контракт з 93-ю бригадою. Ваня довго шукав бригаду саме бойову, героїчну. Ми були на окупованій території, розмовляти нормально можливості не було, постійно якісь секрети, недомовки, треба було здогадуватись що він мав на увазі”.
Саме тоді родина прийняла рішення про виїзд з окупованої території – потрібно було далі вчити доньку, а також створити дім для Вані, щоб йому було куди повертатись. У Харкові Ольга продовжила працювати за покликанням, стала викладачкою молодших класів – так родина прожила шість років.
“Ротацій у Вані було багато. Перша була на Луганщині – у Новотошківці у 2016 році. Він мені тоді казав: “Мама, здесь пахнет домом” – подивився по карті, а додому 110 кілометрів. Він хотів потрапити на Луганщину, мріяв жити там, поки не побачив проросійську позицію місцевого населення”.
Потім була Старогнатівка на Маріупольському напрямку. Там він скаржився на клімат – комахи, вологість. Третя ротація – Авдіївка.
“Авдіївка дуже запам’яталася ще й тому, що саме на бойових позиціях Ваня познайомився зі своїм коханням. Наша Карина була бойовою медикинею. До них в підрозділ вона прийшла проводити інструктаж з надання медичної допомоги. А він мені розповідав: «Мама, повертаюсь з завдання – такий вонючий, брудний – бачу на позиції у мене якась симпатична мордашка. Думаю, хто допустив?». І так вони закохалися один в одного”.
Пізніше Карина підписала контракт з 93-ю бригадою, і з “Фанатом” вони три роки воювали в одному батальйоні. Ольга згадує: закохані готувалися до весілля, у 2020 році Іван освідчився, зробив пропозицію, але спершу не давав ковід, а потім почалось повномасштабне вторгнення.
“Контракт у неї закінчився у січні 2022 року, Ваня не пустив підписувати знову. Він не вірив, що почнеться повномасштабне вторгнення. Казав, побрязкають і підуть на місце”.
У березні 2022 року 93-тя бригада почала наступ на Богодухівському напрямку, там військовим вдалось дійти до державного кордону, знищити велику кількість окупантів та захопити чимало трофейної техніки ворога.
“Звільнили Гусарівку, там було дуже страшно. 8 березня відбувся перший невдалий штурм, загинули шестеро його хлопців. Ваня врятував всіх, хто брав участь у цьому штурмі, відійшовши тоді. Казав: «Іншого виходу не було, ми б усі там загинули».
29 березня відбувся другий штурм Гусарівки, їм вдалося звільнити населений пункт. Ваня сам викопував загиблих в боях побратимів, їхні тіла передавали для поховання рідним. Це був Балаклійський напрямок”.
А після цього підрозділ Івана перекинули на Ізюмщину. Саме там він і загинув, у селищі Дібрівне – 14 липня 2022 року, підірвавшись на ворожій міні.
“Троє побратимів залишились живі, а Ваня помер. Його хлопці кажуть, що він не міг не загинути – 90% уламків він взяв на себе”.
Поховали Івана в Києві на Лісовому кладовищі, оскільки на той момент у Харкові через безпекові обмеження неможливо було потрапити на цвинтар. На момент загибелі військовослужбовець був начальником розвідки батальйону та помічником начальника штабу, тож ховали його з почестями.
На честь Івана Лєщєнкова вулицю Добролюбова у Запоріжжі, де з 2014-го по 2022 базувалася “Зоря”, перейменували на вулицю Фанатську. А в Харкові провулок Балашовський названо його ім'ям.
Через день після загибелі сина Ольга дізналася про те, що вона стане бабусею:
“На одну добу, ще на початку червня, Карина та Ваня приїхали до мене в Харків. І Ваня лишив мені онучку. Вони хотіли зробити мені сюрприз, сказати про вагітність 28 червня, в день його народження. До нього він не дожив 12 днів. Карина сказала мені про вагітність вже наступного дня після смерті сина, а я й реакції своєї не памʼятаю, такий стан був страшний. З того часу з Кариною ми живемо разом, відсвяткували вже рочок онуці. Ваня не побачив її, вона його ніколи не побачить…”
Боротьба за право на гідні поховання
Пройшло лише три місяці після загибелі сина, і у житті Ольги зʼявилась нова боротьба – на Лісовому кладовищі, де й похований Іван.
“Памʼятаю, що тоді вересень був багатий на дощі. Я була на Лісовому, і вирішила пройтись по похованнях, подивитись, що ставлять на могили хлопців – бо я не мала й найменшого уявлення. У мене не вийшло пройти навіть до середини, там просто жахіття. Кожен робив те, що хотів – немає стежок, доступу до поховань, стоять якісь лавочки, столики, альтанки, неможливо дивитись. А потім у групі рідних хтось написав, що поруч з нашим похованням рідні іншого хлопця зробили перші плато під пам’ятник і залізли на інші могили”.
