У 2022 році через повномасштабне вторгнення Росії в Україну Луганський національний університет імені Тараса Шевченка пережив вже другу евакуацію, на цей раз, до Полтавської області. Ключовим центром університету стало старовинне місто Лубни, де було розміщено його ректорат та головні структурні підрозділи у дивовижній з архітектурного погляду будівлі. Як виявилося, її архітектор — Олексій Бекетов, автор низки будівель зокрема в Алчевську на Луганщині.
У матеріалі ТРИБУН історик Олександр Набока пояснює важливість внеску у розбудову Луганщини архітектора Олексія Бекетова.
Довідка: Олександр Набока – завідувач кафедри історії Луганського національного університету ім. Т.Шевченка, автор багатьох публікацій з історії Луганщини, автор книг, сценаріїв театральних постанов, публіцист та організатор перформансів.
Як і в Старобільську у 2014 – 2022 роках, в Лубнах луганським педагогам пощастило із будівлею наданою місцевою владою у їхнє розпорядження. Навіть її поверховий огляд свідчить про її унікальність, про те, що вона - з історією. На оздобленому масивними декоративними колонами фасаді входу красується напис — "1907" — це рік побудови.
Будівля грає насиченими кольорами мозаїки, що створює відчуття немовби це не кам'яна споруда, а величезне тістечко. Такі аналогії неодноразово виникали у автора тексту, коли він бачив церкви кінця ХІХ – початку XX століття у Києві та, особливо, у Харкові.
Такі "пряничні будиночки" були архітектурною ознакою епох правління російських Олександра III та Миколи II. Ця "цукровість" була ознакою насамперед православних культових споруд. І була характерна для популярного тоді "неовізантійського" стилю. Зразком для їх тодішніх архітекторів був храм "Спас на крові", що почав будуватися у Петербурзі у 1883 році на місці загибелі царя Олександра II. Згодом "неовізантійський" цукровий канон став домінувати. Його можна простежити у спорудах, які мали хоча б якийсь стосунок до російської православної церкви.
Лубенський будинок Луганського національного університету імені Тараса Шевченка в момент завершення свого будівництва також був частиною тодішнього церковного життя – на початку XX століття тут було розташоване жіноче єпархіальне училище, де навчалися дочки священнослужителів.
Проте фасадна "цукровість" — не більше ніж данина церковній спрямованості будівлі. В цілому ж вона створена в архітектурному стилі помпезного "модерну" - на основі якого будувалися офісні та торговельні площі, прибуткові будинки, банки, державні, комерційні установи. "Модерн" - це Володимирська вулиця у Києві, Сумська вулиця у Харкові, бельгійська забудова у Лисичанську. "Модерн" - це торговий будинок купця Руднєва на Соборній площі у Старобільську.
"Краєзнавчий інстинкт" обумовив інтерес до історії Лубенської будівлі. Виявилося, що його архітектором був Олексій Бекетов (1862 – 1941). Як відомо, він був одним з ключових українських архітекторів у першій половині XX століття. Проте, його становлення як спеціаліста відбувалося на Луганщині наприкінці попереднього сторіччя.
Традиційно Бекетова називають одним з ключових архітекторів Харкова, де за його проєктами було побудовано понад сорок "модерних" будівель, які сьогодні є символами "незламного міста". Навчаючись своїй справі у Петербурзі, він міг робити успішну кар’єру там, але свідомо обрав для себе як місце життя та творчості столицю Слобожанщини.
Поглиблення у біографію одягнутого для фото у парадну вишиванку юнака показує, що він, як відзначалося вище, "відточував" свій архітектурний стиль на Луганщині. Завдяки йому оформлювалося не тільки міське обличчя Харкова, але і промислового Алчевська, де він працював із самого заснування містечка у 1895 році.
Відомим засновником міста був видатний комерсант, промисловець та меценат – Олексій Алчевський (1835 – 1901). У 1895 році у поселенні Юр'ївка він заснував Донецько-Юр'ївське металургійне товариство – промислове підприємство Донбасу, засноване на основі залучення національного капіталу, на перших порах - без іноземних інвестицій. Тоді це був виняток з правила.
