Віталій Матухно — куратор та митець із Лисичанська, засновник та керівник "Гарелеї Неотодрешь". Нині він працює з аналоговою і цифровою фотографією, цифровим колажем, експериментальною музикою, закінчує роботу над книгами "За Вас, за Нас, і за Донбас" та “Триває десятий рік”.
Виданню ТРИБУН Віталій розповів про те, чим займається зараз та про людей, що розвивали культуру на Луганщині.
— Розкажіть, над чим ви зараз працюєте?
Разом з командою "Гарелеї Неотодрешь" ми наразі працюємо над двома книгами. Перша називається “За нас, за вас і за Донбас”. Вона присвячена розвитку культури на Сході. А друга — “Триває десятий рік”, і вона, можливо, більш символічна, бо вона — така собі присвята молоді, в принципі людям, які ростуть з війною вже десять років. І складається з особистих історій молодих людей Луганщини, Донеччини про те, як вони зустріли війну в 2014 році. Як зростали з нею всі ці 8 років до моменту, коли до них прийшов початок повномасштабної війни. Ці книги мають вийти скоро. Друк книг відбудеться завдяки грантовим проєктам.
— Чи існує культура попри те, що Луганська область майже повністю окупована?
В якомусь сенсі так, існує. Єдине, що, наприклад, проєкти, які були дуже сильно сфокусовані на місцевості, зараз, звичайно, неактуальні. Тим паче, під тиском і повномасштабної війни, і окупації всього регіону. Я би сказав, що окремі люди продовжують свою діяльність, діалог як про Луганщину в принципі, про Донбас в широкому сенсі цього слова.
— А чи виїхала творча молодь, яка долучалася до діяльності "Гарелеї Неотодрешь" з нині окупованої Луганщини?
Більшість тих, кого я знаю, виїхали. Ми ж “Гарелеєю” працювали з молодими людьми, які жили на окупованих територіях в тому числі. Так само, як виїжджали люди, які були на підконтрольних територіях, так само повиїжджали ті, з якими ми працювали і хто був в окупації. Тобто здебільшого люди, яких я знаю, повиїжджали, але не всі, на жаль. Чи продовжують свою діяльність? Хто як. Коли почалася повномасштабна війна, люди, які не мали нічого спільного з мистецтвом чи творчістю, — навіть вони почали щось робити, організовувати. Після вторгнення пішов фокус на нових людей. Звичайно, це було обумовлено цікавістю локального середовища до нових переселенців в тих містах, де вони опинилися.
— На вашу думку, чому ті, хто жив в окупації до 2022 року, зараз прийняли для себе таке складне рішення виїздити?
Ті, хто раніше не виїздив, вони казали щось на кшталт, що існування в Луганську було важким і не дуже приємним, але ще терпимим. Залишалися вони там через різне. Хтось через сентиментальні речі, типу це мій дім, чого я буду їхати зі свого дому, якщо це моє. Хтось не міг, хтось виїжджав, але повертався, бо не міг знайти себе, адаптуватися в новому місці. Хтось через батьків. В когось взагалі українського паспорту не було. Не встигли отримати, бо на момент 2014 року їм було 13-14 років, а паспорт видавали з 16-ти років. Але коли вже почалася підготовка до повномасштабної війни, це ж не сталося несподівано 24 лютого. На окупованих територіях почалася примусова мобілізація, дуже дивна евакуація була, провокації, обстріли… Тобто вже тоді люди почали потроху виїжджати. Але після 24 лютого більшість тих, з ким ми працювали, почали виїжджати, тому що це вже ставало нестерпним. Вже стало зрозуміло, що потрібно до кінця визначитися не тільки зі стороною в себе голові, але і з тим, де ти хочеш жити фізично.
— А якщо говорити про тих, хто і з початком повномасштабного вторгнення залишився?
Тут вже трохи незрозуміло для мене, бо я знаю людей, які залишилися в тому ж самому Лисичанську, в Рубіжному, в Сєвєродонецьку. Чому вони залишилися? Це питання в космос. Відповіді на нього немає. Хтось спочатку говорив, що залишаються через страх втрати персональних речей, дому. Але з часом я почав бачити, який вплив на них має те середовище. Я не думаю, що вони були “ждунами”, але життя в окупації їх змінило. Зараз мені складно сказати, за кого вони. І це все, що я можу сказати.
— Чи зберегли ви архіви "Гарелеї Неотодрешь"?
