Єлизавета Акопян – киянка, серце якої підкорив Сєвєродонецьк. Від початку повномасштабної війни вона допомагала ВПО з Донецької та Луганської областей, а тепер і військовим. У минулому році жінка заснувала волонтерський фонд “NAPALM” та має за плечима чимало закритих зборів.
Виданню ТРИБУН Єлизавета розповіла про знайомство з Сєвєродонецьком, волонтерство та труднощі, які трапляються на шляху її благодійної діяльності.
Сєвєродонецьк: перший погляд на війну
Єлизавета родом з Києва, але доля познайомила її з Сєвєродонецьком близько 9 років тому. У місто на Луганщині жінка поїхала відвідати родичів подруги.
“Сєвєродончани - тепер моя родина. У мене дуже багато друзів, знайомих звідти. Зокрема дядько Максим, батько моєї подруги, який замінив батька і мені. Він був військовослужбовцем, лицарем ордену Богдана Хмельницького III ступеню. А загинув звільнюючи Херсон. Болісною є втрата й цього міста. Сподіваюсь, що колись знову вийде там побувати. Він відрізняється від всіх міст України, які мені довелося відвідати, бо Сєвєродонецьк - це Вегас Луганської та Донецької областей*, - розповідає киянка.
Також Єлизавета зазначає, що вважає за стереотип те, що на сході України не розмовляють українською мовою – там вона зустріла безліч україномовних людей, а у Києві – це велика рідкість.
Киянка згадує й цікаві місця Сєвєродонецька, які залишили відбиток у її пам’яті.
“Найбільше запам’яталося “Шалє” – неймовірна кухня, смачне пиво та загалом дуже красивий заклад. Також “Корчма” на ринку – незвичайне місце. На 80 грн можна було наїстися великими порціями. Також дуже часто гуляли вулицями міста пішки”.
Єлизавета додає, що їй також довелося побувати й у Попасній.
“Ми поїхали до Попасної. Я пам’ятаю, що тоді було важливо не казати мамі, де я. Але вона якимось чином дізналася та почала сварити, адже це було небезпечним місцем. Я пам’ятаю те, як вперше почула вибухи. В 5-10 кілометрах вже були окупована зона та відбувалися воєнні дії”.
Зміни у життя Єлизавети, що внесло повномасштабне вторгнення
Дівчина розповідає про перші місяці війни – важкі часи її життя. Про окупацію частини Київської області, про втрату найближчих та про те, як почала допомагати ВПО.
“На початку повномасштабної війни відбулася окупація багатьох областей, в тому числі і Київської. Й моя бабуся потрапила в окупацію. Вона з Красноярського краю і я дуже сподівалася, що її не будуть чіпати, адже вона народилася у Росії. До того ж, вона пенсіонерка. Їй 11 березня мало виповнитися 80 років. До початку розгортання воєнних дій ми всією сім’єю планували гучно відсвяткувати її ювілей. Але росіяни її вбили… Коли вже була зачистка Київської області, її сусід-військовий, одним з перших пішов у Березівку, де проживала бабуся. Він знайшов її у гаражі. Біля неї лежав її паспорт з розгорнутою сторінкою, де було написано, звідки вона родом, – Красноярський край…” – розповідає Єлизавета.
Початок волонтерської роботи Єлизавети – це спосіб допомогти тим, хто постраждав від рук російської армії.
“Це дуже сильний біль. Я розуміла, наскільки багато постраждалих людей. І я повинна була допомогти їм хоча б чимось. Тому почала допомагати переселенцям з Сєвєродонецька, Лисичанська, Рубіжного та Маріуполя. Спочатку я віддавала все, що є в мене. Потім долучилися до цього й мої друзі та їх знайомі. Всі знали, що є Ліза, яка займається переселенцями, тож передавали мені речі, засоби гігієни, ліки, дитячі підгузки, суміші та інше. Ми укладали списки. З ранку до вечора збирали посилки, носили до пошти, відправляли” - каже волонтерка.
З часом самопочуття Єлизавети погіршувалося на фоні стресу та невпинної роботи, вона шукала допомоги, бо сама вже не справлялася, і згодом їй довелося залишити цю справу.
“Влітку з-за кордону приїхали моя мама з тіткою. Довелося робити ексгумацію тіла бабусі. Це стало великим стресом та значно погіршило моє здоров’я. Пізніше проводилася експертиза, яка довела те, що бабусю саме вбили… Ми зробили кремацію, тому що так заповіла бабуся. Саме тоді я відчула, що з моїм самопочуттям щось не так, я почала губитися у просторі, не могла стояти на ногах, в моєму організмі стався збій…”.
