Схід України традиційно асоціюється з вугільною промисловістю та машинобудуванням. При цьому чомусь або забувається, або ігнорується факт давньої історії солеваріння в краї, що починається з перших козацьких промислів другої половини XVII ст. і триває аж до повномасштабного вторгнення Росії.
У матеріалі виданню ТРИБУН історикиня Вікторія Пилипенко розповідає про соляне минуле Донбасу та чому станція мала таку дивну назву - Новий Карфаген.
Довідка: Вікторія Пилипенко, кандидатка історичних наук, правниця, дослідниця історії Луганщини та Донеччини.
Спершу невелике "Соляне містечко" виникло поблизу фортеці Тор, розташованої на території сучасного Слов’янська. Згодом значні поклади солі знаходять поблизу острог-фортеці Бахмут, яка стає найбільшою точкою солеваріння в імперії. Приєднання Криму до росії негативно позначилося на становищі всього соляного промислу. Фортеця Бахмут втратила свою першочергову роль, а відтак намітився відтік жителів, що вплинуло на зменшення робочих рук і зацікавленість в розвитку промисловості.
Новий етап в розвитку солеваріння розпочався з відкриттям в Луганську голландцем Карлом Гаскойном ливарного заводу. Статський радник, вчений-мінеролог Гаскойн, який розпочинав свою кар’єру доглядачем Сиваських соляних промислів, 1797 року отримав наказ від імператора Павла І провести обстеження бахмутських варниць, перебудувати печі і відлити чавунні черени та сковороди. Після ремонтних робіт, проведених потужностями Луганського ливарного заводу, відбулося відновлення роботи Соляної контори в Бахмуті. Завод знову отримує замовлення на виготовлення залізних клапанів для сковорід, чистку колодязів і кладку печей для солеваріння.
Наприкінці ХІХ ст. солеваріння переживає чергове піднесення, пов’язане з приходом на східні терени іноземного капіталу та будівництвом Лисичанського содового заводу акціонерним товариством "Любімов, Сольве і Ко".
У Бахмуті, найближчому до заводу соляному центрі, діяло дві великі соляні шахти з обсягом виробництва в 2,5 млн. пудів (приблизно 41 млн. т.). Посилаючись на критичну необхідність швидкого постачання солі, власники копалень почали вимагати будівництва гілок залізниць від місць видобування до підприємства-споживача. Лише Лисичанським содовим заводом споживання солі з 1908 по 1909 рік зросло з 2 млн. до 5,7 млн. пудів. Цьому сприяло спорудження за фінансування заводу станцій транспортування і перекачки солі.
Такі значні обсяги споживання содовим заводом солі пов’язані з запатентованим Сольве новим методом отримання соди аміачним способом. Суть методу полягає в послідовній обробці розчину повареної солі аміаком та вуглекислим газом, в результаті чого утворюється сіль гідрокарбонат натрію, а далі шляхом прожарювання цієї солі отримують кальциновану соду. Цей метод потребував безперервного постачання солі до заводу, а робити це наземним методом у вигляді сухої сировини було дуже витратним. Адже сіль на содовий завод потрібно було доставляти залізницею протяжністю майже 70 кілометрів на станцію Переїзна, а на території заводу її розвантажувати, розчиняти і аж тоді подавати ропу на виробництво. Через таку технологічну складність науковці працювали над спрощеним методом отримання ропи. Тому і зародилась ідея постачання до заводу не самої солі, а розчинної ропи, що значно здешевлювало постачання й економило час. Таким чином було збудовано чотири перекачувальні станції: у Вовчоярівці, Лоскутівці, біля селища Липове та у Новому Карфагені.
Паралельно з цим продовжувалися пошуки залягання солі (і такі було виявлено в потужних пластах поблизу хутора Мар’ївський (Олексіївка) на річці Мокра Плотва).
Перша ж станція перекачки розсолу була збудована на північній окраїні селища Вовчіярівка. В об’єкт входили чотири залізобетонних резервуари діаметром 30 метрів й глибиною від 5 до 6 метрів. Окрім самих резервуарів, на території Вовчіярівки знаходилися крейдяні кар’єри, з якого теж постачали сировину до содового заводу.
Найбільшою в Європі з перекачки ропи розсолопроводом була станція в маєтку Новий Карфаген (село Трипілля Бахмутського району), що складалася з підземних насосних станцій для розсолу і води діаметром 13 метрів. Вода з Дінця подавалась в маєток Новий Карфаген, звідти розсол перекачувався на содовий завод.
В інженерному плані розсолопровід "Донсода - Новий Карфаген" складався з двох десятидюймових чавунних труб. По одній із них вода з Дінця перекачувалася на промисел, а по іншій розчинена сіль доставлялася на завод. З метою введення в дію насосних станцій розсолопроводу була споруджена перша в Донбасі трьохфазна лінія електропостачання з напругою 20 000 вольт та радіусом дії 35 км. Пік діяльності станції припадає на 1911-1912 роки, коли обсяги солевидобування в Бахмуті були найбільш високими.
Назва станції Новий Карфаген не є випадковою, тут прослідковуються паралелі з римською історією та містом Карфаген, мешканці якого, за легендою, навчилися випарювати сіль. Парадокс, але сіль відіграла фатальну роль в історії як давнього Карфагену, так і Нового Карфагену. Карфаген після поразки від римлян був знищений, а територія посипана сіллю. Новий Карфаген розпочав свій поступовий занепад після зменшення об’ємів перекачки ропи, а отже через зменшення обсягів роботи самого Лисичанського содового. З 1920-х років ХХ ст. розсолопровід практично припинив діяти, а в 2000-х роках труби витягнули, а резервуари залишилися пусткою. Ці величезні наземні кратери, символи індустріальної історії Луганщини, її європейського надбання, зараз, ніби рани, нагадують про втрачену візитівку й історичну пам’ять.
