Невеликий населений пункт Білогорівка з початку вторгнення Росії став найгарячішою ділянкою фронту в регіоні, форпостом збройних сил на Луганщині, який окупанти обстрілюють прицільним вогнем з усіх наявних видів озброєння. Білогорівка завдяки своєму географічному розташуванню на панівних висотах, обрамленню на півночі й північному заході річкою Сіверський Донець ніби закриває ворота до Донецької області, забезпечуючи оборону всієї вільної частини Донбасу. Сучасні військові експерти називають Білогорівку другою Чорнобаївкою, а історики у феномені селища вбачають історичний контекст.
У матеріалі виданню ТРИБУН історикиня Вікторія Пилипенко пояснює, в чому криється сила цього селища.
Довідка: Вікторія Пилипенко, кандидатка історичних наук, правниця, дослідниця історії Луганщини та Донеччини.
Річ у тому, що територія Білогорівки входила до літньої ставки хана Золотої Орди, що свого часу вважалась неприступною у порівнянні з іншими. Подібні твердження стали можливими завдяки знахідці влітку 2013 року на території селища Шипилівка Лисичанської міської громади Сєвєродонецького району (на момент знахідки – Білогорівська селищна рада, Попаснянський район) літньої резиденції хана Золотої Орди.
Чому саме Луганщина
Степові простори Луганщини, попри розповсюджений міф, ніколи не пустували. Це була частина лінії зіткнення двох цивілізації – християнської та мусульманської, які довгий час доволі мирно уживалися між собою. Свідками існування такого тривалого мирного господарчого симбіозу двох культур стали степові простори, які до XVIII ст. називали Половецькими.
Половецьким степ названий не просто так, адже половці навіть після приходу на ці терени татаро-монгол, продовжували складати кістяк кочового елементу Сходу України. Після знищення еліти або її втечі під захист київоруських князів, половецькі племена були включені до складу Золотої Орди.
Золотоординське іго, як часто називають період політичного домінування Золотої Орди, було прикладом нової системи економічної залежності завойованих територій. Суть її полягала в досягненні максимальної вигоди через отримання плати за ярлики (грамоти) на князювання, вартість яких для кожного нового князя зростала як на аукціоні, фінансові або натуральні стягнення з підкорених домогосподарств й освоєння нових торговельних шляхів. В останньому якраз і проявляється позитивний вплив Золотої Орди на розвиток східних територій, у першу чергу тих, що сьогодні формують складову Луганської області.
Сакми – шляхи пересування татаро-монгол від столиці Золотої Орди до підкорених ними територій й центрів здійснення торговельних операцій. По Луганщині проходили декілька таких шляхів, зокрема Ізюмський, Бахмутський, Муравський та Кальміуський.
Стратегічне значення для Золотої Орди мав Кальміуський шлях, який починався від Перекопу, по правому березі р. Кальміус до р. Лугань, через неї і р. Бахмут підходив до Привільнянського виступу Сіверського Дінця, після чого повертав на схід по балці Рубіжне до броду через річку Борова й далі на північ до Москви. Це все був не випадковий набір ділянок пересування, а взятий за основу досвід попередніх кочовиків та наявний культурний пласт перш за все салтівської, зарубинецької культур, залишки якої якраз і були знайдені на території Білогорівки.
Виходячи з особливостей рельєфу, стратегічної важливості Кальміуського шляху, не викликає здивування, що саме розташовані на цьому шляху плато використовувалися для розміщення літніх резиденцій ханів Золотої Орди.
Луганщина – літня столиця Орди
Офіційною столицею Золотої Орди з кінця XIII ст. вважається Сарай аль-Джадіт на території Поволжя. Тут за всіма канонами кочового життя знаходився гарем хана, його резиденція та двір для карбування монет. Саме наявність монетного двору у першу чергу визначало статус столиці, посилювало роль міста у порівнянні з іншими. Сюди звозили данину, тут укладалися, переважно усно, угоди про союз чи співпрацю. Однак, на сезон буйнотрав’я, коли степ, як ідеальне місце для кочового тваринництва, особливо красивий, хан переміщав свою ставку на завчасно обране плато однієї із сакм.
