Луганщина стала малою батьківщиною всесвітньо відомих українських дисидентів Миколи Руденка, Івана і Надії Світличних. Вони поклали свої життя на вівтар боротьби за незалежну Україну. Саме завдяки цим дисидентам ми маємо тяглість традицій визвольних змагань від Української революції 1917 – 1921 років, вояків УПА до відновлення незалежності в 1991 році.
У матеріалі виданню ТРИБУН історик Валерій Негматов ознайомлює з найбільш видатними дисидентами Луганської області.
Довідка: Валерій Негматов - історик з міста Сєвєродонецьк, спеціалізується на історичній пам’яті та як краєзнавець вивчає рідну область протягом життя.
Микола Руденко
Микола Руденко народився у селі Юр’ївка, нині це Лутугинський район Луганської області. У У жовтні 1941 в боях під Ленінградом був тяжко поранений. Куля роздробила кістки таза і хребта. Лікарі давали важкі прогнози – ходити не зможе. Проте Руденко повернувся до звичайного життя. Писати почав з дитинства, після демобілізації став відомим письменником-фронтовиком і парторгом Спілки письменників України. Його завданням було давати негативні характеристики репресованим письменникам, яких звинувачували у "космополітизмі". Після того, як Руденко відмовився це робити, він сам потрапив під пильне око радянських органів. А після критики марксизму він був виключений з КПРС.
У квітні 1975 році вперше був заарештований – за правозахисну діяльність, але його амністували як учасника війни у зв’язку з тридцятиріччям перемоги. Але на цьому добрі справи з боку радянської влади закінчилися – Руденкові не давали працювати, не відновили пенсію як інвалідові війни, а крім того, ледве не "закрили" у психлікарні.
9 листопада 1976 року Микола Руденко оголосив про створення Української Гельсінської групи на підтримку Гельсінського акту, яким 35 країн скріпили зобов’язання з безпеки й прав людини. У лютому 1977 року Миколу Руденка заарештували та засудили на 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за так звану "антирадянську агітацію і пропаганду".
Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Миколи Руденка були кваліфіковані як наклепницькі. Наприклад, з приводу його твору "Енерґія проґресу" у вироці сказано, що праця "має ворожий характер, у ній наведені вигадки, які паплюжать радянський державний і суспільний лад". У ній Руденко "робить спробу зганьбити революційні завоювання радянського народу і його авангарду – комуністів".
Але і в таборі Руденко лишився таким же нескореним. Спочатку як інваліда війни другої групи Руденка не залучали до тяжкої фізичної праці. Але після того, як він на побаченні передав на волю через дружину Раїсу свої вірші, його з Мордовії у вересні 1981 році етапували в село Кучино Чусовського району Пермської області (саме тут пізніше загинуть Олекса Тихий і Василь Стус). За участь у страйках в’язнів, зривання нашивок із прізвищем, відмову від роботи Руденка часто кидали ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу), а тоді, змінивши групу інвалідності з 2-ї на 3-ю, адміністрація послала його на тяжку роботу.
У грудні 1987 року Микола та Раїса Руденко були звільнені із заслання, але повернутися було нікуди – квартиру конфіскували після арештів. Тож дисиденти переїхали до Німеччини, а потім до США. Микола Руденко працював на Радіо Свобода та "Голосі Америки". Через рік був позбавлений радянського громадянства. В останньому інтерв’ю для Радіо Свобода Микола Руденко сказав: "Чому я повстав? Я – письменник. Може я, якби була свобода слова, можливість писати й друкувати те, що я думаю, то може б я і не піднявся. Порівнювати можливості, що людина могла писати тоді й що вона може писати сьогодні, – це взагалі не порівняти. Сьогодні письменник у цьому розумінні вільний. Порушуються права людини беззаконням державним".
В Україну повернувся у 1990 році. І вже через вісім років вийшли головні праці його життя: "Найбільше диво – життя. Спогади" та "Енергія прогресу”. У квітні 2004 року Миколи Руденка не стало.
Іван Світличний
Іван Світличний – один із визначних діячів українського дисидентського руху. Духовний поводир національно-демократичного руху 60-70-х років XX століття. Але насамперед – поет, перекладач, літературознавець і критик.
Народився Іван 20 вересня 1929 року на Луганщині в родині колгоспників. Початкову освіту здобував у місцевій сільській школі. У 1943 році, під час німецької окупації, він вирішив з однолітками підірвати ворожу техніку. Але саморобна вибухівка мало не вбила Світличного, здетонувавши прямо в руках. У результаті хлопець залишився без пальців на руках, а уламки пошкодили ноги. Та це не завадило Іванові закінчити середню школу з золотою медаллю. Потім вступив на філологію до харківського вишу, який також закінчив із відзнакою. З 1952 до 1955 роки був аспірантом Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР. Водночас працював у журналі "Радянське літературознавство". А ще – був завідувачем відділу критики журналу "Дніпро". Саме на цій посаді він проявив себе як висококваліфікований літературний критик, людина з великим багажем знань, інтелектуал.
