Євген Васильєв народився у Довжанську, але жив та працював у Луганську. Брав участь у луганському Майдані, де з однодумцями виборював право на свободу від нав'язування проросійських ідеологій. У 2014 році, коли росіяни окупували його дім, він виїхав до Києва й до 2022 року працював у благодійній організації “Схід SOS”. Цю БО вони з друзями створили ще у Луганську. З початком повномасштабного вторгнення Євген почав документувати воєнні злочини, спричинені Росією.
Про це він і розповів в інтерв’ю виданню ТРИБУН.
– Велика частина вашого життя пов’язана з війною. Ви були учасником подій Майдану у Луганську, допомагали людям у містах, де велися бойові дії, а зараз документуєте воєнні злочини. Тож з чого все почалося?
– Все почалося з Майдану в Луганську. Спочатку виходили люди у невеликих групах та просто спілкувалися між собою. Хтось міг розповідати історію України, хтось співати пісні або ж розказувати вірші. У вихідні ці акції були більш масштабними. В такому ритмі ми прожили до травня 2014 року, допоки у проросійських не з’явилась зброя. Після цього вони приходили на наші мітинги з погрозами. Ми прийняли рішення піти до обласного управління МВС та вимагати, щоб тоді ще міліція навела лад у місті. На наше прохання працівники органів відповіли, що того вони зробити не можуть. Хоча їхні аргументи були зовсім не схожі на правду. Ми зрозуміли, що залишатися у місті ставало неможливо. Трохи згодом всі проукраїнські активісти почали виїжджати, але я все ще залишався. Була надія, що все може швидко закінчитися. Але згодом побачив, як у місто заходило російське військо та їхня техніка. На околицях почалися бойові дії. 10 липня я виїхав до Києва.
– А чи не складно тоді ще було виїжджати з Луганська?
– Тоді була проблема з потягами. Рейси часто скасовували. Але ми з колишньою дружиною встигли на один з останніх, що їхав до Києва. Під звуки сирени та літаків виїжджали з дому.
– У Києві ви почали працювати у “Схід SOS”. Які були ваші обовʼязки та чому саме ця робота?
– “Схід SOS” ми створили ще у Луганську, а виїхавши до Києва, продовжили цю діяльність. Кілька місяців я працював журналістом у нашому інтернет ресурсі. Незабаром зі сходу повернувся мій друг та розповів, що в регіоні є багато людей, яким потрібна допомога. Тож я перейшов у гуманітарний напрямок. Ми допомагали одягом, продуктовими наборами та іншими необхідними речами. Ця діяльність існує й досі, але я вже там не працюю. Після 2018 року я втратив розуміння того, для чого ми це робимо. Адже пройшло близько 5 років, а ми й досі возили гуманітарну допомогу. Я думаю, що за той час держава вже мала взяти на себе цю відповідальність. Та й люди стали дуже прискіпливі. Часто стали просити більшого та кращого. Це демотивувало. Тож я перейшов у моніторинговий напрямок "Схід SOS" де був його координатором. Тоді я все ще продовжив їздити на схід, але вже для збору інформації про порушення прав людини. Займався цим до 2022 року, допоки організація не переїхала до Закарпатської області. Там я пробув 2 тижні, а після – знову поїхав з гуманітарною допомогою на схід, а дорогою назад вивозив людей з небезпечних територій. В такому ритмі я пропрацював кілька місяців. Пізніше почав роботу з іноземними журналістами. Показував їм реалії війни. Цим я займаюся й дотепер.
– Чому ви обрали напрямок роботи з іноземними журналістами, а не продовжили вивозити людей з-під обстрілів?
– Не можу сказати, що те чи інше важливіше. Але на той час я думав, що займатися допомогою може будь-хто. А висвітлювати події війни та працювати з іноземними ЗМІ – не кожен. У мене вже був певний досвід, тож я пішов за цим напрямком. Кожному своє. Та й на той момент було важливо розповідати світу, що відбувається в Україні. Пам’ятаю, був період після початку війни у 2014 році, коли інтерес іноземних журналістів знижувався та ми з Росією залишилися сам на сам в інформаційному просторі. Тож ми програвали. На цей раз ми не можемо допустити такої помилки.
– А чи є високим інтерес іноземних журналістів на даний момент?
– Зараз я працюю виключно зі знайомими журналістами за темами, в яких я обізнаний, щоб мати змогу більше та ширше занурити людину в ситуацію. Але все ж таки чітко видно, що їх інтерес знижується.
