Вікторія Самаріна народилася та 27 років свого життя прожила в Донецьку. Там займалася маркетингом та планувала подальше життя на своїй малій Батьківщині. Але початок війни у 2014 році змусив жінку виїхати з Донецька. Зараз їй 37, а війна у рідному місті триває вже понад 10 років.
Виданню ТРИБУН донеччанка розповіла про окупацію рідного міста, останній мітинг у Донецьку та свою мрію.
“Донецьк у мене асоціюється з домом. Це місто з сильною, активною та позитивною енергетикою. Воно дуже зелене та квітуче, бо там багато парків, троянд та скверів. Також воно асоціюється з сильною та робітничою людиною, яка може та вміє працювати”, – каже Вікторія.
У Донецьку жінка працювала в рекламній компанії. Спочатку у відділу дизайну, а потім – продажів. Також вона займалася фотографією.
“Я була фотографинею та в 2014 році мала відкрити фотостудію у Донецьку”.
Але плани Вікторії зруйнувала війна.
“Багато часу ми прожили під впливом пропаганди. З дитинства нас вчили, що з Росією ми братський народ. А в 2014 році, після початку російсько-української війни, кожен з нас став перед вибором. Донеччани з українськими поглядами поїхали з міста, адже не хотіли жити в окупації під російським прапором. Я була серед цих людей. Нам була противна ця неволя. Якщо я не помиляюся, то була опублікована статистика мешканців, які виїхали з Луганщини та Донеччини у перші пів року після початку війни. Їхня кількість сягала від 700 тисяч до мільйона людей. Це величезна цифра”, – згадує донеччанка.
“Жалкую”, – каже Вікторія про те, що у Донецьку говорили російською мовою.
“Якщо на заході України в школах дітей вчили тільки українській культурі та історії, то на нас все ж вплинула російська пропаганда. Нам здавалося цілком нормальним розмовляти російською. Але зрештою ми обрали бути українцями та після окупації наших домівок – поїхали в Україну. Це наш свідомий вибір”.
А з українських заходів, які проводилися у Донецьку, жінка згадує футбольні матчі.
“Донецьк – це футбольне місто. На матчах ми могли дістати український прапор та заспівати гімн, намалювати собі на щоках українські кольори та вболівати за Україну. Це дуже сильно нас об'єднувало. Тоді ми відчували себе українцями. Адже Україна – це не тільки Львів та Івано-Франківськ, а також і Донецьк”.
За словами Вікторії, у той час у школах Донецька була запроваджена україномовна система, що стало вкрай важливим кроком для міста.
“Якби ми продовжували робити такі речі системно, то через деякий час на сході діти говорили б українською і жили в україномовному суспільстві. Ми стали на цей правильний шлях, просто нам не вистачило часу, нам його не дали. Росія побачила, що Донбас починає український розвиток та стала цьому на заваді”, – додає жінка.
Донеччанка згадує, як почалася війна у її житті.
“Пам'ятаю як прийшла війна. Я збиралася поїхати на вихідні до подружки в Івано-Франківськ. Тоді ще ходили поїзди Донецьк – Львів. Це був червень, я взяла якісь шорти, кілька футболок та босоніжки. Пам'ятаю, що тоді вже велись бої за аеропорт. Всі говорили про Іловайський котел. Я чула вибухи, але ще не до кінця усвідомлювала, що тепер це наша реальність. В той день, коли збиралась їхати, над містом літали винищувачі. Було дуже страшно, адже раніше таких звуків ми не чули. За кілька днів, як я виїхала, мені подзвонила мама. Вона плакала та казала, щоб я не поверталася, бо в місті військові, а на вулицях перестрілки”, – розповідає жінка.
Відтоді Вікторія залишилася у Івано-Франківську та лиш через півроку змогла відвідати маму.
“Всюди по місту я бачила білборди “Россия навсегда” та подібні меседжі. Тож, на мою думку, людей, які по різних причинах залишилися в окупації, дотиснула ось ця пропаганда. Адже було багато тих, хто не визначився зі своєю позицією. Але після цього зробив свій остаточний вибір. В Донецьку доводилося сидіти в коридорах за заклеєними скотчем вікнами. Мене ображало, що в інших областях люди не розуміли, що на сході йде війна. Вони керувалися таким наративом:“Ви самі звали Росію, ось вона до вас і прийшла”. Але ж вони не розуміли, якщо ми виїхали, то хотіли лиш українського. Також донецьких не брали на роботу та не здавали нам квартири. Жахливо, коли ти знаєш, який звук у градів, автоматів або можеш зрозуміти коли відбудеться удар. Це вже стало нашим буденням”.
Вікторія ходила на другий Євромайдан у Донецьку та розповіла про тодішні події.
“Це був перший в моєму житті мітинг на який я ходила. Він був про наше виховання. Адже ми виховувалися з думками про те, що за нас вже все вирішили. Але це російський наратив, нав’язаний нам та популярний нині на окупованих територіях. Люди не можуть піти проти влади, на виборах їхні голоси нічого не вирішують. І я так жила — ніколи в Донецьку не ходила на вибори. Але те, що я побачила на Майдані, стало для мене переломним моментом”, – згадує Самаріна.
Жінка працювала у сфері маркетингу, серед клієнтів були київські компанії. Каже, що тоді майже всі її клієнти долучилися до мітингу в Києві.