Шістдесятники стрімко рухались в напрямку опозиції: мовна русифікація, груба цензура, вульгаризація національної культури і повсюдна фальш радянської системи аж ніяк не влаштовували молодих ідеалістів. Культурна опозиція переростала в дисидентство й Іван Світличний був лідером цього етично-політичного руху.
Уперше Світличного заарештували 1965 року. Саме просвітництво літературного критика стало офіційною причиною. У справі КДБ зазначено: "Протягом 1963–1964 років скуповував у різних осіб антирадянську літературу націоналістичного спрямування, яку видавали у Львові за часів панської Польщі та в період німецької окупації на території України й з тією ж метою зберігав її та розповсюджував серед своїх знайомих. Тоді ж одержав від неназваних ним осіб антирадянські вірші анонімних авторів". Уже тоді КДБ визнало його як "лідера національного руху в Україні".
Вдруге його заарештували під час "покосу" української інтелігенції на початку 1972 року у зв’язку зі "справою Добоша". Вирок: 7 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 5 років заслання (щоправда, до них зарахували 8 місяців, відсиджених у 1965-1966 роках). У пермських таборах ВС-389/35 і 36, де Світличний відбував термін, він став одним із лідерів табірного руху опору. Табір та заслання в Алтайському краї остаточно підірвали здоров’я Івана Світличного. У серпні 1981 року на засланні у нього стався інсульт. У місцевій лікарні йому двічі пробивали череп, щоб видалити гематому, під час лікування йому занесли ще й стафілокок. Попри це Світличному не дозволили повернутися до Києва. Доглядала за ним дружина Льоля, яка з червня 1979 майже постійно була на засланні з чоловіком. Згодом вона написала: "Фізично Іван помер на своєму ліжку в жовтні 1992 р., а як творча людина – загинув у серпні 1981 р. в засланні на Алтаї".
25 жовтня 1992 року дотліло життя видатного громадського діяча. Поховали Івана Світличного на Байковому кладовищі, неподалік від Василя Стуса. На могилі встановили козацький хрест, на якому викарбували слова зі Святого письма: "Він був світильником, що горів і світився".
Надія Світлична
Надія Світлична народилася в селі Половинкине Луганської області. На той момент українські села ще не зазнали тотальної русифікації, тож українська була природною мовою спілкування в їхній родині. Навчалась на філологічному факультеті Харківського університету, їздила з діалектологічними й фольклорними експедиціями Харківщиною.
8 листопада 1967 року Надія Світлична разом із братом Іваном, Ліною Костенко та Іваном Дзюбою надіслали лист-протест першому секретареві ЦК КПУ Петрові Шелесту, в якому називали процес над В’ячеславом Чорноволом "особистою помстою, розправою наділених владою людей над людиною, яка інакше мислить і зважується критикувати дії окремих радянських установ".
Після "січневого покосу" (арештів інтелігенції) 1972 р. Надію Світличну майже щодня викликали на допити в КДБ у справі брата. Щоразу прощалася зі своїм дворічним сином Яремою, який теж був для КДБ "аргументом" слідства. За місяць до арешту на черговому допиті їй оголосили про арешт і зажадали написати, кому вона доручає виховання дитини. "Були страх, сльози, сумніви, торгівля з самою собою: чи не піти на компроміс задля дитини", – такі думки прийшли в той момент, коли начальник слідчого відділу, сумнозвісний Пархоменко, заявив: "Ми даємо вам ще добу – подумайте добре". Жодному його слову не повірила.
Надія Світлична вела правозахисну діяльність, яка принесла їй звинувачення в "антирадянській агітації та пропаганді", за що її двічі заарештовували, а 1973 року засудили на 4 роки таборів, які вона відбувала у мордовських концтаборах. Але й за ґратами вона залишалась "голосом народу" і брала участь у протестах.
Після повернення з ув’язнення їй погрожували арештом за "дармоїдство", відмовили у прописці та не брали на роботу. 10 грудня 1976 року Надія Світлична відмовилась від радянського громадянства, пояснюючи таке рішення жорстокою розправою над Левком Лук’яненком, В’ячеславом Чорноволом, Василем Стусом та іншими дисидентами.
Від 1979 року Надія Світлична була співзасновником, виконавчим директором і видавцем організації "Людські права у XX ст." (Закордонне представництво Української Гельсінської групи). У 1980–1985 роках упорядковувала місячник "Вісник репресій в Україні", в якому інформувала про переслідування інакодумців в Україні, про ситуацію з українськими в'язнями. У 1981–1994 роках Надія Світлична працювала редактором радіо "Свобода". У 1994 році вона заснувала Фонд Музею шістдесятників у Києві.
Померла в США 8 серпня 2006 року, похована 17 серпня на Байковому цвинтарі в Києві.