Відзначимо, що родина Алчевських завжди підтримувала та сприяла розвитку української культури. Ще у 60-х роках ХІХ століття Алчевський заснував культурно-просвітницьке товариство "Громада", провідну роль у діяльності якого грала його дружина – Христина, яку за відданість рідній культурі називали "Гетьманшею".
Підтримку української освіти та культури Алчевський продовжив і після того, як поширив комерційну діяльність на Луганщині. Поблизу від металургійного заводу, у селі Олексіївка (нині – с. Михайлівка, Алчевського району) на його кошти було відкрито зразкову школу. Відомо, що у ній сім років працював видатний український письменник і вчений, автор "Словника української мови", Борис Гринченко.
В умовах українофобської спрямованості імперського російського чиновництва Гринченко ледь не у підпільних умовах навчав дітей основ українського життя.
“Хоч і не вкраїнська була школа в Олексіївці, та все ж, отримавши в ній освіту, школярі знали, що вони українці, знали історію і географію України, знали про всіх видатних письменників і про їхні твори, знали про тяжке становище України, знали про Галичину, напевне більше, ніж тодішній пересічний українець-інтелігент, і свої знання уміли висловлювати путящою українською мовою", — зазначав письменник.
Вірогідно, що Алчевські знали, але не заперечували проти бажання Гринченка підпільно давати учням українську освіту.
Архітектор Олексій Бекетов був не випадковою людиною в проукраїнській родині Алчевських. Його дружиною була дочка Олексія та Христини – Галина. Напередодні відкриття заводу, у 1894 році він саме отримав звання академіка Петербурзької академії мистецтв – тобто був професіоналом своєї справи, вже відомим у Харкові. Саме тому тесть залучив його до забудови майбутнього Алчевська. Виконуючи замовлення Алчевського, Бекетов створив проєкти будівництва алчевського залізничного вокзалу, першої школи, будинків для іноземних спеціалістів та адміністрації заводу.
Як відзначав український історик архітектури Олексій Широчин, одноповерхова та двоповерхова забудови у стилі "українського модерну", представником якого був Бекетов, отримали від городян назву "бекетівки". Вона продовжує і сьогодні бути "архітектурною перлиною" "старого міста" Алчевська.
Як відзначає інший експерт у історії архітектури Сергій Борознов, на Донбасі (не тільки в Алчевську, а також у Макіївці та Горлівці) Бекетов побудував понад 100 будівель. Характерною рисою його творчості у регіоні було використання для кладки стін місцевого піщанику, виходами на який багатий Донецький кряж, у поєднанні із глиняною цеглою.
Одним з ключових проєктів Бекетова в Алчевську став виконаний у формі літери "Г" будинок директора Донецько-Юр'ївського металургійного товариства, створений ним у співавторстві з інженером Павловичем. Модерною ознакою будівлі є високий шатровий дах, який надає його фасаду асиметричний вигляд.
Справжнім неординарним архітектурним шедевром виглядає побудована Олексієм Бекетовим у 1900 році будівля чавунно-ливарного цеху, який віддалено нагадував середньовічну фортецю.
"Цех мав характерні ознаки архітектури т. зв. "цеглового стилю" з елементами класики", - відзначав Сергій Борознов.
На жаль будівля, попри її історичну та архітектурну цінність, не збереглася. У 2009 році тодішнє керівництво комбінату прийняло рішення демонтувати колишній чавунно-ливарний цех.
Архітектурні експерименти Бекетова в Алчевську фактично згорнулися після трагічної та загадкової загибелі його тестя у травні 1901 року. За офіційною версією, Олексій Алчевський покінчив життя самогубством у зв’язку із можливим банкрутством.
Загибель головного замовника змусила родину Бекетових повернутися до Харкова та братися за комерційні замовлення. Серед його проєктів початку XX століття була і будівля Лубенського жіночого церковноприходського училища.
Сьогодні реалізовані проєкти Бекетова можна зустріти на Харківщині, Полтавщині, Луганщині та Донеччині. Вони є доказом того, що наш край наприкінці ХІХ – на початку XX століття був частиною єдиного з іншими регіонами України культурного простору. Це суперечить російським імперським догмам про те, що луганський регіон орієнтувався у своєму цивілізаційному розвитку на великоросійські канони.
Читайте також: Слов’яносербія - невдалий імперський проєкт