“З ними я постійно була на зв’язку. Я бачила як люди збираються, як вони стояли на морозі, ті водомети, які застосовували для їх розгону. А коли прийшли беркутівці та силою вибивали людей – в Донецьку висіли плакати “Беркут нас защищает”, “Беркут – это сила”. Я дивилася як знущалися над людьми, не могла в це повірити та увесь час плакала. Я не розуміла чому вони не йдуть. Їх б’ють, а вони стоять, їх палять, а вони стоять. Не могла повірити, що люди можуть бути такими сильними. На мене це дуже повпливало. Я була вражена та хотіла бути частиною цього народу. Того, який має сили досягнути своєї мети та відстояти свої інтереси. Мені хотілося бути такою ж крутою, як українці”.
Відтоді Вікторія почала ходила на мітинги, адже зрозуміла, що результат буде, якщо об’єднатися.
“Я пішла на Майдан у Донецьку. Було дуже багато людей, ми розгорнули великий український прапор, співали гімн, ходили дівчата та роздавали маленькі прапорці. Ми всі посміхалися та були дійсно щасливі. А саме тому, що вийшли разом задля спільної мети. Тоді ми зібралися на площі Леніна. Вона є центральною у Донецьку. Навпроти почав збиратися російський мітинг. Прийшли люди з російськими прапорами. Їх оточили поліцейські, нас теж. Також біля мене стояли хлопці з Донецького ультраса. Я завжди їх боялася. Бо вони були дуже активні та часом агресивні. Тому ми з друзями стали подалі від них. Ці хлопці оточили нас, взялись за руки та стали обличчям до росіян. Тоді я зрозуміла, що так вони нас захищали. Ті хлопці – це була наша перша лінія оборони”, – розповідає донеччанка.
Каже, що українська група мітингувальників поводилася коректно у порівнянні з російською.
“Росіяни дуже гучно та агресивно кричали, у них виднілися дикі очі. Також я пам’ятаю цей акцент — відверто російський. Було зрозуміло, що це привезені люди з самої Росії, не донеччани. Вони навіть не змогли назбирати мешканців Донецька, які б долучилися до їх мітингу. І ця думка мені прийшла вже не так давно”.
Вікторія додає, що не виїжджала б з Донецька, якби не війна.
“До початку російсько-української війни Донецьк був на першому місці по рівню благоустрою життя людей. Нам подобалося там жити. Я завжди казала, що не хочу нікуди їхати. Мені не треба ні Нью-Йорку, ні Києва, ні Москви. Я хочу жити та працювати вдома. Багато людей, які мали бізнеси, підіймали економіку та допомагали розквітати місту – виїхали. Наразі в Донецьку залишилися пенсіонери, люди, на яких вплинула російська пропаганда та ті мешканці, які приїхали з країн, що підтримують РФ”.
Мітинг 5 березня був останній. Після того, всіх учасників, які хоч трохи висловлювали свою позицію забирали на підвали.
“В Донецьку був артзавод під назвою“Ізоляція”. Раніше він був культурним простором, а зараз – тюрма та катівня. Коли закінчився мітинг, люди боялися висловлювати свою позицію. Бо ці дії несли тяжкі наслідки. Я знаю людей, в сім'ях яких у 2014 році родичі зникли безвісти, саме ті, котрі були з проукраїнською позицією. Пам'ятаю, що у квітні йшла на роботу біля скверу й на дереві побачила зав'язані маленькі жовто-блакитні стрічки. І тоді мене це дуже обурило. А саме тому, що я не розуміла, чому я, знаходячись у себе вдома не можу робити те, що хоче моя душа. Я не можу вийти з прапором, не маю говорити про Україну. А люди, такої ж позиції, мають вночі, тихо виходити та таким чином проявляти свою позицію. Тоді я зрозуміла, що я в неволі. Бо у кожного українця в ДНК – свобода. Пройшло два місяці, і я поїхала з Донецька”.
Змінивши кілька міст для життя Вікторія вирушила до Грузії. Там вона з приятелькою заснувала туристичну компанію “Сулі Тревел”, на базі якої організовували поїздки українців по Грузії.
“Це був дуже успішний бізнес і робота цікава. Я знайомилася з людьми з усієї України. А в лютому 2022 року ми припинили нашу діяльність. Зараз чекаємо, коли знову полетять літаки з українських аеропортів та ми зможемо знову приймати наших українських туристів”, – додає донеччанка.
Жінка каже, що Грузія дуже привітна країна, яка з розумінням приймає переселенців.
“Ніколи не було жодних питань та докорів на рахунок того, що ми з Донецька. Бо їх території, а саме Абхазію та Південну Осетію спіткала така ж доля, їх також окупували росіяни. Тож грузини розуміють нас, відносяться з повагою, гостинністю та позитивом. Тут я вже 5 років та дуже вдячна цій країні”.
Зараз Вікторія Самаріна має велику мрію – поїхати додому.
“Вже багато років я не вдома й ніде не відчуваю та не відчую затишок рідної домівки, саме той, що був у мене в Донецьку. Дуже хочу повернутися. Бо лише там я почуваю себе на своєму місці. Грузія прекрасна країна з чудовою природою та культурою, але ніщо та ніколи не замінить Україну”.