Ми не виставляли оригінали під час заходів, все збирали в цифрові архіви, тож так, все залишилося. Я майже нічого не вивозив фізично, бо це все можна роздрукувати знову. Зараз воно в мене лежить, як якийсь собі архів, колекція таких собі робіт, творчості різних людей з різних куточків Сходу.
— Якщо говорити про творчу молодь або, можливо, не тільки молодь, хто для вас відкрився після повномасштабного вторгнення?
Якщо казати тільки за Луганщину, то це Каріна Синиця. Я за нею слідкував певний час, але ми досі чомусь ще не співпрацювали. Вона — мисткиня з Сєвєродонецька. Навчалася в Харкові. Зараз доволі активна учасниця виставок, як в Україні, так і за кордоном. Хочу звернути увагу: є така проблема, що не всі “східняки” себе асоціюють зі Сходом. Я буду говорити про тих, в кого можна побачити сильно проявлену ідентичність Сходу України. Тобто це Каріна Синиця, Олександр Кучинський, Слава Бондаренко, Аліна Панасенко, вона також з Сєвєродонецька. Є ще Катерина Олійник.
— Чи можете розповісти про тих, кого, на вашу думку, варто виокремити
Із митців, мисткинь, в яких сильно виражена ідентичність регіону, це наприклад, Катерина Олійник. Вона родом з Луганська. Виїхала звідти 2014 року. Навчалася в Києві. Наразі вся її діяльність як мисткині присвячена Луганську, сходу, її спогадами про цей регіон. В її роботах дуже такі сильні мотиви землі. Це як після Другої Світової війни — багато людей знаходили саме в землі якісь артефакти, тобто гранати, техніку, зброю. Це те, що вона відображає в своїх роботах. Вона була однією з номінанток на минулорічну премію “Жінки в мистецтві” від Фонду “Ізоляція”. Вона зараз одна з найбільш відомих, з найбільш впізнаваних мисткинь з Луганщини, як і Каріна Синиця теж. Каріна 1999 року народження. Вона малює Сєвєродонецьк, різні пейзажі і об'єкти, але якось все воно прив'язане до війни, контексту сходу.
Олександр Кучинський є засновником проєкту “Industrial Heaven”. Цей проєкт після початку повномасштабної війни, як і його блог, змінився. Зараз він більш схожий на “некрологи знищених місць”, як він сам каже. Але крім його пабліка, який він веде багато років, він більше почав займатися живописом. Зараз в своїх роботах він ніби створює такий образ Сєвєродонецька, намагається відтворити місто. Із тих, хто працював раніше і активно посилював контекст луганської діаспори, можу назвати Антона Лапова, Євгенія Королетова. Антон і Євгеній були і є зараз доволі важливими як і для локального середовища Луганська, так і України. Антон Лапов взагалі працював в музеї деякий час. У нього доволі цікаві роботи, пов'язані з сучасними технологіями та історичною пам'яттю. Анастасія Лалюк ще, яка також з Луганська. Теж вона поїхала 2014 року. В неї практика різна. Це як і перфоманси, так і щось об'єктне. В неї роботи більше присвячені пам'яті про дім, про Луганськ, про Донбас і загалом про повномасштабну війну. Я помітив, що ці всі переселенці, які виїхали 2014 року, вони більше в собі подавляли (чи може не так активно працювали) з власною пам'яттю про регіон.
— Тут я як двічі переселенка погоджуюся з вами. Раніше не так гостро особисто мені хотілося додому.
Можливо, я просто раніше не помічав таких рефлексій. Можливо, переселенці подавляли просто на персональному рівні ці емоції. Бо багато людей себе зі сходом не асоціює саме через те, що в них є такий собі сором за ці регіони або за себе. Це такий дуже абстрактний сором. Або люди просто не хочуть зайвої уваги до себе.
— Давайте продовжувати про творчу молодь.
Аліна Панасенко з Сєвєродонецька. Вона займається фотографією, але більш відома як режисерка. У 2021 році вона отримала гран-прі від фестивалю “Молодість” за свій документальний фільм. Зараз вона працює над декількома проєктами і в неї є такий проєкт про Сєвєродонецьк і не тільки. У неї в принципі є багато проєктів про схід, про Донбас. Коли був 2014 рік, їй було 13 років. У неї є артбук, який раніше був створений як заводський журнал прийому. Вона просила своїх батьків, щоб вони заповнювали цей журнал у себе на підприємстві, але з часом він перетворився для неї в такий собі альбом персональних спогадів, як сімейний альбом. Наразі він є одним з або найбільшим документом пам'яті для неї.