Привільнянське плато, територія у 8 км між Білогорівкою та Шипилівкою на Луганщині, судячи з археологічних розкопок, було чи не найбільш улюбленою ханською ставкою в XIV ст. Виникла вона тут теж не випадково: Золота Орда з XIII ст. вступила в період великої міжусобиці, під час якої змінилося 25 ханів. Позаяк Кальміуський шлях відігравав центральну роль у здійсненні логістичного контролю над землями імперії, то стає зрозуміло, що той, хто контролював плато на Луганщині, контролював всі три важливі татарські сакми. Тут варто зауважити, що Кальміуський шлях часів існування ставки мав відгалуження до річки Красна, а отже був єдиним торговельним шляхом, що сполучав ханські володіння з Московією. Остання перебувала під повною залежністю від Золотої Орди, про що свідчить не лише сплата данини, але й наявний на московських землях інститут баскацтва – призначених татарських управителів залежними землями. Отже, резиденція хана на Луганщині мала ідеальне місце розташування, що надавало можливість хану здійснювати повний контроль не лише над торговельними операціями, але й тримати під військовим контролем всі залежні території.
Доказом високого, певною мірою навіть сакрального, статусу ставки хана є наявність в ній монетного двору та збереженого половецького святилища, що суперечило заявленим державницьким традиціям. Половецьке святилище мало вигляд насипів, на яких розташовувалися кам’яні статуї. Через те, що половці мали за звичку зображувати на статуях своїх полководців, то збереження святилища поблизу ставки говорить про особливу повагу до половецького минулого наших земель і визнання його впливу на саму золотоординську еліту.
Стосовно монет, то вони представлені мідними, срібними екземплярами, з власними надчеканкою та контрмаркуванням. Йде мова про монети часів хана Абдаллаха, який завершив десятиліття міжусобиць і зміг відновити втрачений контроль над територіями Золотої Орди.
Аналіз знайдених монет дав можливість встановити приблизні хронологічні рамки найвищого розквіту літньої ставки Орди між 1360-1370-ми роками. На монетах цього датування вказане місце резиденції – Нова Орда та варіації зображень хижаків сімейства котячих, які не мали аналогів у випусках інших дворів. Також зафіксовані знахідки монет із зображенням родового герба хана Абдаллаха – тризубної тамги. Це все вказує на те, що територія між Шипилівкою та Білогорівкою була не просто частиною Золотої Орди, а плацдармом для відновлення цілісності татаро-монгольської держави, продовженням її державотворення після внутрішніх чвар та зовнішніх поразок.
Не малу роль у цьому відіграла постать Мамая, відомого українцям за фольклорною традицією як козак Мамай. Хоча, сам Мамай не мав ніякого відношення до козацтва, але він контролював Муравський шлях, що теж проходив Луганщиною, а тому став вигідним союзником для Абдаллаха. Після смерті Абдаллаха Мамай сприяв передачі влади сину хана Мухаммаду, залишаючись при ньому реальним правителем Орди. Однак, численні поразки золотоординського війська під командуванням Мамая від Московії та її союзників, а також захоплення влади ханом Тохтамишем з подальшою передачею влади хану Тамерлану, призвело до втрати Мамаєм влади й занепаду літньої резиденції хана на Луганщині.
Відкриття на території Привільнянського плато літньої ставки хана Золотої Орди з численними знахідками у вигляді монет, прикрас, елементів зброї й предметів побуту повністю відкидає популярну тезу про відсутність історичного минулого сходу України, який був пусткою чи Диким полем. Відсутність письмових джерел про фактичну другу столицю Золотої Орди на території Луганщини, якій сплачували данину Московія й інші руські князівства, повністю компенсується багатим археологічним матеріалом, що має першість у доказовій базі боротьби за правдиву історію Донбасу. Подібного роду знахідки вкотре доводять, що Схід України упродовж XIII-XIV століття будучи сполучною ланкою двох цивілізацій, зміг зберегти на своїй території унікальні сліди кочових держав, яким хронологічно поступаються більшість держав Східної Європи того часу. Луганщина ж була одним із центрів унікального державного утворення, що поєднував в собі досвід половців, татаро-монгол і місцеві традиції слов’янських культур.
Цей факт є одним з доказів проти тези російської складової Донбасу, а отже розбиває вщент російську пропагандистську думку про коріння російської народності жителів Луганщини й Донеччини.