Благодійний фонд “NAPALM” та поїздки на фронт
Після призупинення допомоги внутрішнім переселенцям Єлизавета змінила сферу волонтерської діяльності та почала більш активно допомагати військовим.
“Минулого року ми з друзями відкрили благодійний фонд “NAPALM”. Колеги паралельно почали робити дрони FPV та передавати їх на фронт. Також ми проводимо грошові збори для потреб військових. Восени почали їздити на фронт у такі міста як Часів Яр, Костянтинівка, Мирноград, Оріхів, Роботине. Я дуже люблю ці поїздки. Хтось їздить відпочивати у Туреччину, а ми їздимо “на відпочинок” на схід та південь нашої країни” - розповідає дівчина.
Також вона ділиться своїми почуттями та переживаннями.
“Багато разів я думала про те, що минуть десятиліття і люди забудуть, що сталося та почнуть дружити з росіянами. Я ненавиджу все, що їх стосується, і я не аби-як радикальна в цьому плані. Вони вбили моїх близьких, я втратила багато знайомих військових, яким допомагала. Бували й такі моменти, коли вже немає кому допомагати. Вже є те, що треба передати, але хлопців немає. Немає всіх”, - говорить волонтерка.
Споглядаючи те, що зараз відбувається навколо, Єлизавета стверджує: якщо є ті, хто забув, що в країні війна, – їм варто поїхати на схід. Адже подивившись на те, що там коїться, – одразу “вмикаєшся”.
“Я боюся стати як інші, розслабитися. Саме тому завжди хочу їздити у зони, наближені до воєнних дій. Кожен раз ми підходимо все ближче. Минулого разу були в менш ніж в п’яти кілометрах від фронту. Я думаю, є два варіанти: або ти воюєш, або ти допомагаєш тим, хто воює за тебе. І поки що я обрала другий варіант” - стверджує дівчина.
Про проблеми та виклики волонтерства
З плином часу багато людей закривають очі на волонтерські збори на потреби військових, а дехто - “втомився від війни”. Єлізавета запевняє: якщо ми хочемо зберегти нашу державу, зберегти націю – треба діяти.
“Якщо хтось не хоче донатити гроші на збори, то нехай самостійно придбає щось необхідне бійцям та самостійно передасть обраному підрозділу. Якщо це робити не дозволяє фінансовий стан – нехай йде до волонтерських хабів, плете сітки, закручує тушонку. Дуже важливо підтримувати один одного, ділитися зборами, також дуже важлива комунікація з військовими. Минуло більш ніж два роки великої війни, а в нашій країні й досі є люди, які вважають російських військових недолугими та кумедними, але якщо б вони дійсно були такими - наші захисники не гинули б. Ми воюємо проти сильної армії, у них є всі ресурси, щоб продовжувати війну, і на мою думку, далі може бути ще важче”.
Щодо залучення громадськості до зборів та допомоги окремим підрозділам нашого війська Єлизавета Акопян зазначає, що все будується на довірі, бо вона вже два роки займається волонтерством і її сторінка в соціальних мережах вже багатьом знайома. Також вона додає, що великою проблемою є те, що інстаграм блокує їхні сторінки та збори, через це вони втрачають аудиторію.
“Зараз ми збираємо кошти на позашляховик для 45 окремого стрілецького батальйону, вони знаходяться у Сумській області. Останній свій автомобіль вони втратили на виході з Авдіївки. Також були й під Бахмутом… Я намагаюся пояснювати людям, що військові були в самому пеклі, але декому до цього немає жодної справи…” - розповідає волонтерка.
Джерело сили – котики та військові
“Мій найголовніший дзен – мої котики. На початку повномасштабного вторгнення їх було двоє, а тепер — п’ятеро. Коли мені дуже погано, я починаю їх цілувати, обіймати - стає легше” - говорить Єлизавета.
Щоб військові не витрачали свій цінний ресурс на пошуки необхідного, дівчина докладає багато зусиль, щоб просувати грошові збори і непокоїться через те, що вони йдуть повільно.
“Я себе привчила до того, що інакше не можна. Коли приїжджаю до військових та передаю їм все те, про що вони просили та навіть більше – вони щасливі, ви б бачили їхні обличчя! Ніби маленька дитина знайшла під різдвяною ялинкою подарунок. Їм дуже важливо, щоб про них пам’ятали”, - каже волонтерка.
Про мрію
Насправді, не мріється, не виходить. Хіба що хотілося б, щоб Росію ізолювали від усього світу. Було б ідеально. Що б не відбувалося, я щиро вірю у те, що Україна житиме, бо це – неймовірна країна, яку ми не маємо права занапастити.
Авторка: Валерія Логвінова