Міша Коптєв. Це один із найяскравіших представників луганського андеграунду. Він досі робить свої треш покази. Живе в Києві з 2015 року, бо деякий час залишався в окупації. Це людина-феномен, як би ми до нього не ставилися, бо репутацію він має різну насправді. Саме через свої неординарності часто він собі багато занадто зайвого дозволяє. Але складно не оцінити його вплив на українську культуру загалом і на нашу індустрію моди безпосередньо.
Слава Бондаренко, звичайно. Він свого часу створив власний журнал "ПлюсМінусНескінченність", нещодавно відкрив хаб в Києві, який називається, як і журнал. Там вже було створено декілька виставок. Слава продовжує роботу над журналом. Зараз він — більше громадський діяч, а в Луганську більш займався мистецтвом.
Є ще Дмитро Чепурний. Він куратор, також із Луганська. Працював над декількома виданнями про Луганщину і Донеччину. Його діяльність також пов'язана зі сходом. Він робив резиденції у Сєвєродонецьку і в Луганську якийсь час.
— А якщо пригадати не особистості, а артефакти, що це може бути?
З культурного життя мені запам'яталося багато. Наприклад, гурт “Менделеев ошибался”, “Atmostronis”, всі ці наші вокальні роктусовки, заброшки, які також були, в принципі, частиною культурного коду регіону, як би ми цього не хотіли. В Лисичанську це бельгійська спадщина. Але для мене були найбільшими прикладами завод “ГТВ” (РТИ), “Шахматне”.
Митці “Шахматного” багато що зробили для Луганщини. У Катерини Сірик був проєкт “Донбас. Сімейний фотоархів”. Наразі він дуже важливий в принципі. Мені навіть складно знайти аналоги того, що було в “Шахматному”, в усій Україні. Це щось аномальним було тоді і є досі, якщо чесно, і для мене, і для всіх інших митців. Тобто для мене, якщо описувати, як мінімум низовий стан культури сходу, зокрема Луганщини, то це якась така крайня трешовість може. Може не прям трешовість, а в якомусь сенсі анархічність, не знаю… Це те, що запам'яталося точно. Тобто у нас все було дуже дивним часто. Той же авангардний театр Олександра Шмаля є прикладом саме культурного середовища Луганщини.
— В мене складається враження, що найкраще, чим можна описати культуру Луганщини, це слово “специфічна”.
Так, в принципі. Наприклад, існував майданчик “ХочуБуду”. Я не знаю, яка там була аудиторія, але я майже не знав людей, яким би було б дійсно цікаво те, що вони робили. Мені здається, майданчик не зайшов своїм дуже формальним і прямим підходом: вони не намагалися робити щось нетипове, а саме цього наше культурне і мистецьке середовище й хотіло.
— А після перфоманців Міши Коптєва вразити нас було дуже складно?
В принципі, так. З того, що можу виділити, - “Завод Опорів”. Там мене просто вразила ця неідеальність. Пам’ятаю, як взимку потрапив на рейв туди, де частиною став перфоманс — оголений чоловік зі свічкою ходив цими коридорами.
Думаю, що однією з проблем Сєвєродонецька та обмеженого культурного життя міста була логістична недосконалість. Потяги ходили до Лисичанська, а не до Сєвєродонецька.
Якщо казати про Лисичанськ або інші міста ‘трикутника”, мені здається, ситуація в Рубіжному була найгіршою, бо там взагалі якось не пішло з самого початку. Коли в трьох наших містах була епідемія створення хабів, в Рубіжному відкрили всього один і довго він не проіснував. Громадських ініціатив також було дуже мало. Ми робили одну виставку, але крім цього мені важко назвати якісь, можливо, фестивалі. Рубіжне виділялося пасивністю. Але мені здається, що ця пасивність була обумовлена тим, що у фінансовому стані Рубіжне було у найвигіднішій позиції через гігантські працюючі підприємства. В Лисичанську взагалі все теж важко було якось через багато причин. Там був цікавий скейт-парк, але ці люди, які останнім часом заправляли там, вони зараз в Росії. Потім з'явилася “Гарелея”. Вона була цілком деструктивною, але доволі дієвою. “Гарелея” створена молоддю для молоді. Це воно і має так працювати. Через “Галерею” люди приїздили до Лисичанська. Це вже рідкість насправді.
