Відтоді, як людство переселилося з печер, землянок і куренів у будівлі, в різних місцях планети почали з'являтися різноманітні зразки житла, які згодом розвинулися до архітектурних шедеврів. Людські домівки будувалися з різних матеріалів, під різні умови, з різним рівнем комфорту та оснащенням, але загальним для всіх залишалися двері та вікна. От тільки навіть вони різнилися залежно від регіону та індивідуальності господаря. І саме про вікна йтиме мова далі.
Краєзнавець Аріф Багіров розповів у монолозі виданню ТРИБУН про те, які бувають вікна на Луганщині, та поділився історіями, що супроводжували його у дослідженні рідної області.
Довідка: Аріф Багіров — громадський діяч та краєзнавець з Сєвєродонецька Луганської області. До повномасштабного вторгнення мандрував рідним краєм у пошуках старовинних мазанок, що збереглися до нашого часу. Його інтерес — вікна. Точніше, візерунки, якими оздоблювали рами наші пращури.
Вікна - дзеркало господаря будинка
Я давно займаюся сучасним краєзнавством і можу із впевненістю сказати, що наша область – така ж Україна, як і всі інші. Цікавість до вікон в мене з’явилася тоді, коли я побачив у Новоайдарському музеї колекцію жіночого вбрання, зібрану у різних куточках Луганщини. Серед тридцяти образів не було однакових. Пояснюється це тим, що під час колонізації наших місць на Слобожанщину переселялися люди з Правобережжя, Наддніпрянщини, Сіверщини та багатьох інших регіонів. Відповідно, вони несли свої культурні особливості, традиції в різні сфери життя, не тільки в одяг. В тому числі це було і будівництво, яке мене зацікавило.
У часи панування Російської імперії землі роздавалися поміщикам, які перевозили із собою так багато людей, що засновували цілі села. Тому в кожного населеного пункту – власна історія та самобутність, що відрізняє його від сусідів. І я подумав, що, напевно, так само повинні відрізнятися й вікна, і став у своїх численних краєзнавчих поїздках, окрім іншого, звертати увагу на те, які архітектурні традиції, зокрема віконні лиштви, притаманні кожному окремому селу.
Відразу зауважу, що насправді яскравих старовинних лиштв не так щоб багато збереглося до нашого часу. Та й не всі вони старовинні, проте — з характером. Адже багато мазанок будувалися в зруйнованій війною країні, бо вони прості та дешеві, а використовувати можна доступний поруч матеріал. У північних районах Луганщини будували хатинки з мергелю, у долинах річок — із дерева, а у районах крейдяних оголень — із вапняних блоків.
Де зовсім із цим усім було погано, плели турлук із гілок, скрізь обмазували глиною, або мішанкою з соломи, або ж іншим матеріалом, та білили. На перший час цього вистачало, а потім або переїжджали до міст, де масово будувалося житло і була робота, або робили будинок більш капітальним, обкладаючи його цеглою і накриваючи шифером.
Дерев'яні вікна робили як вміли і як бачили навколо. Ось такі, як на фото, вже давно не ставлять. І майстрів давно немає, і пластикові є пластикові. Хоча й кілька разів бачив, як люди повертають стару дерев'яну лиштву не з бідності, а із прагнення зберегти ідентичність.
Труднощі експедицій
В пошуках цікавих з краєзнавчого боку лиштв, я неодноразово потрапляв у різні ситуації. Не всі господарі нормально сприймають те, що їхній будинок хочуть сфотографувати. Відбувалося всіляке. Якось лякали рушницею, на що я посміхнувся, розвернувся і поїхав. Одного разу на мене накинувся натовп ромів в районі вулиці Червоної у Лисичанську: виявляється, сфотографована хата була не покинутою, а жилою. Оточили, махали руками, кричали, не бажаючи слухати, що я краєзнавець і не роблю нічого поганого, ситуація загострилася. Врешті-решт мені вдалося докричатися до них та все пояснити, тоді я зміг поїхати. Але таких ситуацій краще уникати, тому більшість хат на світлинах у моєму архіві, які я називаю “розмазанками”, є покинутими. Але й ті треба фотографувати навесні, поки вони не заросли кущами і їх ще можна розгледіти. Я маю правило: навіть якщо хата покинута, я не заходжу ніколи, бо це – не моє. Винятки – мій будинок та садиби друзів чи знайомих, які мене запросили.
Складно, проте знайти їх було можна, чим я, власне, і займався, катаючись на велосипеді у різних справах, а разом із тим виглядаючи цікаве. Звичайно, географія моїх експедицій охоплювала не всю область, колекція не найповніша, але в радіусі 100 кілометрів від Сєвєродонецька об'їздив багато, і ось що з цього вийшло.
Не тільки практичністю та естетичністю керувалися поселенці, а й сакральним змістом оформлення будинку, зокрема й орнаменту лиштви. Кожен символ щось означав, від чогось боронив, щось давав. Наприклад, найпоширеніший по всій Україні символ на вікнах, парканах, воротах і ще багато де - ромб. Він символізує поле та заряджений на врожайність, із чим у наших краях було непогано, голод влаштовували лише комуністи.
На другому місці за поширеністю – орнамент у вигляді крил. Наші пращури вірили, що крила символізують янгольський захист над будинком та його мешканцями. Найбільше крил я бачив у Муратовому, там майже всі лиштви такі.
Разом із тим, в меншій кількості, але вікна з різноманітними крилами можна побачити по всій Луганщині.
Часто вони виконані як орнамент, іноді просто символічно.
Третій за популярністю орнамент — птахи. Вони символізують кохання.
Разом із тим, є орнаменти, які доволі складно класифікувати. Такі я зустрічав у селах та селищах навколо Сєвєродонецька — у Боровеньках, Смоляниновому тощо.
Деколи натрапляв на цікаві лиштви з різьбою, загалом не притаманні нашому краю. Можна припустити, що ці будинки зводили переселенці з інших країв. Ось, наприклад, фото будинків з Красної Талівки.
Один з моїх улюблених прикладів — будинок у Петропавлівці.
Є без прикрас, але з того, що це вікно хати-мазанки, зрозуміло: мабуть, господарі не могли собі дозволити зайві витрати.
А є й такі, явно нетрадиційні у різних сенсах.
Коли бачиш ці вікна типових українських хат, з яких на цей недосконалий світ дивилися такі ж українці, як і в інших її частинах, спадає на думку, що росія протягом багатьох століть позбавляла нас можливості жити на своїй землі у власних хатах, відбираючи в нас стале життя. Історія повторюється. Ми маємо винести урок та не дати наступному поколінню покинути свої будинки.
Автор: краєзнавець Аріф Багіров