Куток цього залиття підігнали під хрест на могилі Івана. За ним похований ще один військовослужбовець з Луганщини – для того, аби зробити плато, горбок його могили відсунули на двадцять сантиметрів.
“Проблема в тому, що по закону кожне одинарне поховання – метр п’ятдесят на два двадцять. Фактично їх там немає, хлопців ховали дуже щільно, і рідні не звертали на це уваги. І з цього й почалась ця боротьба – почали листування з ритуальною службою, КМДА. 15 червня 2023 року добились рішення від Київської міської ради – всі депутати підтримали створення єдиного підходу до поховань загиблих Захисників та Захисниць України, ветеранів війни та облаштування секторів для почесних поховань, відведених на міських кладовищах, одноголосно. Але ми стикнулися з тим, що рідні не усвідомлюють, за що загинули їхні хлопці та дівчата”.
Суть рішення, прийнятого депутатами Київської міської державної адміністрації полягає у затвердженні двох зразків могильних пам’ятників, що встановлюються на місцях поховань полеглих військовослужбовців. Втім, певна частина родичів на це рішення не зважає.
В законі про поховання написано: всі мають рівні права. Однак Ольга не розуміє: про які рівні права йдеться, якщо одна родина встановлює памʼятник шириною метр пʼятдесят і всього тридцять шість сантиметрів залишає сусідньому похованню. Жінка ставить питання: “І як тим рідним встановити памʼятник?”
Ольга вважає: всьому виною менталітет.
“Чомусь прийнято, що чим більше памʼятник, ділянка, оздоблення, тим більше любов, тим більше герой. Один батько в нашому чаті написав: «Героїв над Героями не буває. Вони всі рівні, носили один однострій, їли один сухпай. Вони один одному в окопі допомагали, ділилися останнім патроном, виконували одну задачу, захищали одну Батьківщину»”.
Усього на ділянці, де похований Іван, знаходяться могили 147 захисників та захисниць, чотири з них були Героями України. Там поховані захисники острова Зміїний, Сергій Жержевський, який загинув в Сєвєродонецьку. У них стоять козацькі хрести, тому що військове почесне поховання – а ділянка має саме такий статус з 2014 року – має відрізнятись від звичайних цивільних поховань.
“У першу чергу до поховань має бути доступ. Тому що приходять побратими на милицях, на візочках. Аби була можливість між рядами зробити доріжки понад 120 родин поступилися ногами своїх дітей. Для того, щоб на ряду, де похований мій син, була доріжка, частину могили, якраз там, де берці, залили бетоном”.
Потрібно створити Алею Героїв, щоб туди ходили нащадки наші, дітки, щоб вони пам’ятали та не забували подвиг українських захисників. Моя позиція така: поки ми пам’ятаємо, доти вони й живуть.
“Вдалось потрапити на зустріч з мером столиці, Віталієм Кличком. Він нам заявив, що цим питання не займався, однак пообіцяв взяти питання під свій контроль. Я йому сказала: «Сором, у Києві немає жодної гідної Алеї Героїв»”.
Зараз не зрозуміло, чи буде в Києві Алея Героїв – ті родичі, які хочуть ставити полеглим захисникам сімейні памʼятники, заявляють, що вони мають на це право та продовжують свій шлях боротьби. Ольга наводить приклади: Херсон, Харків, Дніпро, Львів, майже всі великі та малі міста України мають місця, куди можна прийти та вшанувати памʼять тих, хто віддав життя за Україну. В столиці такого місця не існує.
Попри всю складність вже пройденого шляху та невизначеність шляху, який чекає попереду, жінка запевняє: здаватися не збираються. І якщо буде потреба, то звертатимуться й до суду, аби хтось вже врешті-решт поставив на цьому крапку.
Їхати з Києва Ольга з родиною теж не планує, каже, що не зможе лишити сина самого.
“Звідки не вийдеш, куди не зайдеш, думаєш: «За що вони загинули?». Я казала всім, казала Кличку, і вам скажу: поки буду дихати, буду боротися за Алею Героїв у Києві. Вийде, не вийде, не знаю. Але маю боротися. Я не хочу, щоб до мого сина не могли підійти. Це ж не супермаркет памʼятників, правда? Хтось має за це боротись…”
Читайте також: Військовий “Татарин” з Рубіжного: “Війна — не романтика, ми ризикуємо життям”