– Щодо фотографії. Коли ви почали фотографувати та що знімали спочатку?
– Жага до фотографування у мене почалася ще з дитинства. Цим займався й мій батько. Саме він вчив мене, як проявляти фото з плівки. За цим було дуже цікаво спостерігати. Захоплюючий процес. І на день народження, коли мені виповнювалося років 7, батько мені подарував мій перший фотоапарат, який називався “Київ”. Він був дуже маленький. А коли я працював у “Схід SOS” – брав з собою камеру та фотографував абсолютно все, що подобалося. Але багато часу цьому ще не приділяв. Саме у 2022 році я почав цим займатися вже більш професійно. Змінив свою техніку. Бо раніше у мене був старий Canon 7D й на той момент йому було вже років 10.
– Зараз ви поєднали своє життя з фотографуванням та документуванням воєнних злочинів. Скажіть, для яких видань ви працюєте?
– Я працюю в центрі прав людини “ZMINA”, а фотографую для американської агенції “Le Pictorium agency”. Робота з іноземцями – це вже як хобі. Постійно вчуся й у деяких фотографів, які приїжджають з інших країн. Одного разу до нас завітав фотограф зі Швейцарії, який завдяки світлинам з України, а саме з Лиману, став найкращим у своїй справі в рідній країні.
– До яких населених пунктів ви їздили для документування злочинів, спричинених росіянами?
– Документуванням я почав займатися ще з вересня 2022 року. І за цей час довелось побувати в Херсонській, Донецькій, Сумській, Чернігівській, Луганській областях. Всюди, де були російські окупанти.
– А яка історія, знята на фото, вразила вас найбільше?
– Це, напевно, історія знята на кладовищі в Дніпрі. Там я познайомився з трьома жінками. Одна з Луганська, яка після 2014 року переїхала до Дніпра. Вона кожні вихідні ходить на могилу до свого чоловіка. Друга з Сєвєродонецька, яка ходить кожного дня до свого сина. А третя з Бахмуту, яка теж ходить до сина. Через день. Вони розповіли мені свої історії. Я сфотографував одну з них. І коли приїжджаю до Дніпра, заходжу до того кладовища та кожного разу бачу когось з них. Ми можемо обмінятися думками чи поговорити на деякі теми. Горе їх об’єднало.
– Чи не страшно вам їздити в точки, які так близько до лінії розмежування?
– Коли я працюю сам – менше відчуваю страх. Адже частіше переймаюся за людей, які поряд, бо несу за них відповідальність. Вони довіряють і покладають на мене прийняття рішень. Думаю, як та куди краще поїхати, щоб все було добре. Для таких випадків я постійно вчуся, проходжу тренінги та приділяю багато часу безпеці. Не їду в населений пункт, не знаючи ситуації.
– Звідки ви дізнаєтеся про ситуацію у тому чи іншому населеному пункті, до якого плануєте поїхати?
– Я можу поспілкуватися з військовими, які там знаходяться. Обов'язково ми з колегами повинні одягнути шоломи, бронежилети та інше обмундирування. Без цього ніяк. Одного разу я працював з японським журналістом, з яким ми збиралися поїхати на схід. Але у його бронежителі не було плит. Тож ми не поїхали. Я не можу допустити такої ситуації.
– Куди була ваша крайня поїздка?
– Вона була до Чернігова. Туди я їздив з журналісткою з Норвегії. Тоді стався приліт і ми вирішили поїхати. Це було не заплановано.
– На вашу думку, які є перешкоди у воєнних фотографів України та які труднощі постають саме перед вами?
– Як і в усіх журналістів – пресслужба. Одним можуть дати погодження, іншим – ні. Я вважаю, що повинні бути одні правила для всіх. Якщо є дозвіл працювати в такому середовищі – треба це робити, а тим паче зараз. Перешкоди залежать й часто від фотографів. Чим складніше фото – тим більше труднощів постає.
– Яку фотографію ви мрієте зробити?
– Напевно, це фото, яке хочуть зробити більшість фотографів – фото перемоги нашої країни. Не знаю, яке воно буде: площа у Москві або кордон біля Мілового. Але світлина моєї мрії така.
Читайте також: Олександр Волчанський: “Ані на хвилину не забуваю, що в Україні війна з 2014 року”











